– Для чого вам бинтувати моє око?
– Якщо параліч суттєво прогресуватиме, – сказав я, – ви не зможете кліпати.
Коли в грецького філософа Анаксагора запитали, для чого, на його думку, він народився, він відповів: «Щоб дивитися на небо й на зірки». В епоху Відродження була поширеною ідея про те, що людство особливе, тому що наші обличчя повернуті догори.[31] Лінія росту волосся огортає й підкреслює безволосе людське обличчя, завдяки чому його вираз більш помітний на відстані, ніж у наших вкритих шерстяним покривом предків. Білок людського ока збільшився порівняно з іншими тваринами, щоб найменші зміни в погляді й розташуванні повіки були помітнішими для інших. Коли в нашому полі зору є обличчя, ми приділяємо їм більше уваги, ніж будь-яким іншим елементам видимого середовища. Описи облич належать до найліричніших і найвиразніших описів у літературі, починаючи від сонету Шекспіра «Як сорок зим твої посріблять скроні / Й глибокі зморшки ляжуть на чоло»[32] і закінчуючи описом обличчя персонажа Ієна Синклера: «Зім’яте, наче подушка від геморою, яку надто довго тримали у ванні».[33] Ураховуючи важливу роль облич у людському спілкуванні, параліч Белла не лише змушує почуватися ніяково, а й іноді соціально руйнівним.
Назва цього паралічу походить від Чарлза Белла, хірурга і анатома початку ХІХ століття, який відстежував маршрут сьомого нерва. Белл походив із відомої единбурзької сім’ї: його батько був священиком, двоє його братів стали професорами права, а ще один – Джон Белл – у той час був найзнаменитішим хірургом у місті. Чарлз ненавидів школу, але любив малювати, і його мати найняла приватного вчителя, який навчив хлопця наслідувати найкращих художників епохи класицизму і Відродження.[34]
1792 року, коли Чарлзові було вісімнадцять років, він став учнем свого брата Джона. Анатомічні ілюстрації, створені їхніми сучасниками, були здебільшого незграбними; Белл зневажливо відгукувався про кістки, намальовані наче кілки в плоті, і м’язи, схожі на ганчірки. Разом із Джоном Чарлз працював над ілюстраціями для нової «Системи проведення розтину»,[35] натхненний майстрами епохи Відродження, яких він навчився наслідувати.
Белл працював у Лондоні хірургом і художником-анатомом, коли 1809 року, у розпал наполеонівських війн, британська армія повернулась з іспанської Корунни з п’ятьма тисячами поранених. Він приїхав у Портсмут, щоб допомагати солдатам, і цілими днями ампутував кінцівки, діставав уламки й вирізав з ран відмерлі тканини. Коли Белл не проводив операції, він малював ескізи, і в його точних і холоднокровних нотатках трапляються зображення судом від правця, колотих ран живота і вогнепальних поранень рук, грудної клітки і мошонки.

Через шість років у Лондон надійшла звістка про битву при Ватерлоо, і Белл вирушив у Брюссель, щоб допомагати пораненим. «Неможливо передати вам людські страждання, які постійно розгортаються перед моїми очима», – писав він з Брюсселя. Ескізи, які він намалював у цей період, детальніші й складніші, так, ніби цей конфлікт вплинув на його емоційний стан.[36] Біля портретів солдатів вказано імена й надано складніші пояснення. Із сорока п’яти малюнків, які дійшли до нас, є два особливо примітні зображення облич; очевидно, Белл уважно оглянув цих людей, перевіряючи їх на пошкодження лицьового нерва. Такі поранення, як у них, впливають на здатність виражати емоції. На першому малюнку зображено солдата, крізь скроні якого пройшла мушкетна куля, розтрощивши очні западини й зруйнувавши тканину за переніссям. На іншому малюнку – чоловік із кульовим пораненням лівої щоки. Без належної хірургічної допомоги обидва поранення були б смертельними, і навіть у разі її надання чоловіки на все життя дістали б тавро потвор.
Я направив Емілі до отоларингологів, які підтвердили, що на цей момент єдиним доступним лікуванням є стероїдні пігулки. За тиждень параліч посилився, і вона почувалась більш невпевнено.
– Я дуже соромлюсь, – сказала Емілі, коли я зайшов перевірити її стан. Вона постійно торкалась пальцями обличчя і перекидала волосся наперед під час розмови. – Я не була на роботі, і ліве око увесь час плаче. Я ніби оплакую втрату обличчя.
Ще за два тижні подальшого погіршення не було, але й змін на краще теж – Емілі все ще не могла повернутися на роботу.
– Я б не витримала, – пояснила вона, – на мене б усі витріщалися.
На сьомий тиждень їй здалося, що тремтіння в кутку рота повернулось.
– Слина точно менше тече, – сказала Емілі, – але око і далі сльозиться.
– Потрібно почекати, – відповів я. – Майже всі з паралічем Белла повністю одужують.
Після трьох місяців здавалося, що процес одужання припинився, а на сьомий місяць ми дійшли до висновку, що покращення очікувати не варто. Емілі не повернулася на роботу й рідко виходила з будинку. Крім того, вона почала укладати волосся таким чином, щоб воно постійно закривало ліву сторону обличчя.
– Несила це терпіти, – пояснила вона мені, – моє обличчя лякає дітей.
– Я поговорю з пластичними хірургами, – сказав я. – Можливо, їм вдасться підтягнути ці слабші м’язи в ураженому боці обличчя; ви також згадали про ботокс – іноді його використовують для того, щоб розгладити здорову сторону.
– Тобто, щоб вилікувати параліч, вони паралізують моє обличчя?
Я не був упевнений щодо того, що їм вдасться вилікувати параліч Емілі, – важко змусити пошкоджений нерв знову запрацювати. Однак, якщо мова йде про зовнішній вигляд, у багатьох випадках найефективнішим лікуванням є часткова паралізація здорової сторони ботоксом.
– Так, – відповів я, – я знаю, що це звучить дивно, але таким чином вони зроблять ваше обличчя більш симетричним.
Белл прагнув зробити собі ім’я в хірургії – на той час його зображення нервової системи були найкращими у своєму роді, – але по-справжньому його захоплювало вдосконалення своїх малюнків. Задовго до битви при Ватерлоо, працюючи над ілюстраціями для «Системи проведення розтину», він почав багаторічне вивчення виразів обличчя – це було схоже на проект да Вінчі трьома століттями раніше. Його праця була згодом опублікована під назвою «Есе з анатомії виразу обличчя в живописі».[37] Протягом всього подальшого життя Белл працював над цією книгою й вдосконалював її, додаючи нові есе в міру набуття досвіду в хірургії і живописі. В останньому виданні наведено роздуми автора, навіяні багатоденним відпочинком в Італії. Під час поїздки його особливо вразило зображення облич на картинах да Вінчі. Леонардо був змушений ходити по вулицях в пошуках дивних і незвичайних облич для своїх картин. Беллові доводилось легше: потрібно було лише чекати у своїй клініці, поки прийдуть пацієнти.
Через тридцять років після смерті Чарлза Белла його твори настільки надихнули Чарлза Дарвіна, який теж вивчав медицину в Единбурзі, що той продовжив його роботу. У книзі «Вираження емоцій у людей і тварин» Дарвін писав: «Можна сміливо стверджувати, що Белл не лише заклав основу цього предмета як окремої галузі науки, а й побудував витончену структуру».[38] Дарвін уважно спостерігав як за світом культури, так і за світом природи, і на нього менший вплив, ніж на Белла, справили шедеври західного живопису, особливо в плані вивчення виразів обличчя. «Я сподівався знайти допомогу у великих майстрів живопису й скульптури, які так уважно вивчають цей предмет, – писав він у вступі, – але, окрім кількох винятків, мені це не вдалося. Без сумніву, причина в тому, що в творах мистецтва основна мета – краса, а сильно напружені м’язи обличчя спотворюють красу». Він зіткнувся з парадоксом: м’язи обличчя потрібні нам для того, щоб виражати свої емоції, але ми традиційно ідеалізуємо симетричні відсторонені обличчя.
31
Слід зазначити, що сер Томас Браун вказував на абсурдність цієї думки – у скромної камбали очі ще більш благоговійно спрямовані до неба, ніж у людини. (Прим. авт.)
32
Сонет 2. Переклад Віктора Марича.
33
Iain Sinclair, Landor’s Tower (London: Granta, 2002), p. 120.
34
Charles Bell, Letters of Sir Charles Bell: selected from his correspondence with his brother, George Joseph Bell (London: John Murray, 1870).
35
Charles Bell, A System of Dissections (Edinburgh: Mundell & Son, 1798). Vesalius’ masterpiece was De humani corporis fabrica (Of the fabric of the human body) (1543).
36
M. K. H. Crumplin and P. Starling, A Surgical Artist at War: the Paintings and Sketches of Sir Charles Bell 1809–1815 (Edinburgh: Royal College of Surgeons of Edinburgh, 2005).
37
Charles Bell, Essays on the anatomy of the expression in painting (London: John Murray, 1806). Later published as Essays on the anatomy and philosophy of expression as connected with the fine arts (1844).
38
Charles Darwin, The Expression of the Emotions in Man and Animals (London: John Murray,1872).