— Ні, — відповів органіст.

— То ж бачиш… Зрадником може бути кожний з них. І гестапо знає все, що знає він. Не виключена можливість, що ці люди перебувають під постійним наглядом.

— Я розумію. Що ж ти хочеш зробити?

— Передай Артурові відповідь. Нехай затримає наказ про ліквідацію А-3…

— Дякую.

— Я де роблю не заради тебе. Просто беру до уваги твій сумнів. Спробую сам зорієнтуватися в обстановці. Хто ще, крім Артура, знає про тайник в костьолі?

Органіст мовчав.

— Хто ще знає? — повторив Клосс.

— Власне, вона, А-3, — пошепки сказав він. — Ліза.

— Он як… — Клосс ступив до дверей. — Ти порушив вказівки Центру. І не сказав мені про це раніше. Чому?

— Ліза — моя родичка, — органіст торкнувся клавішів. — Я ж казав, що знаю її багато років. Чи відомо тобі, де можна зустрітися з нею?

— Відомо. — Клосс махнув рукою. — У кав’ярні на Франкфуртерштрассе.

Клосс наблизився до дверей саме тоді, як вони відчинялися. Інстинктивно відсахнувшись, поклав руку на кобуру. На порозі побачив хлопця років, може, десяти.

— Це ти, Руді? — спитав органіст.

— Я, дідусю. — Хлопець не спускав очей з Клосса.

— Хто це? — запитав Клосс.

— Це — мої очі, — відповів органіст.

Кав’ярня на Франкфуртерштрассе була одна з небагатьох невеличких вроцлавських кав’ярень, які під час війни зберегли свій давній колорит. Літні добродії грали тут в шахи та доміно, частіше п’ючи пиво й портер, аніж чай або ерзац-каву. Інколи сюди заглядали німецькі солдати-відпускники зі своїми дівчатами, бурі ж мундири тут з’являлися вельми рідко.

Цього дня по обіді в “Дороті” (так називалася кав’ярня) було майже порожньо. У закутку солдат вермахту попліскував по колінах дівчину в уніформі спілки німецьких дівчат,[9] за столиком біля вікна учитель-пенсіонер, професор фон Ліпке, грав у доміно з чоловіком у мундирі залізничника. Професор[10] фон Ліпке належав до давніх постійних відвідувачів кав’ярні. Він мав тут свій столик і свою коробку доміно. Ті, хто був знайомий з ним, знали його як людину, що живе зі своєї скромної пенсії й одночасно працює в організації, котра займається пересиланням по пошті посилок для солдатів-фронтовиків. Важко було б запідозрити, що цей чоловік, який уже давно ходив з кийком і так старанно виводив номери польової пошти на ящиках посилок, є агентом — Артуром Другим — і ось уже кілька місяців веде ризиковану гру.

— П’ять або пусто, — сказав він.

Чоловік у мундирі залізничника, Горст Кушка, уважно придивлявся до чорних кісточок. Підписувався він як Кушка лише з тридцять дев’ятого року. Ім’я Станіслав замінив тоді на Горст і довго не міг до цього звикнути.

— Я чекаю, пане професор, — мовив Кушка і, зиркнувши на офіціантку, яка саме пройшла повз них (тепер вона вже ставила склянки на стойку буфета), приклав шістку до пустого.

— Не робіть помилок, — пошепки сказав Ліпке. — Говоріть, будь ласка, далі…

— У мене — пусто. Ешелон з “пантерами”, 48 штук, пройшов сьогодні вранці…

— Місце призначення? Я кладу п’ятірку.

— Харків. Я теж маю п’ятірку, пане професор. Вони послали команду ремонтувати колію на лінії Острів—Каліш.

— Програєте, — мовив Ліпке. — Ви граєте необережно і від випадку до випадку. Не можна так.

— Розумію.

— Тепер будьте уважні. Завдання надзвичайної ваги. — Ліпке мовив тихим, рівним голосом. Зрештою, піхто не пам’ятав, щоб вій коли-небудь втратив спокій. Кушка дивився па нього з подивом. І боявся його.

— Я слухаю.

— Треба виконати вирок. — Професор глянув на Горста. Помовчав з хвилину. — Вирок, — повторив він. — У нашій групі діє агент гестапо.

— Досі мені не доручали таких завдань.

— А тепер я тобі доручаю. — Ліпке раптом перейшов на ти. — Слухай уважно. Лессінгштрассе, 16, недалеко від Лессінгебрюке.

— Це він видав Артура?

— Я не люблю запитань. Вона.

— Вирок виконаю, — сказав Горст.

Ліпке почав старанно складати кісточки доміно в коробку.

— Ви знову програли партію, — проголосив він. — До наступної зустрічі.

— До побачення, пане професоре.

— Зараз 16.30, — закінчив тихо професор. — У звичному місці о дев’ятнадцятій. Тут не будемо більше зустрічатися.

— Розумію.

Кушка вийшов перший. У гардеробні Гелена подала йому пальто. Він поцілував їй руку, а потім, оскільки тут не було нікого, доторкнувся губами до її волосся. Це подружжя вже мало п’ятирічний стаж. Познайомилися навесні тридцять дев’ятого року і влітку того ж таки року взяли шлюб. Це вона сказала йому: “Тепер ти будеш називатися Горстом, треба погодитися з цим”. І вона залучила його до роботи в організації. Раніше дівчина працювала в польській бібліотеці при Найгассе. Коли гітлерівці провадили арешти діячів полонії, Гелені вдалося врятуватися. “Маю щастя”, — говорила вона, однак неохоче згадувала ту справу. Тепер жінка застібала ґудзики на пальті чоловіка.

— Коли повернешся?

— Пізно. Робота в мене, — відповів.

Не спитала, що то за робота, зрештою, ніколи не питалася про це. “Навіть ми самі про себе не повинні надто багато знати”. Гелена вже подавала пальто іншому клієнтові й усміхалася, дякуючи за чайові. Саме в цей час до гардеробної вбіг Руді. Він очікував біля дверей, поки дівчина німецького солдата поправляла перед дзеркалом своє волосся.

— Я дістав таблетки, — сказав. — Може, ви, пані, візьмете?

— Аякже, охоче, — відповіла Гелена. — Дай один пакетик. І повтори, що я віддам ще сьогодні дядькові. Зрозумів?

— Зрозумів. — Руді вибіг, широко відчиняючи двері: йому подобалося, коли дзвінок дзвенів довго і звучно. Гелена обережно розрізала обгортку. Поклала на долоню старанно згорнутий в трубочку папірець.

Хто така Ліза Шмідт? Ганс Клосс ніколи не легковажив противником. Зупинився на розі Франкфуртерштрассе під газетним кіоском і розглядав обкладинки тижневиків. На кольоровому знімку німецький солдат стояв поряд з палаючим танком з червоною зіркою на борту.

“Якщо вроцлавське гестапо, — розмірковував Клосс, — має агента в нашій організації, то воно, очевидно, скористається цією можливістю. Отже, вся мережа в його руках, тільки ж чому воно не ліквідовує її? Відповідь проста. Гестапо хоче мати противника і всю його діяльність під своїм контролем, хоче дезінформувати його, дізнатися про його контакти і систему зв’язку з Центром. Що вже відомо йому? Можна думати, що воно розшифрувало всіх людей із групи Артура. А органіста? Костьол не був під наглядом, Клосс це перевірив і мав підстави вважати, що не помилився Ворог, однак, може діяти дуже вправно. Мабуть, постійний нагляд за костьолом вважає зайвим для себе? Артур Другий приносить повідомлення до костьолу. Невже стежать за ним? Цілком ймовірно, що стежать. Припустимо, що гестапо виявило тайник. Чого ж іще чекає? На виявлення системи зв’язку з Центром? Тоді чому ж воно так поспішно зняло Артура Першого? Відповідь на це теж проста. Артур Перший викрив зрадницю, скажімо, цю Лізу Шмідт, якщо це, звичайно, вона. Аргументи Артура Другого здаються досить переконливими. Але Ліза знає й органіста, отже, і він також вистежений. Що ж його зробити? Клосс знав, що він може винести найпростіше рішення: відтяти цих людей від усіх каналів зв’язку, залишити їх ворогові на поталу. Тоді гестапо почекає ще трохи і, переконавшись, що з них нічого не візьмеш, знищить їх усіх… Клосс був проти такого вирішення справи. Він до того ж мав ще трохи часу, цілих два дні. Що встигне зробити? Відкриватися ж перед будь-ким з них не можна було, адже кожний міг бути зрадником. Як же він мав діяти?

Клосс запалив цигарку, купив газету “Фолькішер Беобахтер” і повільно пішов собі по Франкфуртерштрассе. На протилежному тротуарі раптом побачив ту, яку чекав. Гарненька була ця Ліза Шмідт. Вона поспішала, дивилася поперед себе, але, напевне, повинна була відчувати на собі хтиві погляди чоловіків. Чому вона зрадила, якщо зрадила? Злякалася тортур? А може, давно вже працює на них?