– У тебе кров.

– Так. Ти кинула у мене черевиком.

– Та ти що.

Якийсь час ми мовчимо. Намагаюсь виглядати безпечним і люб’язним. Це має велике значення для Клер у дитинстві, оскільки небагато людей люб’язні.

– Ти глузуєш з мене.

– Ніколи б цього не робив. Чому ти так подумала?

Клер неймовірно вперта.

– Ніхто не мандрує в часі. Ти брешеш.

– А Санта-Клаус?

– Що?

– Так, так. Гадаєш, як він за одну ніч роздає стільки подарунків? Він просто постійно повертає час на кілька годин назад поки не спуститься у кожен димар.

– Санта-Клаус – чарівник. А ти – не Санта.

– Ти маєш на увазі, що я не чарівник? Нічого собі, Луїз, а ти «міцний горішок».

– Я не Луїз.

– Я знаю. Ти Клер. Клер Енн Ебшир, народилась двадцять четвертого травня 1971 року. Твої батьки Філіп та Люсіль Ебшир, ти живеш з ними, бабусею, братом Марком та сестрою Алісією он у тому великому будинку.

– Те, що ти це знаєш, не означає, що ти з майбутнього.

– Якщо ти трохи побудеш тут, то побачиш, як я зникну.

Я відчув, що можу розраховувати на цей аргумент, бо колись Клер сказала мені, що це її найбільше вразило під час нашої першої зустрічі.

Знову западає мовчанка. Клер переминається з ноги на ногу й відганяє комара.

– Ти знайомий з Санта-Клаусом?

– Особисто – ні.

Я зупинив кровотечу, але, мабуть, вигляд у мене кепський.

– Гей, Клер, може, ти маєш лейкопластир? Чи трохи їжі? Мандруючи у часі, я завше дуже голодний.

Вона обдумує те, що я кажу. Опускає руку в кишеню светра й дістає шоколадку «Герші», уже надкушену. Кидає мені.

– Дякую. Я люблю такі.

Я їм акуратно, але дуже швидко. Рівень цукру в моїй крові впав. Кладу обгортку в її пакет. Клер задоволена.

– Ти їси, як собака.

– Не може бути! – дуже ображено кажу. – У мене протиставні великі пальці на обох руках.

– Що таке «протиставні великі пальці»?

– Зроби ось так, – кажу їй, показуючи знак «о’кей».

Клер робить так, як я кажу.

– Наявність протиставних великих пальців означає, що ти можеш зробити отак. А ще те, що ти можеш відкривати банки, зав’язувати черевики і робити інші речі, які не вміють робити тварини.

Клер така відповідь не влаштовує.

– Сестра Кармеліта каже, що у тварин немає душі.

– Звісно, у тварин є душа. Звідки вона таке взяла?

– Вона казала, що так казав Папа.

– Папа – жалюгідний старий. У тварин набагато кращі душі, ніж у нас. Вони ніколи не брешуть і не хизуються.

– Вони їдять один одного.

– Так, вони мусять їсти одне одного; вони ж не можуть піти у «Дейрі Квін» і купити великий ріжок ванільного морозива з посипкою.

Для Клер це найулюбленіша в світі річ (у дитинстві, бо коли вона виросла, її улюбленою їжею стали суші, особливо суші у «Катсу», що на Петерсон-авеню).

– Можна ж їсти траву.

– І ми могли б, але не їмо. Ми їмо гамбургери.

Клер сідає скраю галявини.

– Ета каже, що мені не слід розмовляти з незнайомцями.

– Гарна порада.

Знову западає мовчанка.

– Коли ти зникнеш?

– Коли зберусь і буду готовий. Тобі нудно зі мною?

Клер закочує очі.

– Над чим ти зараз працюєш? – запитую.

– Над каліграфією.

– Можна подивитись?

Клер обережно підводиться і підбирає кілька аркушів, грізно дивлячись на мене. Повільно нахиляюсь уперед і витягую руки так, ніби вона ротвейлер; вона швиденько тицяє мені аркуші й відступає. Уважно розглядаю їх, наче вона щойно дала мені кілька оригінальних замальовок Брюса Роджерса[16] для «Кентавра»[17], або «Келлську Книгу»[18] чи щось подібне. Вона писала друкованими літерами, все більшими і більшими «Клер Енн Ебшир». Усі верхні та нижні елементи літер закручені, й усередині всіх завитків усміхнені личка. Вигляд досить гарний.

– Мило.

Клер задоволена, як і завжди, коли вона чує, що її роботу хвалять.

– Я могла б зробити таке і для тебе.

– Я не проти. Але мені нічого не можна брати зі собою, коли я мандрую в часі. Може, ти збережеш це для мене, а я просто милуватимусь цим, поки буду тут.

– Чому тобі не можна нічого брати зі собою?

– Ну, подумай як слід. Якби ми – мандрівники в часі – почали брати зі собою речі, скоро світ перетворився б на великий безлад. Скажімо, я взяв зі собою трохи грошей у минуле. Я міг подивитись усі виграшні номери у лотереї і назви футбольних команд, тому міг би виграти купу грошей. Це не дуже чесно, правда? Чи коли б я був справді нечесним, то міг би красти і забирати все у майбутнє, де ніхто би мене не знайшов.

– Ти міг би бути піратом!

Здається, я так подобаюсь Клер у ролі пірата, аж вона забуває, що я небезпечний незнайомець.

– Ти міг би заховати гроші і зробити карту скарбів, закопавши їх у майбутньому.

Приблизно так ми з Клер забезпечуємо собі наш бездумний стиль життя. Подорослішавши, Клер вважає його, м’яко кажучи, аморальним, проте він дає нам переваги на фондовій біржі.

– Чудова ідея. Але мені не так потрібні гроші, як одяг.

Клер дивиться на мене, сумніваючись.

– У твого батька є якийсь непотрібний одяг? Навіть пара штанів підійде. Тобто, зрозумій мене правильно, мені подобається цей рушник, але я родом з місць, де зазвичай носять штани.

Філіп Ебшир трохи нижчий за мене і на тридцять фунтів товстіший. У його штанах я здаюся собі смішним, але вони зручні.

– Я не знаю…

– Добре, не треба просто зараз їх нести. Але було б добре, якби ти взяла їх, коли я прийду наступного разу.

– Наступного разу?

Знаходжу чистий аркуш паперу й олівець. Пишу друкованими літерами: «ЧЕТВЕР, ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЕ ВЕРЕСНЯ 1977 РОКУ, ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ». Передаю листок Клер, і вона насторожено бере його. Мій зір розпливається. Чую, як Ета кличе Клер.

– Це секрет, Клер, домовились?

– Чому?

– Не можу сказати. Зараз мені треба піти. Було приємно з тобою познайомитись. Не будь надто довірливою.

Простягаю руку, і Клер мужньо приймає її. Ми тиснемо одне одному руки, відтак я зникаю.

Клер: Нині близько шостої години ранку, я сплю легким романтичним сном, як і зазвичай о цій порі. Раптом Генрі будить мене і я розумію, що він десь був. Генрі матеріалізується практично зверху на мені й кричить, ми налякали одне одного. Він починає сміятись і перевертається, а я озираюсь, дивлюсь на нього і бачу на його губах кров. Зриваюсь, щоб взяти серветку. Генрі все ще сміється, коли я повертаюсь і витираю його губу.

– Як це сталось?

– Ти кинула у мене черевиком.

Не пам’ятаю, щоб колись щось кидала у Генрі.

– Не кидала.

– Кидала. Ми зустрілись уперше, і щойно ти побачила мене, то сказала: «Це чоловік, за якого я вийду заміж» і «заліпила» мені. Я завжди казав, що ти добре розбираєшся в людях.

Клер: Календар на татовому столі показав цього ранку те ж саме, що написав на папері той чоловік. Нел зварила некруте яйце для Алісії, а Ета кричала на Марка, бо він не робив домашнє завдання і грав у фрізбі зі Стівом. Я запитала Ету, чи можна взяти якийсь одяг з валіз, маючи на увазі валізи на горищі, де ми граємося у перевдягання. Ета запитала: «Навіщо?», а я відповіла: «Хочу погратися у перевдягання з Меґан». Ета розсердилась, сказавши: «Час іти до школи, а про ігри слід думати, коли повернешся додому». Тому я пішла до школи, де в нас було додавання, борошняні жуки і словесність, а після обіду французька, музика та релігія. Увесь день я хвилювалася через штани для того чоловіка, тому що вони йому, здається, були дуже потрібні. Тож, повернувшись додому, знову пішла запитати про них Ету, але вона була у місті. Зате Нел дозволила мені облизати з міксера крем для торта, Ета ж цього ніколи не дозволяла, бо «станеш помаранчево-жовтою, як лосось». Мама щось писала, і я вже хотіла піти без дозволу, проте вона запитала: «Що там, крихітко?» Тому я запитала в неї дозволу, і вона сказала, що можна подивитись у сумках «Гудвіл» і взяти все, що я захочу. Отож я пішла в пральню, позаглядала в мішки для доброчинності й знайшли три пари батькових штанів. На одних була велика дірка від сигарет, тому я взяла тільки дві пари. Також знайшла білу сорочку, з таких, як тато носить на роботу; краватку з рибками на ній і червоний светр. А ще жовтий банний халат, який тато носив, коли я була маленькою, і який пахнув татом. Я поклала одяг в сумку, а сумку – в комірчину при вході. Коли звідти виходила, мене побачив Марк і спитав: «Що це ти робиш, дурепо?» А я відповіла: «Нічого, дурню». Він потягнув мене за волосся, а я сильно наступила на його ногу. Він заплакав й пішов жалітися. А я пішла в свою кімнату і гралася в телебачення з містером Ведмедем і Джейн. Джейн була кінозіркою, а містер Ведмідь розпитував її про те, як це – бути кінозіркою, і вона розповідала, що насправді хоче стати ветеринаром, але оскільки неймовірно красива, то мусить бути кінозіркою; містер Ведмідь сказав, що вона могла би бути ветеринаром, коли зістариться. Постукала Ета і спитала: «Чому ти наступила Марку на ногу?», а я сказала: «Тому що Марк ні з того ні з сього почав тягнути мене за волосся». Ета сказала: «Обоє добре їсте мені нерви» – і пішла, тож усе добре. Ми повечеряли тільки з Етою, тому що тато і мама пішла на вечірку. У нас була смажена курка, трохи гороху і шоколадний торт. Марку дістався найбільший шматок, але я нічого не сказала, тому що облизувала крем зі збивачки. І от після вечері я запитала Ету, чи можна піти погуляти, а вона спитала, чи було щось на домашнє завдання, і я сказала: «Орфографічна вправа та принести листя на урок образотворчого мистецтва», і вона відповіла: «Добре, але поки не стемніло». Тому я взяла свій синій светр з зебрами, схопила сумку і пішла на галявину. Чоловіка там не було, тож я трохи посиділа на камені й вирішила краще пошукати листочки. Затим я повернулась до саду, знайшла кілька листочків з маминого деревця, пізніше вона сказала мені, що то гінкго, і трохи листя з клена та дуба. Потім повернулася на галявину, його й досі не було. Я подумала, що він просто вигадав, що прийде, і, зрештою, не надто йому були потрібні штани. А ще подумала, що, певне, Рут мала рацію, бо коли я розповіла їй про цього чоловіка, вона сказала, що я вигадую, бо люди не зникають в реальному житті, хіба що у телевізорі. А може, це був сон, як тоді, коли помер Бастер, а мені наснилося, що він живий, у своїй клітці; я прокинулася, а Бастера не було, і мама сказала, що сни відрізняються від реального життя, хоча теж важливі. Холоднішало, і я подумала, що, може, просто залишу сумку, і якщо той чоловік прийде, то візьме собі штани. Та коли я поверталася стежкою, почувся шум і хтось сказав: «От дідько, як боляче». І тоді мені стало страшно.