Повернувшись на вулицю, стою в задумі. Не хочу йти додому. Хочу бути з людьми, потребую відволіктися. Раптом зринає думка про бар «Лови Кайф», місце, де може статися що завгодно, – притулок ексцентризму. Ідеально! Підходжу до Вотер-Тауер-Плейс і сідаю на шістдесят шостий автобус до Чикаґо-авеню; виходжу на Деймен та сідаю на п’ятдесятий автобус, що прямує на північ. У автобусі тхне блювотою, я єдиний пасажир. Водій м’яким церковним тенором співає «Тиха ніч», і я бажаю йому щасливого Різдва, коли виходжу на Вабанші. Коли йду повз крамницю «Фікс Іт», починає падати сніг, кінчиками пальців ловлю великі мокрі сніжинки. Із бару долинає музика. Покинутий маревний залізничний шлях нависає над вулицею в блиску випарів натрію, коли відчиняю двері, хтось починає грати на трубі, гарячий джаз б’є мене в груди. Входжу в нього, мовби потопаю, власне, мені саме цього й потрібно.

Тут близько десяти чоловік, зокрема Мія, барменка. На крихітній сцені троє музикантів: труба, контрабас та кларнет, усі відвідувачі сидять у барі. Музиканти завзято грають, витискаючи з інструментів максимальну гучність, немов звукові дервіші, а я сиджу й впізнаю в мелодії «Біле Різдво». Підходить Мія й запитально дивиться на мене; голосно кричу:

– Віскі з водою!

– «Гауз»? – питає вона.

– Так, – вигукую у відповідь, і вона йде змішувати.

Раптом музика стихає. Дзвонить телефон, Мія підіймає слухавку: «Лови ка-а-айф»? Вона ставить переді мною алкоголь, і я кладу двадцятку на шинквас. «Ні, – говорить вона в трубку. – От трясця. Сам іди на фіг». Вона кидає трубку на апарат, наче м’яч у баскетбольне кільце. Якусь мить Мія стоїть розлючена, потім запалює «Пел-мел» і видихає на мене величезну хмару диму.

– Ой, вибач.

Музиканти сідають за стійку бару, й вона наливає їм пива. Двері в туалет містяться на сцені, тому я користуюся перервою між програмами, щоб відлити. Коли повертаюсь у бар, Мія вже поставила перед моїм стільцем ще один напій.

– Ти екстрасенс, – промовляю.

– Тебе легко передбачити. – Вона ставить попільничку на шинквас, про щось думаючи. – Чим займешся пізніше?

Розглядаю можливі варіанти. Зо два рази я приводив Мію додому, вона весела і все таке, але я справді зараз не в настрої для випадкових зв’язків. З іншого боку, тепле тіло – не так і погано, коли ти пригнічений.

– Планую сильно напитися. А ти що пропонуєш?

– Ну, якщо не сильно нап’єшся, ти би міг прийти до мене. А якщо не будеш п’яний в дошку, то коли прокинешся, міг би зробити мені величезну послугу: піти зі мною на різдвяну вечерю до батьків у Ґленко і відкликатися на ім’я Рейф.

– О, Боже, Міє. Я хочу померти від самої думки про це. Вибач.

Вона перехиляється через стійку й рішуче говорить:

– Давай, Генрі. Допоможи мені. Ти презентабельна молода людина чоловічої статі. Чорт забирай, ти – бібліотекар! Ти не оконфузишся, коли мої батьки почнуть питати, хто твої батьки і де ти вчився.

– Насправді, оконфужусь. Я побіжу прямо до туалету й переріжу собі горлянку. У будь-якому разі, який у цьому сенс? Навіть якщо я їм сподобаюся, то вони будуть роками мучити тебе запитаннями типу: «А що сталося з тим милим молодим бібліотекарем, з яким ти зустрічалася?» І що станеться, коли вони зустрінуться зі справжнім Рейфом?

– Не думаю, що мені слід перейматися цим. Ну ж бо, давай! Зроблю тобі в ліжку прийом «Три-Ікс», про який ти ніколи не чув.

Місяцями я відмовлявся зустрітися з батьками Інґрід. Я відмовився їхати до них на різдвяну вечерю завтра. Тому однозначно не робитиму цього для Мії, якої майже не знаю.

– Міє, у будь-який інший день року! Слухай, сьогодні моя мета – досягти такого рівня сп’яніння, щоби навіть ноги не стояли, не кажучи вже про щось інше. Просто подзвони батькам і скажи, що у Рейфа тонзилектомія чи щось таке.

Вона йде в інший кінець бару й обслуговує трьох підозріло юних хлопців, з вигляду – студентів. Потім якийсь час Мія крутиться біля пляшок і робить щось добірне. Відтак ставить фужер переді мною.

– Ось. За рахунок закладу. – Напій штучного полуничного кольору.

– Що це?

Роблю ковток. На смак, як «Севен-ап».

Мія єхидно посміхається.

– Я сама це придумала. Хочеш, щоби тебе понесло? Тож це – поїзд-експрес.

– О. Ну, дякую. – Піднімаю склянку і п’ю. Мене наповнює відчуття тепла і повного благополуччя. – О, небеса. Міє, ти повинна це запатентувати. Ти могла би поставити кіоски по всьому Чикаґо і продавати це в паперових стаканчиках. Ти стала б мільйонершею.

– Ще один?

– Звісно.

Будучи перспективним молодшим партнером «Товариства Алкоголіків на свободі Детембл&Детембл», я поки ще не збагнув свого максимального ліміту споживання спиртних напоїв. І ще після кількох коктейлів Мія занепокоєно дивиться на мене з-за шинквасу.

– Генрі?

– Так?

– Тобі вже досить.

Мабуть, це хороша ідея. Намагаюсь кивнути Мії, але це потребує надто багато зусиль. Замість цього повільно, майже граціозно, сповзаю на підлогу.

Згодом прокидаюся в лікарні «Мерсі». Мія сидить біля мого ліжка. Її лице обмащене тушшю. Мені підключили капельницю, почуваю себе паскудно. Дуже паскудно. Насправді, мерзенно у всіх розуміннях. Повертаю голову й блюю в тазик. Мія перехиляється й витирає мені рота.

– Генрі, – шепоче Мія.

– Ей. Що, чорт забирай?

– Генрі, мені так шкода…

– Ти не винна. Що сталося?

– Ти відключився, і я підрахувала – скільки ти важиш?

– Сто сімдесят фунтів.

– О, Господи. Ти вечеряв?

Замислююсь.

– Так.

– Ну, в будь-якому разі, міцність напоїв, що ти пив, сорока градусів. До того ж два віскі… але ти був цілком нормальним, а потім, раптово, твій вигляд став просто жахливим, ти відключився! Я подумала і зрозуміла, що ти конкретно набухався. Тому зателефонувала 911, і ось ти тут.

– Дякую. Мабуть.

– Генрі, у тебе є передсмертне бажання?

Думаю.

– Так.

Відвертаюся до стіни і вдаю, що сплю.

Клер: Сиджу в кімнаті бабусі Міґрем і розгадую з нею кросворд із «Нью-Йорк Таймс». Нині яскравий холодний квітневий ранок; бачу, як червоні тюльпани лопотять за вітром у саду. Мама саджає біля куща форзиції щось маленьке й біленьке. Її капелюх майже здуло вітром, вона постійно притискає його долонею до голови й зрештою знімає і прикриває кошиком.

Я не бачила Генрі майже два місяці, наступна дата у списку – через три тижні. Ми наближаємось до того часу, коли я не побачу його більше двох років. Коли була маленькою, він був для мене випадковим відвідувачем, у цьому не було нічого надто незвичайного. Втім, тепер, щоразу коли він приходить, розумію, що побачу його на один раз менше. І тепер усе змінилось. Я чогось хочу… Хочу, щоб Генрі щось сказав, зробив щось таке, що доводить, що все це не якийсь витончений жарт. Хочу. От і все. Я так хочу.

Бабуся Міґрем сидить біля вікна у блакитному кріслі з бильцями. Я сиджу на підвіконні з газетою на колінах. Ми розгадали десь половину кросворда. Я стала геть неуважною.

– Прочитай ще раз, дитинко, – просить бабуся.

– Двадцять униз. «Мавпа-черниця». Вісім літер, друга – «а», остання – «н».

– Капуцин. – Вона всміхається, її незрячі очі дивляться в мій бік. Для бабусі я лише темна тінь на світлому фоні. – Дуже добре, так?

– Так, це чудово. Блін, спробуй це: дев’ятнадцять по горизонталі, – «Не висовуй лікоть сильно із вікна». Дев’ять літер, друга – «у».

– Бурма Шейв[33]. Це було ще до тебе.

– Ех! Я ніколи так не зможу.

Встаю і потягуюся. Мені терміново треба пройтися. Кімната моєї бабусі затишна, але у ній зі мною стаються напади клаустрофобії. Стеля низька, шпалери з елегантними блакитними квіточками, блакитне ситцеве покривало, білий килим, і скрізь запах пудри, зубних протезів і старої шкіри. Бабуся Міґрем сидить струнко, в неї охайний вигляд. Волосся гарне, сиве, але все ж з рудуватим відтінком, який я успадкувала від неї; воно гарно кучерявиться, і вона заколює його шиньйоном. Бабусині очі схожі на блакитні хмаринки. Вона вже дев’ять років сліпа, але добре адаптувалася, і чудово орієнтується в будинку. Вона намагається навчити мене мистецтву розгадування кросвордів, але я не можу змусити себе сісти і розгадати хоча б один. Бабуся розгадувала їх ручкою. Генрі теж любить розгадувати кросворди.