– Я не впевнена, що це можна знайти в книжках, – відповіла вона.

Тепер Емма була капітаном корабля і привносила відчуття спокою в цю хаотичну госпіталізацію. Мені пригадався Т. С. Еліот:

Я відхилився назад на лікарняному ліжку і заплющив очі. Коли мене знову огорнула темрява делірію, я врешті розслабився.

У припустимий день пологи Люсі не настали, і мене нарешті почали готувати до виписки. Я втратив понад 18 кілограмів, відколи мені поставили діагноз, 7 з них – минулого тижня. Я важив стільки ж, як у восьмому класі, хоча моє волосся відтоді значно порідшало, в основному за минулий місяць. Я прийшов до тями й усвідомлював, що відбувається навколо, але був кволим. Мої кістки проглядали під шкірою, я був наче ходячим рентгенівським знімком. Удома мене втомлювали навіть спроби тримати голову рівно. Для того щоб підняти склянку води, доводилось використовувати обидві руки. Про те, щоб читати, не могло бути навіть мови.

Обидві пари батьків тепер були в нашому місті, щоб допомагати нам. Через два дні після виписки з лікарні в Люсі почались перейми. Вона залишилась вдома, а тим часом моя мати відвезла мене на чергову зустріч до Емми.

– Почуваєшся роздратованим?

– Ні.

– А слід було б. Лікування триватиме довго.

– Гаразд, так. Я роздратований у великому плані. Але з точки зору повсякдення я готовий повернутись до фізичної терапії і почати одужувати. Одного разу я це вже робив, нічого нового, чи не так?

– Ти бачив свій останній скан? – запитала вона.

– Ні, я, можна сказати, припинив дивитись.

– Там усе добре, – сказала вона. – Здається, хвороба стабілізувалась, можливо, навіть дещо відступила.

Ми трохи обговорили подальшу логістику; хіміотерапію доведеться відкласти, поки я не зміцнію. До участі в експериментальних випробуваннях мене теж не допустять у такому стані. Лікування – не варіант, принаймні поки хоча б частина сил не повернеться. Я сперся головою об стіну, щоб підтримати ослаблі м’язи шиї. Мої думки плутались. Мені знову потрібно було, щоб оракул видав своє пророцтво, дізнався загадки від пташок або з зоряних карт, з мутованих генів або методу Каплана – Мейєра.

– Еммо, – промовив я, – який наступний крок?

– Набирайся сил. Це все.

– Але, коли рак повернеться… тобто які можливості… – Я затнувся. Перша лінія лікування (Тарцева) не спрацювала. Друга (хіміотерапія) мене ледь не вбила. Третя лінія, навіть якщо я доживу до неї, була не дуже обнадійливою. Окрім цього було недосліджене поле експериментальних ліків. У мене з вуст зірвались фрази, сповнені сумніву:

– Йдеться про те, щоб повернутись в операційну, ходити чи навіть…

– У тебе залишилось ще добрих п’ять років, – сказала вона.

Вона вимовила це без авторитетного тону оракула, без впевненості людини, яка справді вірить. Натомість це пролунало як прохання. Як у того пацієнта, який міг розмовляти лише цифрами. Наче вона не стільки розмовляла зі мною, скільки благала, як звичайна людина, у сил і доль, які насправді це контролюють. Стосунки «лікар – пацієнт» іноді наділені атмосферою авторитетності, але бувають моменти, такі як ось цей, коли є лише дві людини, які тримаються разом, і одна з них вдивляється в безодню – не більше і не менше.

Виявляється, лікарям теж потрібна надія.

Коли ми повертались додому після прийому в Емми, нам зателефонувала мама Люсі і повідомила, що вони їдуть в лікарню. У Люсі почались пологи. («Обов’язково якнайшвидше запитайте про епідуральну анестезію», – попрохав я її. Моїй дружині й так довелось пережити чимало страждань.) Я повернувся до лікарні в інвалідному візку, який штовхав мій батько. Я ліг на ліжко в пологовій палаті; щоб моє кістляве тіло не тремтіло, мене обклали теплопакетами і ковдрами. Протягом наступних двох годин я спостерігав за тим, як Люсі і медсестра здійснюють ритуал пологів. Коли перейми почастішали, медсестра почала відраховувати поштовхи: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять!»

Люсі повернулась до мене і з посмішкою на вустах промовила:

– Я наче беру участь у змаганнях!

Я випростався на ліжку і посміхнувся їй у відповідь, дивлячись, як здіймається її живіт. У житті Люсі і моєї доньки я буду відсутній надто часто, тож якщо це – максимальна присутність, яку я можу забезпечити, нехай так і буде.

Трохи згодом після півночі медсестра розбудила мене легким поштовхом.

– Уже скоро, – прошепотіла вона.

Вона зібрала ковдри і допомогла мені сісти в крісло поряд із Люсі. Акушер уже була в палаті, вона була не старшою від мене. Коли показалась голівка, вона подивилась на мене.

– Можу сказати вам одне: у вашої доньки волосся точнісінько таке ж, як і у вас, – сказала вона. – І його багато.

Я кивнув, продовжуючи тримати Люсі за руку в останні хвилини пологів. І тоді, після останнього поштовху, 4 липня о 2:11 вона з’явилась на світ. Елізабет Акадія – Каді – ми обрали це ім’я заздалегідь.

– Можна прикласти її до вашої шкіри, татку? – запитала медсестра.

– Ні, я з-з-замерз, – сказав я, цокаючи зубами. – Але я хотів би потримати її на руках.

Її загорнули в ковдру і передали мені. Тієї миті, коли я однією рукою відчував вагу дитини, а другою тримав Люсі за руку, перед нами відкривались життєві можливості. Ракові клітини в моєму тілі продовжуватимуть вмирати або знову почнуть рости. Дивлячись на простір, який розгортався попереду, я бачив не спустошену землю, а щось простіше: чисту сторінку, на якій житиму далі.

Однак у нашій оселі присутній динамізм.

Щодня, щотижня Каді розцвітає: уперше вхопилась пальцями, уперше посміхнулась, уперше засміялась. Педіатр регулярно позначає її ріст на графіку, і позначки демонструють поступовий прогрес. Її оточує осяйна новизна. Коли вона сидить у мене на колінах і посміхається, захоплена моїм співом мимо нот, кімнату наповнює тепло.

Тепер час для мене має дві сторони: кожен день віддаляє мене від останнього загострення, але наближає до чергового рецидиву – і, врешті, смерті. Можливо, пізніше, ніж я гадаю, але точно раніше, ніж я хотів би. На мою думку, існує дві реакції на це усвідомлення. Найочевидніша – імпульс до шаленої діяльності: «жити сповна», подорожувати, вечеряти в ресторанах, досягнути цілої низки призабутих цілей. Проте один з найжорстокіших аспектів раку – це те, що він обмежує не лише час, а й енергію і суттєво зменшує кількість справ, які можна встигнути зробити за один день. Це забіг втомленого зайця. Але навіть якби в мене була необхідна енергія, я надаю перевагу підходові черепахи. Я шкандибаю, міркую. У деякі дні я просто вперто рухаюсь далі.

Якщо час розширюється, коли людина рухається на високій швидкості, чи означає це, що він стискається, коли людина майже не рухається? Мабуть, так і є: дні стали значно коротшими.

Через те, що один день майже не відрізняється від наступного, час здається статичним. У англійській мові ми використовуємо слово «час» по-різному: «Час – за чверть третя» або «Я зараз переживаю складний час». У ці дні час радше нагадує не цокання годинника, а стан. Виникає апатія. З’явилось відчуття відкритості. Коли я як хірург в операційній зосереджувався на пацієнтові, розташування стрілок годинника могло здаватись мені довільним, але я ніколи не вважав його беззмістовним. Зараз час доби не означає нічого, день тижня – трохи більше. Медична освіта безжально орієнтована на майбутнє, у її основі лежить відкладена винагорода; ти завжди думаєш про те, що робитимеш через п’ять років. Але зараз я не знаю, що робитиму через п’ять років. Можливо, я буду мертвим. Можливо, ні. Можливо, я буду здоровим. Можливо, писатиму. Я не знаю. Тому гаяти час на роздуми про майбутнє не дуже доцільно – звичайно, якщо воно більш віддалене за обід.