– Не можу, Інґрід, не можу. Вибач…

– Генрі! – Вона біжить услід за ним, і раптом обоє помічають мене, застиглу посеред коридору.

Генрі похмуро бере мене за руку й ми швидко йдемо у бік сходів. Переступивши три сходинки, озираюся і бачу, що вона й досі стоїть та дивиться нам услід, руки попід боки, безпомічна та напружена. Генрі озирається, і ми обоє продовжуємо підніматися сходами.

Якимось дивовижним чином наш столик усе ще вільний і все ще може похвалитися наявністю нашого верхнього одягу. Вимикають світло.

– Вибач. Ішов до бару та наштовхнувся на Інґрід… – намагається перекричати галас публіки Генрі.

Хто така Інґрід? Згадую, як стояла у ванній кімнаті Генрі з губною помадою у руці. Я мушу знати. Та нас огортає густа пітьма, і «Violent Femmes» виходять на сцену.

Ґордон Ґано стає до мікрофону, оглядає нас усіх, відтак лунають перші грізні акорди. Він нахиляється вперед та співає речитативом перші рядки пісні «Бульбашка на сонці»; починається тусня. Ми з Генрі сидимо та слухаємо, потім він перехиляється до мене через стіл та кричить:

– Хочеш піти звідси?

Танцмайданчик – кипляча маса народу.

– Хочу танцювати!

– Класно! Так! Ходімо! – полегшено промовляє Генрі. Стягує з себе краватку та засовує в кишеню пальта.

Проштовхуємося сходами униз і виходимо на танцмайданчик. Бачу Шаріс і Гомеса, які танцюють чи то разом, чи то порізно. Шаріс нікого не бачить і перебуває у стані крайнього збудження. Гомес ледве рухається, між зубів затиснена цигарка. Помічає мене та махає рукою. Пробиратися крізь натовп – наче переходити вбрід озеро Мічиґан; нас заносить усередину та затискує між людьми, ми підбираємося ближче до сцени. Натовп реве «Ще! Ще!», і «Femmes» своєю божевільною грою піддає жару у відповідь.

Генрі рухається під звук бас-гітари. Ми якраз позаду основного натовпу, з одного боку танцівники зі скаженою швидкістю лупляться один об одного, а з іншого – трясуть стегнами та молотять руками у такт музиці.

Танцюємо. Крізь мене прокочується музика, хвилі звуків хапають мене за хребет, рухають моїми ногами, стегнами, плечима, не питаючи дозволу в мозку. («Красива дівчинко, мені подобається твоя сукня, шкільна посмішка, о, так, де вона зараз, можу лише здогадуватися».) Розплющую очі й бачу, що Генрі, танцюючи, стежить за мною. Підіймаю руки, він обхоплює мене навколо талії, і я підстрибую. Мені відкривається панорамний вигляд на танцмайданчик, здається, на цілу вічність. Хтось мені махає, але до того, як я можу розгледіти, хто це, Генрі вже опускає мене додолу. Танцюємо впритул одне до одного, танцюємо окремо. («Як можна пояснити особистий біль?») Піт скочується градом. Генрі трусить головою, його волосся створює чорний вихор, на мені його піт. Музика підштовхує, глумиться наді мною («Немає заради чого жити, немає заради чого жити, немає заради чого жити».) Ми занурюємося в неї. Моє тіло гнучке, ноги заціпеніли, відчуття несамовитості охоплює від паху до маківки. Волосся повисло вологими шворками, прилипло до рук, шиї, обличчя та спини. Музика розбивається об стіну та затихає. Серце калатає. Кладу руку на груди Генрі, дивуюся від того, що у нього лише ледь пришвидшене серцебиття.

Згодом проходжу до жіночої вбиральні та бачу Інґрід, яка сидить на раковині й плаче. Перед нею стоїть маленька темношкіра жіночка з красивими довгими дредами, лагідно їй щось говорить та куйовдить волосся на голові. Від вологої жовтої плитки відлунює звук схлипувань Інґрід. Хочу звідси вийти, однак мої рухи приваблюють їхню увагу. Вони дивляться на мене. Інґрід має жахливий вигляд. Уся її німецька велич щезла, її обличчя набрякло та почервоніло, макіяж потік. Дивиться на мене порожніми холодними очима. Темношкіра жінка підходить до мене. Вона гарненька, тендітна, чорна та сумна. Стає близько біля мене та спокійно промовляє:

– Сестро, як тебе звати?

– Клер, – трішки вагаючись, зрештою відповідаю.

Вона знову дивиться на Інґрід.

– Клер, мудра людина з півслова втямить. Ти влазиш туди, куди не слід. Від Генрі не варто очікувати нічого хорошого. Проте очікувати не варто Інґрід. А ти будеш дурепою, якщо зв’яжешся з ним. Чуєш, що я кажу?

Не хочу далі слухати, проте нічого не можу з собою вдіяти.

– Про що ти говориш?

– Вони збиралися одружитися. А потім Генрі лишає її, каже, що йому дуже шкода і щоб вона не переймалась та просто забула. Я пояснюю, що без нього їй буде краще, та вона не слухає. Він погано до неї ставиться, п’є так, наче більше ніколи не буде бачити алкоголю, спить з усім, що рухається. От такий Генрі! Коли будеш ридати через нього, навіть не кажи, що тебе не попереджали. – Різко повертається та йде до Інґрід, яка з невимовним розпачем усе ще дивиться на мене.

Мабуть, я надто витріщаюся на них.

– Пробачте, – кажу й утікаю.

Блукаю коридорами та врешті знаходжу нішу, порожню, якщо не брати до уваги молоденьку дівчину-гота з запаленою цигаркою в руці, що відключилась на вініловому диванчику. Забираю в неї недопалок та гашу об загиджену плитку. Сідаю на бильце диванчика й відчуваю, як спиною від самого куприка вібрує музика. Відчуваю її навіть у зубах. Все ще хочу до вбиральні. Дуже болить голова. Хочу плакати. Не розумію, що, власне, сталося щойно. Тобто розумію, але не знаю, що мені з усім цим робити. Чи просто забути, чи засмутитися, чи вимагати від Генрі пояснень, чи що? А що, власне, я очікувала? О, як би я хотіла відправити листівку в минуле, тому сучому сину, Генрі, якого ще не знаю, де би було написано: «Нічого не роби. Чекай на мене. Шкода, що тебе тут нема!»

З-за рогу просовує голову Генрі.

– Ось ти де! А я вже думав, що загубив тебе.

Волосся коротке. Або за останні півгодини Генрі підстригся, або переді мною мій улюблений загублений у часі чоловік. Зіскакую з місця й кидаюсь до нього.

– Ого, гей, я теж радий тебе бачити…

– Сумувала за тобою. – Я вже плачу.

– Ти ж безперервно була зі мною кілька тижнів!

– Знаю, але ти – не ти, поки що – ну, маю на увазі, що ти інший. Чорт.

Спираюсь до стіни, Генрі притискає мене. Цілуємося, потім Генрі починає лизати моє лице, мовби кішка, яка щойно народила. Намагаюся мурчати та сміюся.

– Ну ти й козел! Намагаєшся відволікти мене від своєї огидної поведінки.

– Якої поведінки? Навіть не знав, що ти існуєш. Я був нещасний, зустрічаючись з Інґрід. Потім зустрів тебе. Я порвав з нею менш ніж за добу після того. Невірність же не стосується минулого, правда?

– Вона сказала…

– Хто сказав?

– Темношкіра жінка, – показую на собі її зачіску, – невисока, великі очі, дреди…

– О, Боже! Це ж Селія Етлі. Вона мене ненавидить. Вона закохана в Інґрід.

– Вона сказала, що ти збирався одружитися з Інґрід. Що ти весь час бухаєш, трахаєш усіх підряд, і взагалі – препаскудна людина, і мені треба тікати від тебе. Саме це вона сказала.

Генрі розривається між радістю та скептицизмом.

– Що ж, дещо з цього дійсно правда. Я справді трахав усіх підряд, багатьох, і мене дійсно знають як віртуозного пияка. Але ми не були заручені. Ніколи я не був настільки божевільним, щоб одружуватися з Інґрід. Разом ми були надзвичайно нещасними.

– Але чому тоді…?

– Клер, украй мало людей зустрічають свою другу половинку у віці шести років. Тобі потрібно якось пройти цей період. Інґрід була дуже терпеливою. Аж занадто. Постійно мирилася з моєю дивною поведінкою, мала надію, що колись я приведу себе у форму та одружуся з цією мученицею. А коли хтось настільки терпеливий, ти повинен бути вдячним, а потім мусиш зробити йому боляче. Розумієш?

– Думаю, ні, це не для мене. Я про таке не думаю.

– Дуже мило з твого боку не замислюватися про сплутану логіку більшості стосунків. Повір мені. Коли ми зустрілися, я був вичавлений, як лимон, знищений та проклятий. А зараз намагаюсь зібратися, бо бачу, що ти – справжня людина, і я хочу бути таким самим. Я намагаюся стати таким; так, щоб ти навіть не помічала моїх зусиль, тому що поки не зрозумів, що між нами не повинно бути жодних умовностей. Від того, з ким ти спілкуєшся в 1991 році, до того, хто розмовляє з тобою зараз, у 1996-му – довгий шлях. Ти мусиш попрацювати наді мною, самому мені не впоратися.