Я пам’ятаю, як при цьому всім здалося, що за спиною Мак-Артура, який залишав кадетам свій останній заповіт, дійсно вишикувався цей легіон солдатських душ. І три тисячі мужніх чоловіків, загартованих для війни, яким не так легко заплакати, не могли стримати сліз.

Досі кожен кадет в Академії перед випуском зобов’язаний вивчити цю промову напам’ять, рядок за рядком, слово за словом. Вона стала духовною настановою кадетського корпусу та офіцерського корпусу США загалом: Обов’язок, Честь, Батьківщина.

Майже через рік після тієї промови генерал Мак-Артур помер. Потрібно було обрати одну з рот для урочистого маршу на його похороні. І що ви думаєте? Під траурний барабанний бій за катафалком, що віз труну одного з найвидатніших генералів Америки, ішла «Вільна пара» – рота, яка понад сто років була найгіршою серед кадетів.

Через кілька місяців після похорону я востаннє марширував зі своєю ротою під час церемонії випуску з Вест-Пойнту. Марширували всі двадцять чотири роти, і через її місце в алфавіті L2 йшла передостанньою. Після церемонії мій майбутній тесть спитав мене:

– Оця рота, друга з кінця. Вони відрізнялися від усіх решти. Інші маршували, а вони, здавалось, не торкалися землі. Хто це був?

– Це була моя рота. – сказав я йому. – Ці люди ховали генерала Мак-Артура.

Моя рота досягла надзвичайності.

Часто, коли люди говорять про видатні команди, то згадують лише надзвичайне відчуття мети. Але, хоча це й дуже важливий елемент, це тільки одна ніжка триногого табурета. Не менш важливою, але, мабуть, менш помітною є свобода виконувати вашу роботу способом, який ви вважаєте найкращим, – мати автономію. Усі видатні команди залишають своїм членам вирішувати, як саме досягти цілей, поставлених керівництвом організації.

Площа Тахрір сьогодні вже стала синонімом єгипетської революції та невпинної боротьби в цій країні, але до січня 2011 року це була просто ще одна брудна, забита транспортом кільцева розв’язка в центрі Каїра. На північ від неї розташована рожево-червона будівля Єгипетського музею, на південь – високі стіни Американського університету в Каїрі та знаменита урядова будівля Моґамма. На заході ви знайдете штаб-квартиру Національної демократичної партії єгипетського диктатора Хосні Мубарака, а також штаб-квартиру Ліги арабських держав. Хоч як дивно, на східному кінці площі був американський фастфуд KFC, що невдовзі став тилом для протестувальників, які кидали каміння та тіснили поліцію.

Наприкінці січня 2011 року невелика група людей вирішила влаштувати всередині цього транспортного кільця демонстрацію протесту проти жорстокого вбивства єгипетською поліцією молодого чоловіка на ім’я Халед Саїд. Але те, що мало б стати черговим невеликим протестом проти репресивних дій режиму, перетворилося на іскру, яка розпалила уяву єгиптян і врешті-решт вивела на площу мільйони людей.

А в наступному місяці сталося неймовірне. Лише через те, що люди збиралися разом та говорили своє «ні», один із найдавніших та наймогутніших диктаторських режимів Близького Сходу був повалений. Ці люди виходили день за днем, ніч за ніччю, заповнюючи собою площу та створюючи нову країну, де не правив диктатор Хосні Мубарак, а громадяни могли вільно висловлювати свої думки. Вони змінили свій світ.

Для журналістів це стало грандіозною подією історичної ваги. Серед тих, хто приїхав до Каїра її висвітлювати, була й бригада Національного громадського радіо (NPR), одного з провідних медіа Сполучених Штатів. Але спочатку продюсери та репортери були настільки заскочені зненацька, що не встигали за подіями, губили матеріали, плутали репортажі та ледь-ледь задовольняли вимоги свого керівництва у Вашингтоні.

Виправити ситуацію був посланий Джей Джей Сазерленд, мій син. Як досвідчений військовий кореспондент та продюсер, він був направлений до Каїра, щоб узяти на себе безперервну підготовку репортажів. Адже події там набули надто великого масштабу, щоб не виходити в ефір кожного дня, у кожному випуску новин та кожної години. Джей Джей опинився в країні, де не працювали аеропорти, іноземці відчайдушно намагалися виїхати, а мобільний зв’язок та Інтернет були відключені. Він був там старшим продюсером, але (дуже подібно до інструктора у Вест-Пойнті) продюсер NPR є радше не типовим менеджером чи керівником, а посередником та організатором – тим, хто допомагає чи сприяє. Завданням Джей Джея було допомагати команді виконувати найкращу роботу, яку вони тільки могли. Не розповідати їм, що робити, а забезпечувати їх усім потрібним. Керівництво наказувало готувати репортажі та виходити в ефір кілька разів на день, а вже як це зробити, визначала сама команда на місці, вирішуючи, що саме висвітлювати і в якому форматі радіопередачі.

На диво, через деякий час команда почала успішно працювати, причому саме через складнощі зв’язку з вашингтонським керівництвом. Адже радійникам довелося діяти переважно на власний ризик. Постійні прямі вказівки отримувати було просто неможливо, а події розвивалися дуже швидко, тому для виконання роботи команді довелося самоорганізовуватись. Однією з ключових концепцій у системі Scrum є якраз те, що члени команди самі вирішують, як вони збираються працювати. Керівництво відповідає лише за виставлення стратегічних цілей, а вже як їх досягти, має вирішувати команда. Той, хто не був тоді в Каїрі, просто не міг слідкувати за тим, що відбувається. Майже щодня команда NPR готувала низку репортажів на наступний день, але події змінювались так блискавично, що всі ці повідомлення майже миттєво застарівали. На площі Тахрір відбувалася масштабна сутичка, лунала якась гучна заява, хтось подавав у відставку, і вся робота команди йшла псу під хвіст. Раптом виявлялося, що їм майже нема чого вчасно видати в ефір.

Успіху ж їм вдалося досягти за допомогою Scrum. Вказівки керівництва вимагали від них виходити з репортажами кожні дванадцять годин: у вранішньому випуску та у вечірньому підсумковому. Щоразу Джей Джей звертався до команди й ставив їм три дуже прості запитання: «Що ви робили із часу нашої останньої розмови? Що ви збираєтеся робити до нашої наступної розмови? І що стоїть у вас на шляху?» Цей звичайний ритуал Scrum змушував кореспондентів говорити й ділитися один з одним своїми думками. Але головною роботою Джей Джея, як де-факто Scrum-майстра, було стежити, щоб перешкоди, на які скаржилися члени команди на одній зустрічі, усувалися до наступної. Перешкодою могло бути що завгодно – від проблем з єгипетською бюрократією до відсутності безпечного готельного номера, від пошуку водіїв та перекладачів до визволення кореспондентів із катівень жахливої єгипетської таємної поліції «Мухабарат».

Як же це все покращилось? Можу вас запевнити, що хаос, пов’язаний із загальною непевністю, особистими сварками та нездатністю миттєво видавати новини, швидко перетворився на добре змащений механізм, яким начальству навіть не доводилось керувати. Натомість члени команди керували самі собою. Протягом наступних кількох тижнів бригада NPR у Каїрі підготувала більше репортажів, ніж хтось узагалі вважав за можливе. Причому якість усіх цих новин була вищою, ніж пропонували конкуренти, за що журналісти врешті-решт отримали навіть кілька нагород. То був справжній успіх, якого не вдалося б досягти, якби команду не захопило відчуття мети (розповісти про одну з найвидатніших подій у їхній кар’єрі) і якби вона не мала автономії (здатності самим вирішувати, як висвітлювати різні аспекти великої події).