– Давай ти перший, – сказав Джефф.

І я розповів йому про смерть дитини – від пострілу в голову, через те, що не сподобався колір взуття… а той, хто стріляв, був так близько… Після кількох фатальних, неоперабельних пухлин мозку моя надія ожила в цьому хлопчикові – я вірив, він виживе, зможе! – але ні, не зміг. Джефф мовчав, я чекав на його розповідь. Натомість він раптом засміявся, штурхнув мене в плече і сказав:

– Дякую, я зрозумів одну річ: коли стане сумно і важко через мою роботу, досить просто поговорити з нейрохірургом, щоб підняти собі настрій.

Того ж вечора дорогою додому після розмови з молодою мамою, якій я делікатно пояснив, що її дитинка народилася без мозку і тому невдовзі помре, я ввімкнув радіо: національне громадське радіо вело репортаж про посуху в Каліфорнії. І раптом сльози потекли по моєму обличчю. Підтримка пацієнтів у найважчі моменти, звісно, вимагає емоційних зусиль, зате часом дарує винагороду. Не думаю, щоб я коли-небудь хоч на секунду замислився над тим, навіщо я сьогодні працював, чи варто було це робити. Коли тебе кличуть рятувати життя – і це життя людської індивідуальності, мабуть, не занадто пафосно буде сказати: людської душі, – у цьому є щось безумовно сакральне.

Я дійшов висновку, що перш, ніж оперувати мозок пацієнта, треба збагнути його внутрішній світ: його індивідуальність, його цінності, що робить його життя вартісним і які удари можуть спонукати його попрощатися з життям. Ця самопосвята заради успіху операції вимагала від мене великих зусиль, а неминучі втрати приносили непереборне почуття провини. Власне, цей добровільний тягар робить медицину водночас святою і незносною справою: коли береш на себе чужий хрест, ризикуєш часом впасти під його вагою.

Ми подолали екватор в резидентурі і отримали додаткові години для навчання. Кредо нейрохірургії, мабуть, рідкісне для медицини загалом: досконалість у всьому, – означає, що бути досконалим лише в нейрохірургії не досить. Щоб досягти успіху в своїй галузі, нейрохірург мусить весь час рухатися вперед і опановувати інші сфери. Часом це буває публічна сфера, як у випадку нейрохірурга-журналіста Санджая Гупта, але зазвичай це якась споріднена медична галузь. Проте найскладніший і найпрестижніший вибір – це шлях нейрохірурга-нейробіолога, лікаря і науковця-дослідника.

На четвертому році резидентури я почав працювати у стенфордській лабораторії над нейробіологічним дослідженням моторики і розробкою нейроортопедичної технології, яка б дозволила, скажімо, паралізованим людям силою думки керувати курсором комп’ютера або електронним протезом руки. Лабораторію очолював професор електротехніки і нейробіології, індієць в другому поколінні, якого всі ніжно кликали Ві. Він був на сім років старший від мене, але ми зійшлися, як брати. Його лабораторія стала світовим лідером в галузі зчитування сигналів мозку, а я під керівництвом Ві взявся за своє. Я започаткував обернений проект, завданням якого була фіксація сигналів у мозку. Адже якщо ваша роботизована рука не відчуває, з якою силою треба взяти келих, ви ризикуєте розбити багато келихів. До того ж фіксація сигналів у мозку, або нейромодуляція, має дуже широкий спектр застосування: за її допомоги, скажімо, можна блокувати нервове збудження, що дозволить лікувати невиліковних пацієнтів з важкими неврологічними або психіатричними хворобами, серед яких і глибока депресія, і хвороба Хангтінгтона, і шизофренія, і синдром Туррета, і обсесивно-компульсивний розлад тощо – словом, перспективи й можливості безмежні. Я тимчасово перестав оперувати, став працювати над вивченням застосування новітніх технологій у генній терапії і провів серію унікальних експериментів.

Пропрацював там цілий рік, і якось ми з Ві мали традиційну щотижневу зустріч. Я дуже полюбив наші розмови. Ві був не схожий на інших науковців, яких я знав. Він говорив проникливо, глибоко переживав за людей, вірив у лікарську місію і часто зізнавався, що сам хотів би бути хірургом. Наука, як я вже зрозумів, має багато спільного з політикою – та сама конкуренція, відвертий кар’єризм, пошук найлегших шляхів.

Ві завжди обирав найкращий, чесний шлях, хоч і часто скромний. Тим часом як більшість вчених прагнули публікуватися в престижних наукових журналах, вписати туди свої імена, Ві стверджував, що наш єдиний обов’язок – сказати своє слово в науці і працювати над цим безкомпромісно. Я ніколи не зустрічав такої успішної людини, яка мала б водночас стільки чеснот. Ві був для мене взірцем.

Я підійшов до нього, сів навпроти, – він був якийсь хворобливий, навіть не усміхнувся. Тільки зітхнув і сказав:

– Маєш лікарську шапочку? Одягай!

– Добре, – відповів я.

– У мене діагностували рак підшлункової залози.

– Ві… Розкажи мені більше.

Він розповів про поступову втрату ваги, розлади шлунка, про свою останню «превентивну» КТ – справді нестандартну процедуру, яка показала рак підшлункової. Ми обговорили план дій, необхідність в найближчому майбутньому страшної операції Віппла («Враження буде таке, ніби тебе переїхала фура», – пожартував я), хто найкращий хірург, як це все вплине на дружину й дітей і як організувати роботу лабораторії на час його тривалої відсутності. Рак підшлункової має невтішний прогноз, але хто може знати, як це обернеться для Ві.

Він трохи помовчав. Тоді сказав:

– Поле, як думаєш, моє життя має сенс? Гадаєш, я зробив правильний вибір?

Це було неймовірно: виявляється, навіть той, кого я вважав за моральний взірець, перед лицем смерті запитує про це!

Ві зробили операцію, провели хіміотерапію і опромінення, але безуспішно. Через рік він повернувся на роботу, якраз коли я відновив свої чергування в лікарні. Тепер його волосся посивіло і згас вогник в очах. Під час нашої останньої щотижневої розмови він сказав:

– Знаєш, сьогодні вперше я побачив, що варто було. Тобто ясно, що я все зробив би заради своїх дітей, але сьогодні вперше я побачив, що всі мої страждання не даремні.

Як мало насправді лікарі розуміють, крізь яке пекло доводиться пройти їхнім пацієнтам.

На шостому році резидентури я повернувся в лікарню на повний день, на дослідження в лабораторії тепер відводились вихідні і принагідні вільні години. Більшість людей, навіть найближчі друзі, не уявляють собі, що за чорна діра – резидентура в нейрохірургії. Одна з моїх улюблених медсестер якось наприкінці робочого дня, що тривав до десятої години вечора, допомагала нам закінчувати довгу, складну операцію і сказала мені:

– Слава Богу, у мене завтра вихідний! У тебе теж?

– У мене ні.

– Але ти, принаймні, можеш прийти пізніше? Коли ти приходиш?

– О шостій ранку.

– Не може бути. Справді?

– Так.

– Щодня?

– Так, щодня.

– У вихідні теж?

– Не питай…

На резидентурі є така приказка: дні довгі, зате роки короткі. І справді, наш день зазвичай починався о шостій і закінчувався тоді, коли була зроблена остання операція, а це залежало, зокрема, й від того, наскільки швидко ти працював за операційним столом.

Хірургічну майстерність інтерна оцінюють за його технічною вправністю і швидкістю. Ти не можеш працювати неохайно і не можеш бути повільним. Коли починаєш накладати шов, багато часу витрачаєш на те, щоб зробити його ідеальним, а операційна сестра примовляє:

– Схоже, у нас завівся новий пластичний хірург!

Або:

– Я зрозуміла твою стратегію: поки ти зашиєш верхню половину рани, нижня загоїться сама собою! У двічі менше роботи – дуже мудро!

А керівник резидентури повчав нас:

– Поки що вчіться робити все швидко. Робити добре навчитеся потім.

У операційній очі постійно стежать за годинником. З турботою про пацієнта: як довго він перебуває під наркозом? Під час тривалих процедур можуть страждати нерви, руйнуватися м’язи, нирки можуть відмовити. З думкою про всіх інших: о котрій годині ми зможемо піти звідси сьогодні?

Я відкрив для себе два способи економії часу, найкраще їх пояснити на прикладі зайця і черепахи. Заєць просувається якомога швидше, руки плутаються, інструменти з брязкотом падають на підлогу, шкіра відхиляється, як завіса, уламок черепа опиняється на таці, перш ніж осяде кістковий пил. У результаті отвір треба буде розширити на сантиметр в той чи інший бік, оскільки розташування його не оптимальне. Черепаха ж, з іншого боку, просувається неквапливо, без жодного недоцільного руху, двічі відміряє, раз відріже. Жоден крок в ході операції не дублюється, кожен рух максимально точний, усе робиться методично. Отже, коли заєць робить забагато дрібних помилок і мусить їх виправляти, черепаха перемагає. Коли ж черепаха забагато часу витрачає на обмірковування кожного кроку – перемагає заєць.