Генрі: Ми з Клер граємо шахи біля згаслого вогнища в лісі. Прекрасний весняний день, ліс оживає під токування птахів, які в’ють гнізда. Ми тримаємось подалі від маршруту сім’ї Клер, які вийшли прогулятися сьогодні пополудні. На якусь мить Клер замислилась над своїм ходом; я забрав її королеву три ходи тому, й вона приречена на програш, але рішуче налаштована боротися. Клер підводить погляд.

– Генрі, хто твій улюблений «бітл»?

– Джон, звичайно.

– Чому «звичайно»?

– Ну, Рінго теж нічого, але, знаєш, якийсь він понурий. А Джордж, як на мене, схожий на послідовника «Нью Ейдж».

– А що таке «Нью Ейдж»?

– Дивні релігії. Марудна й нудна музика. Жалюгідні спроби переконати себе у вищості того, що пов’язане з індіанцями. Альтернативна медицина.

– Але ж традиційна медицина тобі не подобається.

– Це тому, що лікарі завжди намагаються переконати мене в тому, що я божевільний. Якби я зламав руку, то був би ухильником західної медицини.

– А як щодо Пола?

– Пол для дівчат.

Клер сором’язливо всміхається.

– Пол мені найбільше подобається.

– То ти ж дівчинка.

– А чому Пол для дівчат?

«Проявляй обережність», – кажу собі.

– Тут така штука: Пол, він – милий «бітл», знаєш?

– Хіба це погано?

– Ні, зовсім ні. Але хлопці цікавіші, коли вони круті, а Джон – крутий «бітл».

– Але ж він помер.

Сміюся.

– Можна залишатися крутим навіть будучи мертвим. Фактично це набагато легше, бо ти не зістаришся, не потовстішаєш і не полисієш.

Клер мугикає початок пісні «Коли мені буде 64». Вона пересуває свою туру на п’ять клітинок уперед. Я можу поставити їй мат, але звертаю на це її увагу, й вона поспіхом забирає туру на попереднє місце.

– То чому тобі подобається Пол? – питаю її. Я саме вчасно піднімаю очі, щоб помітити, як сильно вона вкрилася рум’янцем.

– Він такий… красивий, – каже Клер.

Щось у тому, як вона це каже, змушує мене дивно почуватися. Вивчаю шахову дошку і раптом розумію, що Клер може поставити мені мат, якщо зніме мого слона своїм конем. Роздумую, чи сказати їй про це. От якби Клер була трохи молодшою – сказав би. Дванадцять – той вік, коли треба самій про себе подбати. Клер замріяно дивиться на дошку. І тут у мене сяйнула думка, що я ревную. О Ісусе. Не можу повірити, що ревную до якоїсь рок-зірки, дивака-мультимільйонера, який Клер у батьки годиться.

– Гм, – озиваюсь.

Клер дивиться на мене, пустотливо всміхаючись.

– А тобі хто подобається?

«Ти», – думаю, та вголос не промовляю.

– Тобто коли я був у твоєму віці?

– Так. А коли ти був у моєму віці?

Зважую значущість та потенціал цієї цінної інформації, перед тим як скупо видаю:

– Я був твого віку в 1975 році. Я старший за тебе на вісім років.

– То тобі зараз двадцять?

– Ні, мені тридцять шість. За віком можу бути твоїм батьком.

Клер насуплює брови: з математикою вона не товаришує.

– Але якщо тобі було дванадцять у 1975-му…

– Пробач, правду кажеш. Я про те, що насправді мені тридцять шість, але десь там, – махаю рукою в напрямку півдня, – мені двадцять. У справжньому часі.

Клер намагається перетравити це.

– То тебе – два?

– Не зовсім. Я завжди один, але коли подорожую у часі, інколи потрапляю туди, де я вже є, і тоді можна сказати, що нас двоє. Чи більше.

– А чому я тебе більше, ніж одного, ніколи не бачила?

– Побачиш. Коли ми зустрінемося в моєму теперішньому, це траплятиметься досить часто.

Частіше, ніж хотів би, Клер.

– То хто ж тобі подобався у 1975 році?

– Насправді ніхто. У дванадцять років я думав про інші речі. Але коли мені виповнилося тринадцять, я по-справжньому втюрився у Петті Герст.

Здається, Клер роздратована.

– Дівчина з твоєї школи?

Сміюся.

– Ні. То була багата каліфорнійська студентка, яку викрали ті жахливі терористи з лівими переконаннями і змушували її грабувати банки. Декілька місяців її щовечора показували у новинах.

– Що з нею сталося? Чому вона тобі подобалася?

– Пізніше її відпустили, вона вийшла заміж, народила дітей; тепер вона – багата каліфорнійська леді. Чому вона мені подобалася? Навіть не знаю. Знаєш, це безглуздо. Гадаю, я розумів, як саме вона почувалася, коли її забрали і змушували робити те, що вона не хотіла, і ще здавалося, що їй це наче й подобалося.

– Ти робиш те, що тобі не подобається?

– Аякже. Постійно. – Моя ліва нога затерпла, піднімаюсь і трясу нею, допоки нога не починає пощипувати. – Я ж не завжди опиняюся цілий і неушкоджений з тобою, Клер. Досить часто я потрапляю у місця, де мушу красти одяг та їжу.

– Справді? – Вона насуплює обличчя й тоді бачить свій хід, робить його і тріумфально дивиться на мене. – Мат!

– Ого! Браво! – вітаю її. – Ти – королева шахів du jour[24].

– Так, – каже Клер, сяючи з гордощів. Вона починає розставляти фігури у початкові позиції. – Ще раз?

Вдаю, що дивлюся на неіснуючий годинник.

– Авжеж. – Знову сідаю. – Ти зголодніла?

Ми тут уже кілька годин і запаси вичерпалися. У нас лишились тільки крихти в пачці з-під чипсів «Дорітос».

– Ага. – Клер тримає за спиною два пішаки; торкаюсь її правого ліктя, вона показує мені білого пішака. Роблю стандартний перший хід: пішак королеви на d4. Вона стандартно відповідає на мій стандартний хід: пішак королеви на d4. Наступні десять ходів ми робимо доволі швидко, з помірними втратами, а тоді Клер якийсь час сидить, замислившись над дошкою. Вона завжди експериментує, завжди пробує coup d’éclat[25].

– А хто тобі подобається тепер? – запитує вона, не піднімаючи голови.

– Ти маєш на увазі у двадцять років? Чи у тридцять шість?

– І тоді, і тоді.

Намагаюся згадати себе двадцятирічного. Розпливчасті образи жінок, грудей, ніг, шкіри, волосся. Усі пригоди сплуталися, й жіночі обличчя не збігаються з їхніми іменами. В двадцять років я був зайнятий, але жалюгідний.

– У двадцять – нічого особливого. Ніхто не спадає на думку.

– А в тридцять шість?

Уважно вдивляюся в Клер. Дванадцять – ще зарано? Впевнений, що це надто рано. Краще фантазувати про вродливого, недосяжного і безпечного Пола Мак-Картні, ніж мати справу з диваком, який мандрує у часі, Генрі. Та все-таки, чому вона питає?

– Генрі?

– Що?

– Ти одружений?

– Так, – визнаю неохоче.

– З ким?

– З дуже красивою, терплячою, талановитою, розумною жінкою.

Її обличчя спохмурніло.

– А. – Вона бере в руки мого білого слона, якого побила кілька ходів тому, і крутить його на землі, мов дзиґу. – Це добре.

Здається, ця новина вивела її з рівноваги.

– У чому річ?

– Пусте. – Клер ходить королевою з e2 на b5. – Шах.

Ходжу конем, щоб захистити короля.

– А я заміжня? – допитується Клер.

Стрічаюсь з її очима.

– Сьогодні ти випробовуєш свою удачу.

– А чому би ні?

– А що, ти й так ніколи нічого мені не розповідаєш. Давай, Генрі, скажи, чи я залишуся старою дівою?

– Ти станеш монашкою, – дражню її.

Клер здригається.

– Та ну! Сподіваюся, що ні. – Вона забирає мого пішака турою. – А як ти познайомився зі своєю дружиною?

– Пробач, ця інформація надзвичайно секретна. – Я б’ю її туру королевою.

Клер скривила гримасу.

– Ай. А ти тоді подорожував у часі? Коли ви зустрілися?

– Я займався своїми справами.

Клер зітхає. Вона знімає ще одного пішака своєю турою. У мене вичерпується запас пішаків. Ходжу слоном королеви на f4.

– Так несправедливо, що ти знаєш про мене все, але ніколи нічого не розповідаєш мені про себе.

– Твоя правда. Це нечесно. – Намагаюся здаватися послужливим та сповненим каяття.

– Я про те, що Рут, Гелен, Меґан та Лаура розповідають мені усе, і я їм усе кажу.