– Мені треба йти до церкви Святого Василія, – повідомляє, – у мене репетиція. Прийдете до церкви?

Кидаю погляд на Клер, вона легенько киває, і я відповідаю Алісії:

– Авжеж.

Коли всі зітхають – з чим? полегшенням? – згадую, що це ж, зрештою, Різдво, християнське свято, – не лише мій персональний день спокути. Алісія йде. Уявляю, як би моя мама сміялася наді мною, високо піднімала свої добре общипані брови при вигляді її напівєврейського сина, закинутого на саме Різдво у край гоїв, і подумки погрожую їй пальцем. «Хто б казав, – кажу їй. – Ти вийшла заміж за віруючого англіканської протестантської церкви». Дивлюся на свою тарілку з шинкою, горохом та нікчемною гіркою салату. Не їм свинини та ненавиджу горох.

– Клер каже, що ви – бібліотекар, – намагається завести розмову Філіп.

Погоджуюся, що це насправді так. У нас починається жвава дискусія про Ньюбері та членів правління, які також є клієнтами фірми Філіпа, що, як я зрозумів, розташована у Чикаґо; але незрозуміло, чому тоді сім’я Клер живе тут, у Мічиґані.

– Літні будиночки, – каже Філіп.

Пригадую, як Клер розповідала, що її батько спеціалізується на заповітах та довіреностях. Уявляю собі багатих літніх людей, що відпочивають на своїх приватних пляжах, намащуються кремом від сонця та роздумують, чи виписувати Джуніора з заповіту, дістаючи свої мобільні телефони, щоб зателефонувати Філіпу. Пригадую, що Аві, який сидить одразу ж біля мого батька в Чиказькому симфонічному оркестрі, має десь тут будинок. Говорю про це, і всі чомусь нашорошують вуха.

– Ви його знаєте? – запитує Люсіль.

– Звичайно. Вони з моїм татом поруч сидять.

– Поруч сидять?

– Ну, розумієте, перша та друга скрипки.

– Ваш батько – скрипаль?

– Ага. – Дивлюсь на Клер, яка всім своїм виглядом показує мамі: «Не ганьби мене».

– І він грає в Чиказькому симфонічному оркестрі?

– Так.

Лице Люсіль залилося рум’янцем; тепер я знаю, в кого Клер вдалася, коли червоніє.

– Думаєте, він послухає гру Алісії? Якщо ми передамо касету?

Маю мляву надію, що записи Алісії виявляться дуже, дуже хорошими. Тата постійно вшановують касетами. Раптом у мене з’являється краща ідея:

– Алісія віолончелістка, адже так?

– Так.

– Вона шукає вчителя?

– Вона навчається у Френка Вейнрайта в Каламазу, – зауважує Філіп.

– Бо я би міг передати касету Йоші Акава. Один із його студентів щойно отримав роботу в Парижі.

Йоші – непоганий хлопець і перший віолончеліст. Упевнений, що він хоча би послухає касету; мій тато, до речі, не викладає, тому він її просто викине. Люсіль несамовито тішиться, навіть Філіп має задоволений вигляд. Клер відлягло. Марк їсть. Двоюрідна бабуся Дульсі, крихітна та з рожевим волоссям, узагалі не звертає уваги на всі ці розмови. Може, вона глуха? Дивлюся на Шерон, яка сидить ліворуч від мене і яка не промовила жодного слова. У неї нещасний вигляд. Філіп з Люсіль обговорюють, яку мені дати касету, чи, може, Алісії краще записати нову? Питаю в Шерон, чи вона тут уперше, та ствердно киває. Коли я вже готовий запитати ще щось, Філіп цікавиться, чим займається моя мама. Я моргаю до Клер, даю їй зрозуміти: «Хіба ти їм не сказала?»

– Моя мама була співачкою. Вона померла.

– Мати Генрі – Анет Лін Робінсон, – тихо промовляє Клер.

З таким самим успіхом вона могла би сказати, що моєю матір’ю була Діва Марія. Обличчя Філіпа оживає. Люсіль збуджено махає руками.

– Неймовірно… фантастично! У нас є всі її записи…

Und so weiter.

– У молодості я її зустрічала, – продовжує Люсіль. – Мій батько водив мене послухати «Мадам Батерфляй». У нього був знайомий, який потім провів нас за лаштунки. Ми ходили до її гримерної, застали її там, і, Боже, всі ці квіти! І там був маленький хлопчик – Господи, та це ж були ви!

Киваю, намагаюсь опанувати себе.

– А яка вона була? – запитує Клер.

– Ми сьогодні будемо кататися на лижах? – втручається Марк.

Філіп киває. Люсіль усміхається, щось собі згадує.

– Вона була такою красивою! На ній була театральна перука – таке довге чорне волосся, і вона лоскотала ним того маленького хлопчика, а він танцював у кімнаті. Вона мала такі гарні руки, була десь мого зросту, дуже тендітна, і вона була єврейкою, ну, розумієш. Та мені здавалося, що вона більше походила на італійку.

Люсіль раптово замовкає, затуляє рукою рота, втуплюється в мою тарілку, на якій уже нічого немає, окрім кількох горошин.

– Ви єврей? – не без задоволення запитує Марк.

– Думаю, міг би ним бути, якби захотів, але на цьому ніхто ніколи не зациклювався. Вона померла, коли мені було шість років, а тато прихильник англіканської церкви.

– Ви – точна її копія, – рятує Люсіль.

Я вдячний їй за це. Ета забирає наші тарілки, питає, чи Шерон та я не бажаємо кави. Одночасно відповідаємо: «так», ще й так виразно, що уся сім’я Клер сміється. Ета нагороджує нас материнською усмішкою і кілька хвилин по тому ставить перед нами горнята з паруючою кавою. Подумки відзначаю, що все це було не так і страшно. Всі починають обговорювати катання на лижах і погоду. Відтак піднімаємося; Філіп з Марком виходять у коридор. Запитую Клер, чи вона піде кататися на лижах, вона знизує плечима та питає, чи я хотів би. Пояснюю, що не катаюся та й жодного бажання не маю навчитися. Після того як Люсіль просить, щоби хтось їй допоміг розібратися з клубками ниток, вона вирішує йти на лижі. Піднімаючись сходами, чую, як Марк зауважує: «Неймовірна подібність»; сам собі всміхаюсь.

Пізніше, коли всі пішли, й у будинку стало зовсім тихо, відважуюсь вийти зі своєї прохолодної кімнати у пошуках тепла та ще кави. Проходжу їдальнею до кухні й наштовхуюсь на величезну масу склянок, столового срібла, пирогів, почищених овочів та дек. Кухня має вигляд, наче в чотиризірковому ресторані. Посеред усього цього, спиною до мене, стоїть Нел, наспівуючи «Рудольф, червононосий олень» та похитуючи товстими стегнами. Вона махає кухонною спринцівкою в бік чорношкірої дівчини, яка мовчки вказує у мій бік. Нел обертається та всміхається своєю широкою беззубою усмішкою.

– А що ви робите в моїй кухні, містере Бойфренде? – запитує мене.

– Шукав, може ще десь залишилося трохи кави.

– Залишилось? Ти що, думаєш, що я весь день триматиму каву, поки вона не стане гидкою? Киш, синку, забирайся звідси та йди собі до вітальні, подзвони у дзвіночок, і я заварю тобі свіжої кави. Хіба тобі мама нічого не розповідала про каву?

– Власне, моя мама була не надто видатним кулінаром, – кажу їй, підбираючись ближче до плити. Щось так смачно пахне! – А що ви готуєте?

– Цей запах, який ти чуєш, – це індичка Томпсона, – відповідає Нел, відкриваючи духову піч, щоби показати мені цього монстра, що більше схожий на щасливця, котрий пережив Велику Чиказьку пожежу. Індичка абсолютно чорна. – Не дивися так підозріливо, хлопче. Під скоринкою – найкраща на планеті Земля їстівна індичка.

Хочеться їй вірити: аромат розкішний.

– А що то таке: індичка Томпсона? – запитую.

Нел починає оповідь про дивовижні властивості індички Томпсона, які ще в тридцятих роках відкрив Мортон Томпсон, газетяр. Приготування цієї дивовижної птиці вимагає великої спритності у начинянні, зшиванні та перевертанні. Нел дозволяє мені залишитись на кухні, поки вона готуватиме мені каву. Вона витягує індичку з печі, не без зусиль перевертає її на спинку, відтак, перед тим як відправити її назад у піч, вправно поливає яблучним соусом. Біля мийника, у великій пластиковій таці лазять дванадцять омарів.

– Домашні тваринки? – жартую над нею.

– Це твоя різдвяна вечеря, синку. Хочеш якогось собі вибрати? Ти ж не вегетаріанець, еге ж?

Запевняю, що ні, адже я – хороший хлопчик, який їсть усе, що перед ним кладуть.

– Навіть не сказала би, ти такий худий, – зауважує Нел. – Ну нічого, я тебе відгодую.

– Саме тому Клер і привезла мене сюди.

– Гм, – тішиться Нел, – тоді все правильно. А зараз – киш звідси, мені треба працювати.