— Ні, лише обережна, — відказала Скарлет. — Намагаюсь зрозуміти, що до чого.

— Бо ти боїшся, — він повторив, дивлячись на Скарлет так, ніби намагався переконати, що йшлось не лише про її зволікання перед тим, як зайти до його шатра. — Твій погляд і досі сфокусований на замку, що на моїх губах. Ти почуваєшся в пастці. Нема тобі спокою, — Найджел указав на серце з іншого боку рота. — Твій погляд припав також сюди. Ти хочеш любові й захисту.

— А хіба не всі дівчата цього прагнуть?

— Не можу говорити від імені кожної, але більшість людських очей прикуті до інших речей. Чимало хоче влади, — пальцем з татуюванням кинджала Найджел показав дракона на животі. — Інші хочуть задоволення, — провів рукою по стегнах, де булі зображені шалені циркачі. — Ти на цьому не зосередила свій погляд.

— То ось як ви віщуєте майбутнє? — заінтригована Скарлет підійшла ближче. — Використовуєте малюнки на своєму тілі, щоб читати людей.

— Я б їх назвав дзеркалами. Майбутнє мало чим відрізняється від минулого. Воно в основному вже визначене, але здатне змінюватися...

— Я думала, навпаки, — мовила Скарлет. — Минуле визначене, а майбутнє ще можна змінити.

— Ні, якраз майбутнє змінити набагато складніше, ніж ти уявляєш.

— Отже, виходить, усе визначено наперед? — Скарлет це зовсім не сподобалося. Вона завжди думала, що хороші люди отримують в нагороду хороше життя. А як виявиться, що вона безсила перед долею, то це позбавить дівчину будь-якої надії, зробить її безпорадною. Для Скарлет доля асоціювалась зі збільшеною, всемогутньою версією батька, котра крала її право на вибір, контролювала життя, не беручи до уваги її почуття. Доля означала, що все у своєму житті вона робила намарно.

— Ти з головою пірнаєш у страх, — вів далі Найджел. — Твій страх перед долею стосується лишень минулого. Наше майбутнє можна передбачити тільки тому, що можна передбачити наші вчинки, земних істот. Візьмімо за приклад кота й мишу, — Найджел показав тильний бік руки, де рудуватий кіт простягнув свої пазуристі лапи до миші в чорно-білу смужку.

— Коли кіт бачить мишу, він неодмінно полюватиме на неї. Якщо тільки самого кота не переслідує ворог, наприклад, собака. Так само й ми. Майбутнє знає наші прагнення, якщо тільки щось більше постане на нашому шляху, — Найджел вів пальцем до темно-синього капелюха на зап’ясті, а Скарлет зачаровано спостерігала. Він виглядав майже як той, що був на Легенді у її сні. Це змусило пригадати часи, коли усе, чого вона жадала — отримати лист од нього.

— Щоправда, певні речі можуть змінити хід подій, та переважно майбутнє визначене, — продовжив Найджел. — Я не передрікаю долю, а спостерігаю за людськими найпотаємнішими бажаннями. Кожна людина здатна змінити долю, якщо має досить сил боротися за те, що прагне понад усе.

Скарлет відірвала погляд від циліндра й помітила посмішку Найджела:

— Тобі ж не дає спокою цей капелюх?

— Та, власне, я не на нього дивилась, — Скарлет не знала, чому їй було соромно. Хіба тому, що вона мусила цієї миті думати про Теллу, а не Легенду. — Я розглядала інші малюнки на вашій руці.

Звісно, Найджел їй не повірив. Він ще ширше посміхнувся, від чого посмішка його більше скидалася на звіриний вишкір.

— Отже, чи готова ти почути про своє майбутнє?

Скарлет переступила з ноги на ногу, помітивши, як дим слався від подушок до її ніг. І знову не розрізнити, де гра, а де реальність. Найджелові слова несли більше сенсу, ніж вона сподівалась. Дивлячись на вогнедишного дракона на животі, вона згадала батька, його деструктивне бажання влади. Шалені веселощі на Найджелових стегнах змусили подумати про Теллу — її потребу в задоволенні з метою загоїти душевні рани. І він мав цілковиту рацію щодо замка і серця на вустах.

— Скільки це мені коштуватиме?

— Лише кілька питань, — Найджел змахнув рукою, підштовхнувши до неї клуби фіолетового диму. — Я ставитиму запитання, на кожне ти відповідаєш правду, і лише тоді отримаєш від мене відповідь.

Судячи зі сказаного, усе просто.

Він хоче лишень поставити кілька запитань.

Не її первістка.

Не часточку її душі.

Так просто.

Занадто просто.

Проте Скарлет розуміла, що нічого так просто не буває, а надто у такому місці, як це. У місці, створеному заманювати у пастку й спокушати.

— Розпочну з простого, — сказав Найджел. — Розкажи мені про свого супутника. Того красеня, з яким ти сюди прибула. Мені цікаво, що ти до нього відчуваєш?

Очі Скарлет миттєво повернулись до губ Найджела. До колючого дроту довкола них. Не серце. Не серце. Її почуття до Джуліана були іншими.

— Джуліан егоїстичний, брехливий й у всьому шукає вигоди.

— Проте ти погодилась зіграти у гру разом із ним. Це, ймовірно, не все, що ти до нього відчуваєш, — зробив паузу Найджел. Він помітив її прикутий до серця погляд. Скарлет не мала певності, чому це мало значення, але це справді мало значення. Вона це відчувала з Найджелового тону. — Ти вважаєш його привабливим?

Скарлет хотіла заперечити. Джуліан був колючим дротом. Не серцем. І хоч як людина він не завжди їй подобався, відверто заперечувати, що він надзвичайно привабливий фізично, Скарлет не могла. Його вольове обличчя, скуйовджене темне волосся, тепла засмагла шкіра. Звісно, вона ніколи йому не розповість про це, але їй подобалось, як він рухався. Впевнено, ніби нічого на світі йому не страшно. Поруч із ним вона майже не відчувала страху. Ніби відвага та сміливість ніколи не знали поразки.

Але Найджелові розповідати це Скарлет теж не хотіла. А що як Джуліан підслуховує біля шатра?

— Я...— Скарлет зробила спробу відповісти, що його зовнішність аніскілечки її не бентежила, проте слова прилипли до язика, як патока.

— Щось не так? — Найджел змахнув рукою над конусом з ладаном. — Це допоможе тобі розв’язати язика.

«Або ж змушує людей говорити правду», — подумала Скарлет.

І раптом слова з її уст самі собою полились.

— Я вважаю його найвродливішим чоловіком, якого я будь-коли бачила, — вона хотіла затулити рукою рота й засунути слова подалі назад. — Я також думаю, що він самозакоханий, — випалила Скарлет. Раптом цей мерзотник підслуховував надворі.

— Цікаво, — Найджел склав руки дашком. — Які два питання ти хотіла б мені поставити?

— Що? — Скарлет насторожило, що Найджелу лише кортіло довідатись про Джуліана. — Більше до мене нема питань?

— У нас обмаль часу. Тут години біжать, як хвилини, — Найджел рукою вказав на свічки, що догорали. — У тебе два питання.

— Тільки два?

— Ти хочеш, щоб це було одне з них?

— Ні, я тільки... — Скарлет затулила рота, щоб не бовкнути щось зайве.

Якщо це й справді гра, то байдуже, що вона запитає. Та що, як це не гра? На мить Скарлет дозволила подумати про надприродне. Вона уже була свідком дивовиж у годинниковій крамниці, де був магічний годинник Алґі та чарівна сукня від Легенди. І ладан Найджела змусив її говорити правду — ще однин доказ чарів. Якщо чоловік перед її очима дійсно здатен повідати їй про майбутнє, про що саме вона хотіла б дізнатись?

Скарлет знову перевела погляд на серце у куточку рота Найджела. Червоне серце — колір кохання, душевного болю й інших речей, доброчесних і мерзенних. Потім їй пригадався граф, його милі листи. Чи могла вона вірити його словам?

— Людина, з якою я збираюсь побратись. Скажіть мені, який він? Хороший, чесний?

Скарлет одразу пошкодувала, що не запитала спершу про сестру. Їй би варто було думати тільки за Теллу — це ж тільки через неї вона прийшла сюди. Та вже запізно було змінювати питання.

— Абсолютно чесних людей не буває, — відказав Найджел. — Навіть якщо ми не вводимо в оману інших, ми часто обдурюємо самих себе. Що значить «хороший»? Для кожного це слово означає щось своє, — Найджел нахилився вперед досить близько, щоб Скарлет відчула на собі погляди всіх героїв на його тілі. Він так пильно на неї дивився, що стало цікаво, чи нічого він не може прочитати з її обличчя. — Перепрошую, але людину, з якою ти збираєшся взяти шлюб, хорошою не назвеш. Він збився з правильного шляху і наразі невідомо, чи знову на нього зверне.