– Ми знайомі? Пробачте, я не… – Генрі озирається, турбуючись, що ми привертаємо увагу читачів чи співробітників, копирсається в пам’яті, й усвідомлює, що у майбутньому він уже зустрічав цю променисто щасливу дівчину, котра стоїть перед ним. Востаннє, коли я його бачила, він смоктав пальці моїх ніг на галявині.

Намагаюсь пояснити.

– Я Клер Ебшир. Я знала тебе, коли була маленькою дівчинкою…

Почуваюсь розгубленою, бо закохана у чоловіка, який стоїть переді мною і взагалі мене не пам’ятає. Для нього все ще в майбутньому. Мені хочеться розсміятися від того, настільки все це дивно. На мене накочуються спогади років знайомства з Генрі, у той час як він дивиться на мене з подивом та острахом. Генрі, одягнений у старі рибальські штани мого батька, терпляче перевіряє мої знання таблиці множення, французьких дієслів, столиці усіх штатів; Генрі, що сміється над незвичним обідом, який я, семирічна, принесла у долину; Генрі, одягнений у смокінг, тремтливими руками намагається розстібнути запонки на своїй сорочці у день мого вісімнадцятиріччя. Він тут! Зараз!

– Може, вип’ємо кави чи повечеряємо разом?..

Звісно, він мусить погодитися, це ж Генрі, який любить мене в минулому й майбутньому, мусить любити мене тепер у якомусь слабкому відлунні іншого часу. На моє превелике полегшення, він таки згоджується. Ми домовляємося зустрітися сьогодні ввечері в сусідньому тайському ресторані, увесь час перебуваючи під здивованим поглядом жінки за столом. Йду, забуваючи про Келмскот і Чосера, пливу мармуровими сходами вестибюля. Відтак опиняюсь на вулиці, під жовтневим чиказьким сонцем; біжу парком, розлякуючи собачок та білочок криками радості.

Генрі: Звичайний жовтневий день, сонячний і свіжий. Працюю в невеликій кімнатці без вікон і з регулятором вологості на четвертому поверсі в Ньюбері; вношу до каталогу колекцію праць з мармуровими листками, що нам недавно подарували. Аркуші красиві, однак вести каталогізацію нецікаво, мені нудно і шкода себе. Насправді почуваюся настільки старим, наскільки лише може бути двадцятивосьмирічний чоловік після того, як півночі пив горілку, переплачуючи за неї і намагаючись, хоча й безуспішно, повернути прихильність Інґрід Кармайкл. Ми гаркалися весь вечір, а тепер навіть не можу пригадати чому. У голові гупає. Мені потрібна кава. Залишивши працю в стані керованого хаосу, йду з кабінету, повз стіл замовлень у читальному залі. Мене зупиняє голос Ізабелли: «Можливо, містер Детембл зможе допомогти вам». Вона хотіла сказати: «Генрі, пройдо, куди це ти прокрадаєшся?»

І ця дивовижно красива, висока струнка дівчина з бурштиновим волоссям обертається й дивиться на мене, наче я – Ісус, що явився їй. Мій шлунок стиснувся. Очевидно, вона мене знає, а я її – ні. Господь знає, що я сказав, зробив, чи обіцяв цьому світлому створінню, тому змушений по-бібліотекарськи запитати:

– Чи можу я вам чимось допомогти?

– Генрі! – емоційно видихає дівчина, чим переконує мене в тому, що колись ми разом пережили щось дивовижне. Все стає лише гірше, оскільки я нічого про неї не знаю, навіть її імені.

– Ми зустрічалися? – запитую.

Ізабель дивиться на мене, наче говорить: «Ну ти і йолоп». Але дівчина відказує:

– Я Клер Ебшир. Я знала тебе, коли була маленькою дівчинкою.

Вона запрошує мене сьогодні на вечерю. Приголомшений, приймаю запрошення. Вона сяє від радості, хоча я неголений, з похмілля і не в найкращій формі. Домовляємося зустрітися ввечері в «Б’ю Тай». Упевнившись, що я прийду, Клер вилітає з читального залу. Оторопілий, стою в ліфті й починаю усвідомлювати, що щасливий виграшний лотерейний квиток із мого майбутнього якимось чином знайшов мене тут, у теперішньому. Починаю сміятися. Перетинаю вестибюль і, несучись сходами вниз, на вулицю, помічаю Клер, що біжить парком Вашингтон-сквер, підстрибуючи і щось вигукуючи від радості. Не знаю, чому, ледь стримую сльози.

Генрі: О шостій вечора мчу додому з роботи й намагаюся привести себе до ладу. Домом у ці дні мені слугує невеличка, але шалено дорога квартира-студія в Північному Дірборні; постійно чимось гепаюся об незручні стіни, стільниці та меблі.

Крок перший: відімкнути сімнадцять замків на вхідних дверях, кинутися у вітальню-і-одночасно-спальню й скинути з себе одяг. Крок другий: сполоснутися в душі та поголитися. Крок третій: безнадійно оглянути надра мого гардеробу й поступово усвідомити, що чистого одягу взагалі немає. Знаходжу одну білу сорочку в сумці, яку забрав з хімчистки. Вирішую надягнути чорний костюм, модельні чоловічі туфлі та блідо-блакитну краватку. Крок четвертий: нап’ясти все це на себе і зрозуміти, що я схожий на агента ФБР. Крок п’ятий: роздивитися довкіл та усвідомити, що у квартирі безлад. Вирішую не запрошувати Клер до себе сьогодні, навіть якщо це стане можливим. Крок шостий: у ванній подивитися в дзеркало на повний зріст і побачити незграбного високого десятирічного двійника Еґона Шиле[4] з диким поглядом, у чистій сорочці й костюмі директора похоронного бюро. Цікаво, у якому вбранні ця жінка мене бачила, оскільки ж я, очевидно, не приходив із мого майбутнього в її минуле у власному одязі. Вона сказала, що була маленькою дівчинкою? У голові минає безліч запитань без відповідей. На хвилину зупиняюся й дихаю на повні груди. Гаразд. Хапаю гаманець і ключі, зрештою виходжу: замикаю тридцять сім замків, спускаюся розхитаним невеличким ліфтом. Купую троянди для Клер у магазинчику в холі, за рекордний час проходжу два квартали до ресторану, та все одно запізнююся на п’ять хвилин. Клер уже сидить на диванчику, і коли бачить мене, то, здається, їй легшає на душі. Вона махає мені рукою, як на параді.

– Привіт, – кажу.

На Клер вишневе оксамитове плаття і перли. Вона нагадує одну з картин Ботічеллі у манері виконання Джона Ґрема[5]: величезні сірі очі, довгий ніс, крихітні делікатні вуста, як у гейші. У неї довге руде волосся, яке вкриває плечі й сягає середини спини. Клер настільки бліда, що у світлі свічок здається восковою фігуркою. Простягаю їй троянди.

– Тобі.

– Спасибі, – говорить Клер, на диво задоволена. Глянувши на мене, вона розуміє, що мене збентежила її реакція. – Ти ніколи не дарував мені квітів.

Умощуюсь на диванчик навпроти неї. Зачарований. Ця жінка знає мене; це не якесь швидкоплинне знайомство з моїх майбутніх поневірянь. З’являється офіціант і пропонує нам меню.

– Розкажи мені, – допитуюсь.

– Про що?

– Про все. Маю на увазі, чи розумієш ти, чому я тебе не знаю? Мені так прикро…

– Та ні, не варто… Тобто я знаю… чому воно так.

Клер стишує голос.

– Це тому, що для тебе нічого з цього ще не сталося, ну а я знаю тебе протягом тривалого часу.

– Як довго?

– Близько чотирнадцяти років. Уперше я побачила тебе, коли мені було шість.

– Боже, ти часто мене бачила чи лише кілька разів?

– Коли востаннє я тебе бачила, ти попросив принести зі собою це, коли ми знову зустрінемося. – Клер показує мені дитячий блідо-блакитний щоденник, – тому, – вона простягає його мені, – тримай.

Розгортаю його в місці, закладеному шматком газети. На сторінці, у верхньому правому кутку якої намальовані два цуценятка кокер-спанієля, є список дат. Вони починаються з двадцять третього вересня 1977 року і закінчуються двадцять четвертим травня 1989 року. Рахую. Сто п’ятдесят дві дати, дуже старанно написані синьою кульковою ручкою, здебільшого каліграфічним дитячим почерком на шістнадцяти маленьких блакитних сторінках із цуциками.

– Це ти складала список? Усе це точно?

– Насправді, це ти надиктував мені. Кілька років тому ти сказав мені, що завчив напам’ять дати з цього списку. Тому я не знаю, як саме це працює; тобто це нагадує стрічку Мебіуса. Але дати точні. З їхньою допомогою я знала, коли спускатися в долину, щоб зустрітися з тобою.