Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадiдусь. Вiн вiдсунув дошку трохи далi вiд очей i зi свого стружкового ложа прочитав менi вiрша про "я-ти-вiн-вона-воно":

Цiсар Целестiн

_Я_ цiсар -- цiсар Целестiн

У цiсарськiй коронi.

Я в цiм краю сиджу один

На цiсарському тронi.

_Ти_ цiсар -- цiсар Целестiн,

Живеш собi щасливо,

Їси ти вдосталь лагомин,

П'єш марки "Цiсар" пиво.

_Вiн_ цiсар -- цiсар Целестiн

У цiсарськiй столицi.

Щодня вiзити робить вiн

Царицi-цiсарицi.

_Вона_ тодi його веде

У чепурну кiмнатку

Й на руки цiсарю кладе

Маленьке цiсарятко.

_Воно_ смiється любо так,

У нього кругле личко,

I пломенiють, наче мак,

Його рум'янi щiчки.

_Ми_ -- владарi над краєм цим,

Вся цiсарська родина.

Стоїть над озером наш дiм,

Кругом росте шипшина.

_Ви_ в добрiй згодi живете

На тронi й коло трону,

Та часто в руки даєте

Синочковi корону.

_Вони_ й назовсiм вiддадуть

Цей дорогий гостинчик,

I стане цiсарем, мабуть,

Маленький Целестiнчик.

-- Кумедний вiрш, прадiдусю! -- сказав я.

-- А ти знаєш, чому вiн кумедний?

-- Нi...

-- Бо в ньому щоразу треба надягати iншу маску. Як у театрi.

-- Не розумiю.

-- Рiч ось у чому: коли в моєму вiршi стоїть "я", то йдеться про самого цiсаря, що носить корону.

-- Звiсно, прадiдусю.

-- А де стоїть "ти", там iдеться про когось такого, що має право казати цiсаревi "ти", -- скажiмо, про його брата, герцога!

-- А, тепер розумiю, прадiдусю! Той, про кого сказано "вiн", уже дальший вiд цiсаря, але знає його, -- наприклад, слуга.

-- Атож! Але читай уже свого вiрша.

Я пiдвiвся, став як слiд, уклонився й прочитав iз соснової дошки свого вiрша:

Химерний шпак

_Я_ маю удома ручного шпака.

_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!

_Вiн_ довго дивився, як грається Труда:

_Вона_ колiщатко качала повсюди.

_Воно_ все котилось, а шпак торопiв;

_Ми_ все ж розумнiшi, мабуть, вiд шпакiв.

_Ви_ знаєте, в чiм їх рiзниця з людьми?

_Вони_ мають голови меншi, нiж ми!

-- Просто казково в тебе вийшло! -- похвалив прадiдусь захоплено. -- Але щодо великих i малих голiв -- це таке дiло... От, наприклад, у найрозумнiшого на островi чоловiка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнiшого -- Гайна-Яйце -- величезна голова з водянкою.

-- Але ж я не навсправжки, прадiдусю! -- вигукнув я. -- То ж я жартома так написав!

-- Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.

Раптом на вулицi хтось пронизливо свиснув i гукнув:

-- Агов, Хлопчак!

То був голос Джоннi-Свистуна. Вiн зразу ввiйшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадiдовi, що я обiцяв йому погратися сьогоднi в краб'ячi перегони.

-- Обiцянки треба дотримувати, -- вiдказав прадiдусь, i ми з Джоннi вийшли. Я був радiсiнький, бо пiсля стомливого вiршування краб'ячi перегони -- чудовий вiдпочинок.

Я взяв обидвi дошки, занiс їх додому, до горiшньої бабусi, а потiм iз Джоннi-Свистуном рушив проти вiтру на берег.

Джоннi пробував свистiти, але вiтер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губiв. Власне, Джоннi вмiв свистiти не краще за iнших хлопцiв. Прiзвисько "Свистун" вiн успадкував вiд свого дiда Мiхеля -- той щовечора стояв на причалi й висвистував матроськi пiснi. Бiля цього причалу, на якому Мiхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джоннi й збирались улаштувати краб'ячi перегони. Для цього ми забродили босонiж у неглибоку воду, вишукували мiж водоростями та камiнням крабiв-самiтникiв, що живуть у мушлях, i клали їх на який-небудь камiнь, що виглядав з води.

Краби-самiтники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугастi мушлi починали ворушитись, кiлька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-пiд мушлi, i краб iз своїм домочком на спинi повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби першi попадають у воду, вигравав.

Здебiльшого перемагав Джоннi, бо вiн ретельно вибирав крабiв. А я завжди брав перших-лiпших, тому менi часто попадався такий дурний, що не мiг навiть знайти краю каменя.

На жаль, того дня перегонiв у нас не вийшло: вiяв сильний вiтер, i на берег накочувались великi буруни. Високi хвилi наближалися, розбивались на пласкому березi в бiлу пiну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пiсок водоростi, пляшки, скiпки та дохлих рибинок, злизували їх назад i знов викидали.

Така погода не годилася для краб'ячих перегонiв. Крiм того, морський вiтер продимав на нас усi куртки та светри, тож ми невдовзi сховались у нашу шлюпку -- "Шкiряну Лiзбет" i почали гратись у корабельну аварiю. Вдавали, нiби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джоннi кермував, а я мусив заспокоювати пасажирiв. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: "Спокiйно, спокiйно, панове!" Та й Джоннi за стерном було нелегко.

Але, як смеркло, ми нарештi допливли до рятiвного берега. Прорвалися крiзь прибiй i з небезпекою для життя витягли з води мiльйонерку, що випала з човна в прибiй. За це вона подарувала нам коробку з-пiд капелюшкiв, повну дiамантiв, а крiм того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джоннi вирiзав тi ордени складаним ножиком iз викинутих на берег коркових поплавцiв.

Коли я прийшов додому вечеряти й показав горiшнiй бабусi свiй орден, вона тiльки сказала: "О господи!" -- бо поплавець, на жаль, був трошки в смолi. Але прадiдусь похвалив Джоннi й мене, бо ми врятували з прибою мiльйонерку. Тiльки коробка дiамантiв страшенно обурила його.

-- Коробок з дiамантами нiхто в рятувальнi човни не бере! -вигукнув вiн. -- У такому човнi дорогий кожен дюйм мiсця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запаснi весла. Оце справжнi коштовностi для жертв корабельної аварiї. Дiаманти викидають за борт! Бо це тiльки зайвий баласт! -- Прадiда просто-таки розгнiвили тi дiаманти.

Але горiшня бабуся тiльки похитала головою й ущипливо сказала:

-- Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи вiн тепер не в морi! А тепер гайда в лiжко обидва! "Моряцькi щорiчники" у вiтальнi.

Ми з прадiдусем слухняно вийшли з кухнi, взяли по два щорiчники й пiднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворi завивав вiтер i вiконницi стукотiли.