– Вітаю, отче! – сказав я священику, коли він проходив повз мене до виходу.

– Вітаю, лікарю! – сказав він, постукав мене по плечі і мимохідь по-діловому усміхнувся. – Ви робите хорошу справу.

Перш ніж я встиг відповісти: «Ви теж», він пішов.

Я зайшов у кімнату. Місіс Стеффорд відкрила очі; я взяв її за руку і подумав про те, чи пам’ятає вона мене.

– Ми з вами раніше вже зустрічались, – сказав я, – я лікар.

Вона щось пробурмотіла, показуючи, що розуміє мене, заплющила очі й поклала голову на подушку. Цього разу її пульс був частішим, а кров’яний тиск мені взагалі не вдалось виявити. Її руки й ноги були настільки ж холодними, як і минулого разу.

– Вона каже, що їй холодно, – повідомила її донька, зайшовши в мене за спиною з вітальні. – Ми ввімкнули електричне одіяло, але…

Я знову розв’язав її халат і почав обережно тиснути на живіт. Вона тихо застогнала, і я дістав ще одну пробірку з морфіном і вколов його в шкіру живота.

– Вам часто доводилось змінювати їй прокладки? – запитав я у доньки, дивлячись через плече.

– Так, двічі після вашого приїзду. Але, можливо, кровотеча сповільнюється.

Я відтягнув резинку на її штанях і подивився на згустки крові, що виходили з неї, наче п’явки.

– Я повернусь зранку перед закінченням зміни, – сказав я. – Спробуйте трохи поспати.

Коли я знову приїхав у будинок Стеффордів, була майже восьма. Сміття вже вивозили, дощ потроху слабшав. Двері відчинили не відразу.

– Вона все ще дихає, – відразу ж повідомила мені її донька і відійшла вбік, щоб впустити мене.

– Але ледь-ледь, – додала онука. Вона сиділа, спершись об стінку крісла, і погладжувала напружену, набряклу шкіру на животі. – Відколи ви пішли, вона нічого не казала.

Її син спав на дивані, похропуючи. Його капці були охайно складені біля попільнички у формі пекінеса. Телевізор все ще був увімкненим, але без звуку. Я втретє за день прочинив двері в кімнату. Її обличчя здавалось ще більш безбарвним, незважаючи на те що крізь вікно кімната наповнювалась денним світлом.

– Кровотеча зупинилась? – запитав я. – Тобто чи багато прокладок вам довелось змінити?

– Одну відтоді, як ви пішли, – відповіла її внучка. – Більше не було потреби. Це хороший знак?

– Іноді, – відповів я.

Її пульс був ще слабшим – мені ледве вдалось його знайти. Її дихання було глибоким і уривчастим, із зітханнями. Її очі були привідкриті, а в кутиках рота слина утворила сірі кірки. Зморшки здавались менш глибокими, а обличчя пожовкло і з воскового стало кольору старого пергаменту. Коли я тримав її руку в зап’ясті, намагаючись знайти пульс, вона протяжно й хрипко видихнула, а потім змовкла. На якусь мить я завмер, щоб проявити повагу, а потім подивився на годинник на руці і засік час. Минула одна хвилина, потім друга.

– Це кінець, так? – запитала донька.

– Так, – відповів я, – вона померла.

Після цих слів вона беззвучно заплакала – її плач виявлявся лише в здриганні плечей і в тому, як вона хиталась у кріслі. Її донька обняла її за плечі й пригорнула до себе.

На перший погляд, здається, що пуповина має морське походження: вона матова і еластична, схожа на щупальця медузи або на ніжки водоростей. Її контури закручені в потрійній спіралі кровоносних судин – дві артерії обвивають вену. Ці пурпурові судини переплітаються в желе сіруватого кольору, утвореному з речовини, яка трапляється лише в одному місці людського тіла – у водянистій волозі ока. На вигляд пуповина м’яка й делікатна, але це враження оманливе: протягом дев’яти місяців вона підтримує в дитині життя.

Дівчинка зі зморщеним обличчям і стиснутими в кулачки руками, якій я щойно допоміг народитись, почала плакати. Я витер її рушником і якусь мить потримав нижче рівня стегон її матері. Плацента все ще була в її тазі – я хотів, щоб у ці перші хвилини кров із неї потрапила на тіло дитини. Я знову приклав палець до пуповини, відчуваючи крізь неї удари маленького серця дівчинки – вони нагадували метелика, який потрапив у пастку.

– Усе нормально? – запитав батько.

Він мав приголомшений вигляд через брак сну і муки, крізь які щойно в нього на очах пройшла його дружина.

– Так, – сказав я, – усе добре.

Поки я дивився на дівчинку, тримаючи пальці на пуповині, пульс у ній почав слабшати, а потім зник – це реакція на холодне повітря і на збільшення рівня кисню в крові після того, як дитина почала дихати самостійно. В її печінці і навколо серця інші кровоносні судини синхронно закривались. Це «шунти», які доправляли кров у печінку і в серце, поки дитина перебувала в утробі. Одночасно відкривались інші судини, покликані доправляти і виводити кров з легень – завдяки їм кров наповнювалась киснем і набувала червоного кольору. Отвір в її серці, необхідний для кровообігу під час перебування в утробі, закривався. Її пуповинні артерії теж закривались, звужуючись від початку глибоко в тазі і до пуповини. Завдяки цій низці змін її обличчя із синювато-воскового стало рожевим. Лише після того, як пульсації в пуповині припинились, я наклав на неї пластиковий затискач.

Акушерка передала мені ножиці, шорсткі і притуплені від частої стерилізації, і я вкотре був вражений тим, наскільки важко перерізати цю на перший погляд крихку матерію. Мені доводилось робити в ній зазубрини, наче це був трос. Під час пологів матір стояла навколішки, але, коли я передав їй дитину, вона лягла на спину і приклала її до грудей, відкривши рота від здивування. Поки матір, батько і дитина розчинились у своєму спільному світі, я і акушерка опікувались побутовими справами. На цьому наша робота не завершувалась.

Багато кого «третя стадія пологів» застає зненацька, так наче після народження дитини виставу завершено. Але гормональна буря і хімічні процеси в організмі зміщували плаценту зі слизової оболонки матки. Якщо перейми відбуваються надто повільно, іноді кров продовжує стікати з оголеної поверхні матки – це називається «постнатальною кровотечею». Я обережно, але сильно натиснув на обм’яклий живіт матері, щоб перевірити, чи зменшується її матка. Вона зменшувалась.

Сталевим пінцетом я обережно потягнув за пуповину. Дитина вже притислась до материнських грудей. Поки вона смоктала молоко, гормони, що стимулюють його вироблення, також спричиняли зменшення матки матері. Коли я повертав пінцет, пуповина стиснулась під натиском сталі – її артерії і вени були лише тінями себе попередніх. Я потягнув за пуповину, і вона несподівано розширилась, так само як стовбур дерева розширюється біля коріння. Плацента, фіолетовий згусток крові, вислизнула з тіла матері на кушетку.

Вона була важкою – понад півкілограма, – майже круглою й приблизно один дюйм завширшки. З перших тижнів вагітності її завданням було постачати плодові кисень, цукор і поживні речовини, а також виводити діоксид карбону, сечовину та інші відходи в організм матері. Пульсові коливання для цього дивовижного обміну створювало серце дитини, що дедалі збільшувалося в розмірах. Кров матері і дитини не змішується, але їхні капіляри розташовані так близько, наче мільйони крихітних рук стиснули пальці крізь плаценту. Да Вінчі помітив цю особливість п’ятсот років тому, коли багато його сучасників вважали, що плід росте завдяки менструальній крові матері. У його кресленнях плаценти можна побачити схожість з плацентою вівці; вважається, що да Вінчі бачив лише один труп вагітної жінки. Він був не один: схоже, упродовж багатьох століть європейські чоловіки знали більше про овечу плаценту, ніж про плаценту власних дітей. Навіть наукова назва плацентної мембрани, amnion, походить від грецького слова, що означає «вівця».