Поруч із холодильною камерою, у якій зберігались контейнери з частинами тіла, був похилий спуск, який вів до товстих, важких дверей. Одного дня під час роботи над будовою стопи я запитав Гордона, що стояв біля дверей, що там.

– Хочеш побачити на власні очі? – запитав він, дістаючи з кишені ключі. – Там ми зберігаємо все, що не помістилось у музеї на верхньому поверсі.

За дверима було темно. Куполоподібні цегляні арки вигинались, як ребра, над вузькими проходами. Стеля була низькою, повітря – мінеральним, але в мене було таке відчуття, ніби мене проковтнуло щось органічне, я мовби потрапив у живіт кита. Гордон знайшов вимикач, старі люмінесцентні лампи загули й затріщали, і кімнату наповнило тьмяне жовте світло.

Переді мною постали нескінченні коридори катакомб. Здавалось, що вони виходять за стіни медичної школи й розгалужуються під землею в напрямку музичної школи, лекційних залів і найбільшої аудиторії університету – зали МакІвена. Уздовж коридорів були розвішені людські скелети, а навпроти них стояли коробки з надписами «Останки маорі – для репатріації».[119] Їхні очні впадини змушували мене почуватись так, ніби за мною стежать. Це був не лише оссарій, а й звіринець: у ящиках поруч із частинами тіла бегемота лежав скелет жирафа. У довгій полістирольній упаковці я знайшов два роги нарвала, вкриті тріщинами, мов антична кераміка. Хребці кита лежали вздовж країв коридору, наче страва, яку відгорнули на край тарілки. На полицях були виставлені скляні пляшки, вкриті пилом; їхні етикетки були підписані каліграфічним почерком. У кутку навпроти виходу стояв скелет орангутана.

Я зупинився, щоб відкрити верхню коробку в одному зі стосів – у них зберігались тіла, розтин і лакування яких здійснив Александер Монро Секундус понад двісті років тому. Монро був единбурзьким професором XVIII століття, який зробив вагомий внесок у вивчення будови мозку. Поряд з коробками були торси, у які його послідовники ввели ртуть, щоб виявити лімфатичні канали – зазвичай вони для цього надто крихкі і прозорі. Серця, легені і внутрішні органи трупів висохли і почорніли, так наче їх тримали над вогнем. Вони зберігались у поліетиленових мішках, як мумії, присвячені не вічному життю, а мрії про пізнання людського тіла і його ролі в творінні.

У кімнаті, схожій на крипту, у маленьких коробках лежали кістки ембріонів, делікатні, наче гілки коралів. Також там було висушене шкірясте обличчя, яке антропологи знайшли на тихоокеанському острові Нова Британія й передали в музей; його зняли й вкрили глиною під час ритуалу, про який не залишилось згадок. В очні впадини жителі Нової Британії вставили маленькі каурі, які дивились скляним поглядом на стіну. Я знайшов там скелет ахондропластичного карлика, ріст якого припинився через рахіт; стегнові і гомілкові кістки, переплетені, наче зрізані гілки дуба, і фетоліт, або «кам’яну дитину», який дістали з тіла жінки через десятки років після того, як вона померла. На нижній полиці стояла скляна коробка з мумією немовляти. «Я не знаю, звідки вона, – сказав Гордон. – Імовірно, їй двісті років».

Зайшовши в заглиблення в стіні з вищою підлогою і нижчою стелею, Гордон штовхнув двері зі старою жерстяною табличкою. На ній було написано: «Зона D. За жодних обставин не переміщуйте експонати». Усередині були полиці з тим, що в ренесансних медичних працях називають «монстри й дивовижі», тобто трупи з відхиленнями в розвитку, які анатомам ХІХ століття вдалось вберегти від потрапляння на сміттєзвалища або в каміни. Діти-русалки зі зрощеними ногами плавали в солоній воді, а поруч стояли сіамські близнюки з нормальним тілом і двома головами. На іншій полиці були розміщені зразки гідроцефалії або водянки головного мозку, у яких черепи, розпухлі від рідини, впирались у скляні стінки. Діти, які померли внаслідок викидня понад сто років тому, плавали в утробах-вітринах; їхні кістки вкривали червоні плями, а тіла були прозорими, як медузи. Це було похмуре видовище, але в той час існували вагомі причини збирати такі колекції: цих дітей досліджували, щоб краще зрозуміти, як розвивається ембріон. Тоді, як і в наш час, сподівались, що завдяки вивченню відхилень у розвитку можна буде визначити ймовірність народження ще однієї хворої дитини в сім’ї.

Ще одна група полиць була наче нагадуванням всього, що я вивчив на заняттях з анатомії, – усе це було сховане в найглибших і найнедооціненіших ділянках факультету анатомії: обвислі і обм’яклі мізки; воскова модель нирок; розрізане очне яблуко. Одна полиця була присвячена ілюстраціям равлика вуха і напівкруглого каналу. На гіпсовій голові було зображено мімічні м’язи. Гора погано збережених плацент і чепчиків розкладалась у дерев’яних ящиках. На верхній полиці, поряд із куполоподібним склепінням стелі, у вузькій посудині стояла підперта палицею вульва жінки, у якій можна було побачити уретру і потовщену тканину навколо залоз Скіна.

Внизу, біля підлоги, на неотесаних соснових дошках лежав череп ведмедя, а поруч з ним – кістяк його стопи. Ведмідь – один із небагатьох ссавців, здатних ходити прямо, і, як і люди, під час ходьби він спочатку впирається об землю п’ятою. Коли Леонардо да Вінчі не вдавалось знайти людську стопу, він робив розтин стопи ведмедя. Цей екземпляр стояв поряд із людськими стопами, у яких оголювався один шар за іншим: починаючи від шкіри й закінчуючи кістками склепіння.

Час було повертатись до роботи. Почулось тріскотіння ламп, і полиці та скелети знов огорнула темрява. Двері зачинились із брязкотом, наче ми замикали банківське сховище. Я віз контейнер зі стопами до ліфта повз холодильну камеру і кімнату для бальзамування. Знову темрява, і слідом за нею близьке, холодне відчуття кам’яних стін і затхлого повітря. Ми вийшли під свіжі промені північного світла в секційній кімнаті, наче змогли повернулись до життя. «Ми мусимо щось зробити з усіма тими речами, – сказав Гордон, коли ми піднялись нагору. – Не можна лишати їх там, де їх може побачити лише кілька спеціалістів».

У Гранаді я чітко відчув, як ми, люди, надаємо нашим тілам змісту, серйозного або комічного, і підвал теж був наповнений змістом. На полицях були свідчення невтомної інтелектуальної енергії, зібрані за два або три століття: спроби людства пояснити тіло людини для того, щоб вилікувати його від хвороб і полегшити страждання. Крім того, там було відчуття дива: прогулянка катакомбами нагадала мені слова, якими Вірджинія Вульф описала розум сера Томаса Брауна: «Ореол дива оточує все, що він бачить… кімната, до самої стелі заповнена слоновими кістками, давнім залізом, розбитими горщиками, урнами, рогами однорогів і чарівними кулями зі смарагдовим сяйвом і синьою загадкою».[120] Напевно, для декого підвал видався б моторошним місцем, але там, у темряві, були ореоли дива. Я погодився з Гордоном: анатомія надто важлива, надто дивовижна, щоб ховати її або залишати для вузького кола спеціалістів.

Через кілька років після того, як я вперше зайшов у крипту під факультетом анатомії, у залу МакІвена поряд із медичною школою вдерся зловмисник. Спрацювала сигналізація. Вона була під’єднана до відділку поліції, тож на місце пригоди відправили поліцейських із собаками. Втікаючи від собак, порушник знайшов люк у підвал під залою і звідти пробіг тунельним проходом нижче рівня вулиці до катакомб.

Його маршрут згодом вдалось встановити за допомогою відбитків ніг, а також слідів, які він залишив на дверях, коли відчиняв їх. Він біг у темряві, намацуючи кам’яні стіни, і поліцейські собаки наздоганяли його. Перші двері, які він відкрив ногою, вели в стару котельню, і звідти він намацав дорогу до інших дверей. Після численних спроб (про це свідчать сліди від взуття, які потім сфотографували) він відчинив їх і потрапив у підвал під факультетом анатомії. Шукаючи дорогу між рядами скелетів, він у темряві пройшов повз полиці з монстрами й дивовижами, роги нарвала і кістки жирафа, підперті палицею геніталії і розрізану ведмежу стопу. Деякі речі в підвалі він у паніці зачепив руками і перекинув. Біля дверей у кімнату для бальзамування він зупинився, а потім певний час намагався їх вибити. Добре, що йому це не вдалось, інакше він опинився б у холодильній камері з трупами.

вернуться

119

Единбурзький університет активно працює над поверненням останків, які було нетактовно «зібрано» протягом попередніх століть. (Прим. авт.)

вернуться

120

Virginia Woolf, ‘The Elizabethan Lumber Room’, in The Common Reader (London: The Hogarth Press, 1925).


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: