Я бачив, як смерть приходить так тихо, мов догоряє свічка, і як наводить жах і знищує все на своєму шляху, як чорна зірка. Місіс Лабановська була маленькою й худорлявою, але життя її було відважним і насиченим, і не менш драматичною була її смерть. Протягом перших годин вона лежала нерухомо, лише бурмотіла щось під ніс, коли я, медсестри або фізіотерапевти порушували її спокій. Потім делірій, спричинений інфекцією, проявився більш виразно: її охоплювало сум’яття та лють. Вона знову й знову намагалася підвестися, але щоразу, повертаючи зламане стегно, вила від болю. Десь посеред ночі її донька поїхала додому відпочити, і її змінив син. Він сидів біля ліжка хворої, яка в цей час корчилась і стогнала. Я спробував послабити біль морфіном, але надто велика доза пришвидшила б її смерть; зрештою, залишалася ймовірність того, що вона виживе і витримає операцію.

Наступного ранку під час обходу, після двадцяти чотирьох годин зміни, черговий хірург пояснив синові пацієнтки, що наступні кілька годин будуть вирішальними: якщо її дихання не покращиться, навряд чи вона проживе ще одну добу. На цей час пульс місіс Лабановської був «галопуючим»: біг у напрямку забуття. Вона все ще кричала, коли її рухали, але припинила спроби підвестися з ліжка. Увесь день я намагався навідатись в її палату й поспілкуватись з її родичами, яких прибувало все більше, але таку нагоду я дістав лише опівночі другого дня. На той час місіс Лабановська була спокійною: хоча її дихання було уривчастим, її менше мучили пневмонія і перелом.

Наступного дня під час ланчу з колегами в мене все пливло перед очима від втоми. Вчергове задзвонив пейджер.

– Місіс Лабановська, – сказала медсестра на іншому кінці дроту, – вона померла. Ви самі випишете свідоцтво чи краще комусь іншому це зробити?

– Що сталось? – запитав мене ординатор.

– Місіс Лабановська померла. Мені треба піти туди, щоб засвідчити смерть.

– Не поспішай, – сказав він, пережовуючи їжу. – Дай бідолашній схолонути.

Коли я прийшов у відділення, її рідні стояли в коридорі. Медсестри охайно поклали її на смертне ложе, застелене чистими простирадлами. Прислухавшись до серцебиття і не виявивши його, посвітивши ліхтарем в незрячі очі, я подивився на вкорочену, вивернуту ногу, яка спричинила її смерть.

Якщо померлого кремують, а не хоронять, лікар-куратор повинен заповнити два бланки: свідоцтво про смерть і бланк кремації. Бланк кремації засвідчує відсутність підозрілих обставин, пов’язаних зі смертю, щоб під час спалення тіла не було знищено докази. Ще одне його завдання – запевнити поховальне бюро, що в тілі немає електрокардіостимулятора й радіоактивних імплантів. Кардіостимулятор може вибухнути під дією високих температур, а радіоактивні імпланти, які використовують для стримування певних видів раку, у попелі становлять небезпеку для інших.

– Її кремуватимуть, – сказала чергова медсестра, даючи мені бланк. Я стояв посеред відділення, поряд із донькою й сином місіс Лабановської, і відповідав на суворі бюрократичні запитання, а тим часом повз нас пробігали працівники з іншими пацієнтами і на столі дзвонили телефони. «Наскільки вам відомо, чи є у вас будь-яка матеріальна зацікавленість у смерті покійного (-ої)?». Ні. «Чи є у вас підстави підозрювати, що смерть сталась унаслідок: а) насильства, б) отруєння, в) нестатків або недбалості?». Ні, ні, ні. «Чи є у вас підстави думати, що потрібен ще один огляд тіла?». Ні. Після цього мені потрібно було підписати свідоцтво; останні слова – «усвідомлюючи відповідальність за надану інформацію» – були виділені червоним, ніби написані вогняними літерами.

– О Боже! – раптом промовила її донька. – А як же її інше стегно?

– Перепрошую?

– Її ліве стегно. Те, яке замінили. Воно з металу. Що станеться, якщо його кремують?

– Не турбуйтесь, – відповів я, – у крематорії розберуться.

Працівники крематоріїв запитують у родичів, що робити з металевими частинами тіла померлих: повернути їм чи відправити на переробляння. Протези стегна, коліна і плеча містять один із найефективніших відомих нам металевих сплавів: суміші титану, хрому і кобальту; після того як вони подарували літнім людям незалежність і можливість рухатись, їх збирають у крематорії, переплавляють і перетворюють на високоточні деталі супутників, вітряних установок і моторів літаків.

Боротьба Якова незмінно викликає захоплення, тому що це боротьба не лише людини з ангелом, а й слабкості зі стійкістю, втіленням яких є кожен із нас. Деякі дослідники навіть помітили в ній всі ознаки класичної народної казки, у якій людина вирушає в небезпечну подорож, змагається із силами, що хочуть її знищити, ця боротьба залишає на ній свої сліди, але врешті-решт вона перемагає.[117] Цей сюжет відображає історії, що відбуваються в ортопедичних і реанімаційних відділеннях в усьому світі, – одним із таких прикладів є випадок Рейчел Лабановської. Вона зламала ліве стегно, і його успішно замінили; ця пригода залишила на ній слід, але вона одужала.

Деякі з найпоширеніших міфів мають кілька можливих рівнів інтерпретації, що мають відгук у різних культурах. Частина з них природно закінчуються перемогою героя, але, хоча ці міфи підпорядковуються певним правилам, не в усіх є щасливий кінець. У Книзі Буття Яків оселяється в Ханаані, але наступна сюжетна лінія приводить його в Єгипет. Він помирає там через багато років старим і змученим чоловіком. У 49 розділі Книги Буття він роздає благословення – декому щедрі, а декому зі шпильками – своїм дванадцятьом синам. Далі «…закінчив Яків заповіта синам своїм, і втягнув свої ноги до ліжка, та й спочив». Він не перетворився й не вознісся на небо. Життя Рейчел Лабановської закінчилось у манері, більш притаманній міфам, – частина її продовжує жити і навіть літає над хмарами у вигляді турбін або на орбіті планети, яку вона колись досліджувала.

Жовтень у Гранаді: старий арабський квартал Альбайсину повернутий на південь, у напрямку африканської спеки. Вузенькі вулички й архітектура досі нагадують про славу мавританської Іспанії. Я приїхав на гостину до свого друга, який живе тут у традиційному будинку – carmen granadino. Його стіни відтворюють контури гірських схилів: ми заходимо через двері, що розташовані на рівні вулиці, потім сходимо на верхній поверх, відтак дерев’яними сходами спускаємось у житлову площу внизу. З вітальні з південного боку відкривається краєвид на сад.

У кінці саду є храм – по-іншому його назвати не можна, – зведений над могилою, у якій у маленькій труні поховано мізинець ноги. Власник будинку, Чемі, також є власником цього пальця. Він втратив його в дорожньо-транспортній пригоді 1994 року, і завдяки страховому відшкодуванню йому вдалось внести завдаток за цей будинок. Він дав йому офіційну назву Carmen del Meñique – будинок мізинця.

Відтоді як він втратив палець, щороку в жовтні Чемі організовує romería – традиційну жалобну церемонію. Палець викопують і провозять по вулицях міста як нетлінні мощі на декорованій платформі, на якій зазвичай розміщають зображення Христа або Богородиці. Кількість учасників процесії іноді сягає двохсот осіб; вони йдуть по Альбайсину, голосячи, у напрямку освяченого фонтану. Там ногу Чемі мирують, і після цього влаштовують гучні гуляння. Зробивши коло вулицями Гранади, реліквію знову закопують на рік.

Анатоми часто приділяють недостатньо уваги стопі. Їй відводять останні сторінки в підручнику й повторюють останньою в медичних школах. Однак кажуть, що анатомічна будова стопи містить важливу інформацію про людство – про те, як наші предки вийшли з лісів і завдяки ходьбі стали більш схожими на нас. Щось у цій процесії з мізинцем вразило мене своєю людяністю: здатність сміятись з урочистої церемонії і перетворювати біль і втрату на святкування.