— Не зрадником, зраду я виключаю, — сказав двома годинами пізніше фон Цангер, коли стояли вони перед ним виструнчені, він і Штедтке. Клосса здивували витримка і спокій фон Цангера. Він сподівався почути вибух люті, що той ударить кулаком по столу, а тим часом фон Цангер був, як завжди, холодний, спокійний, трохи знуджений. — Зраду виключаю, — повторив, — але не виключаю балакливості.

— Пробачте, пане полковнику, — Штедтке скористався з хвилини тиші, — я не можу виключити зради.

Полковник зняв окуляри, протер скельця клаптиком замші, закліпав повіками.

— Справу пошуків зрадника я полишаю, штурмфюрере, на вас. Однак дозвольте мені залишитися з моєю думкою аж до того часу, поки я не одержу доказів, що серед моїх офіцерів знайшлася людина, котра продала противникові таку важливу інформацію. В усякому разі ця справа є плямою на честі нашої дивізії. Змити її ми зможемо тільки в бою, тільки позитивним наслідком наступної операції. Але я мушу мати гарантію, що такий випадок не повториться. В офіцерському казино працюють росіянки, правда ж? А можливо, хтось із вас, панове офіцери, допускає, — полковник кисло усміхнувся, — якусь фамільярність у стосунках з цими чужоземними жінками? Досить одного слова, сказаного в п’яному стані. Починаючи з сьогоднішнього дня, на роботу в казино дозволяю приймати тільки німкень та жительок, що належать до фольксдойчів. Більшовицька агентура діє десь поблизу нас. — Він надів окуляри й пильно подивився на них обох.

— Ми знаємо про це, пане полковнику. Знаємо навіть, що в місті працює радіостанція. В місті або в найближчій околиці. Нашій службі підслуховування вдалося перехопити повідомлення, передане, звертаю на це вашу увагу, через п’ять годин після наради в пана полковника. Ми не змогли ще розшифрувати це повідомлення, та то питання часу. До нас, на жаль, ще не прибули обіцяні нам радіопеленгаційні автомашини. А без них тільки випадок може допомогти натрапити на слід радіостанції. Я, звичайно, стараюсь посприяти тому випадкові. Мої люди з самого ранку роблять обшук — будинок за будинком. Ми намагаємося сполохати їх, змусити рушити з місця: тоді легше буде їх спіймати.

— Прошу повідомляти мене про все. Ми, звісно, не можемо скинути з рахунку й того, про що згадував тут лейтенант Клосс, — що просочування інформації могло статися вище, однак пошук ми повинні починати із свого подвір’я. Ви, лейтенанте, — звернувся він до Клосса, — молодий офіцер з невеликим досвідом, не маєте за собою ні польської, ані французької кампаній Я думаю, що, виконуючи дане завдання, ви повинні підлягати штурмфюрерові Штедтке, досвідченому офіцерові.

— Наказ є наказ, — мовив Клосс. — Я думаю, що зможу багато чого навчитися у штурмфюрера Штедтке. — Помітив нараз, як Штедтке скривився від цих слів, і злився на себе, що не зміг розгадати, чи то був усміх задоволення, викликаний підсолодженням його амбіції, чи іронія.

Тільки-но Клосс вийшов з будинку штабу, відразу ж міг легко переконатися, що Штедтке не брехав. Його люди справді не били байдики. З низького, побіленого вапном будинку вони саме виводили трьох чоловіків і дві жінки з закладеними на потилицю руками. Клосс подумав, що Яцек та Ірена, сховані в кімнатці за крамничкою кравця Воробіна, мають лише єдиний вихід — якнайкраще заховати радіостанцію і сидіти на місці. При загальному обшуку в будинках важко скрізь заглянути й усе перетрусити.

Клосс звернув праворуч. Тут теж працювали разом з жандармами люди Штедтке. Затримували перехожих, старанно обмацували їх, перевіряли документи, заглядали в сумки й сітки. Якась нещасна жінка, плачучи, повзала по землі, збираючи картоплини, які висипав їй із сумки худий прищуватий жандарм; кільканадцять чоловіків вже стояли тут з піднятими догори руками, обернені обличчями до муру. “Все це молоді хлопці”, — відзначив собі Клосс і подумав, що, видко, саме вони й будуть “добровільно” виїжджати до праці на німецьких фабриках. Клосс пригадав свою верф, концтабір під Крулевцем і П’єра, якого вже ніколи більше не зустрів. З якою охотою поговорив би він тепер з ним, подякував би за науку. Не знає навіть, чи вдалося П’єрові втекти. Не знає Клосс, а чи не було те, що він проспав станцію, просто щасливим випадком, який допоміг йому втекти.

Клосс вирішив-таки заскочити до Воробіна. Одним порухом руки відірвав на плащі ґудзик, щоб мати привід для цього візиту, звернув на поперечну вулицю й зненацька помітив Іренку, що зігнулася під вагою валізи. На міть одерев’янів. Дівчина прямувала впевнено вперед, не відаючи, що за хвилину потрапить в кільце облави. Клосс догнав Ірену, коли від рогу одділяло її кілька кроків. Узяв під руку, перехопив валізку, а поглядом наказав мовчати. Зрештою, вона й сама все зрозуміла. Під муром стояло вже на кілька чоловік більше. Серед них — і молоді дівчата. А стара жінка все ще збирала розкидані картоплини, плазуючи між довгохалявими чобітьми жандармів та есесівців.

І лише тоді, як обминули небезпечний пункт, Клосс запитав, дивлячись кудись вперед:

— Чому — без наказу?

— Німці почали пустошити нашу вулицю, — відповіла дівчина. — Яцек прихопив шифри й пішов городами. Ми думали, що так буде краще. Жінці легше пробратися. Вони шукають людей для роботи в Німеччині.

— Не тільки, — буркнув Клосс. — Ви все забрали?

— Так. Залишився тільки спрацьований акумулятор. Воробін повинен був його добре заховати. Вони обоє старі, і німці їх не чіпатимуть.

Саме тоді, як Клосс та Ірена звертали в браму напівзруйнованого будинку, повз них з гучним виттям клаксона промчала вантажна автомашина. У віконці на горищі біліла фіранка. Це помітили обоє враз.

— Яцек добрався щасливо. Слава богу, все в порядку, — мовила дівчина. — Це добра схованка. За шафою є вихід на дах сусіднього будинку, а звідти — підвалами аж до річки. Доки не скінчиться цей тарарам, будемо сидіти тут.

— Для мене явка ця кепська, — сказав Клосс. — Тут нема жодного кравця, до якого я міг би зайти, щоб пришив ґудзик чи зашив дірку в плащі. Зараз немає нічого цікавого, передайте тільки, що операція пройшла вдало. Близько трьохсот убитих, понад тисячу поранених, багато знищено військового спорядження. Передавати можете сміливо: сюди ще не прибув радіопеленг. Забіжу, коли буде щось цікаве.

Він махнув дівчині рукою на прощання, відчув, що нервозність минула Був спокійний за долю радіостанції.

Клосс не міг знати, що в кабіні вантажної автомашини Червоного Хреста, яка обминала їх, поруч з шофером сиділа лікарка Марта Бехер і що Марта бачила його саме в ту хвилю, коли він, звертаючи в браму порожнього будинку й прихиляючись до Ірчиного обличчя, щось говорив схвильованій дівчині.

Полковник підвів голову з-над розкладених перед ним паперів, приклав вогник до простої цигарки, підсунув коробку до Штедтке.

— Що це ви мені принесли, пане штурмфюрер?

— Я хотів повідомити вас, полковнику, що спеціальна акція завершується. Триста шістдесят робітників я вже зараз можу відіслати до райху.

— Чути запах диму. Ваші люди, очевидно, спалили кілька вулиць.

— Ви й самі знаєте, полковнику, що там, де дрова рубають…

— Правду кажучи, я не певний того, що це найкращий спосіб викликати до себе прихильність місцевого населення і втихомирити прифронтовий край. Ви зібрали триста шістдесят молодих чоловіків, але стільки ж їх, мабуть, втекло від вас. Вони підуть в ліси, зміцнять загони партизанів.

— Я маю точні інструкції, — Штедтке співчутливо скривився. — Райхсфюрер Гіммлер і найвищі урядовці в державі…

— Я знаю, знаю… — обірвав його полковник. — Не треба про це мене інформувати. — Самовпевненість цього незначного чиновника органів безпеки дратувала його. Він не міг терпіти Штедтке, хоча й умів це старанно приховувати. — Що з нашою справою?

— Мій начальник, штурмбанфюрер Мюллер із штабу армії, твердить, що просочування інформації могло статися тільки в нас.

— Шкода, — мовив полковник. — Отож ви з Клоссом тим більше повинні старатися, щоб знайти цього базіку.