– Ти помітив, що він шалено мене кохає?

Він не відповів, але всміхнувся їй своїми лукавими очима. Вона знала й любила цей його чарівний погляд.

– Що таке? Я знаю, що ти зараз скажеш щось жахливе.

– Ну, знаєш, жінкам часто здається, що їх кохають куди більше, ніж насправді.

Вперше вона засміялася. Його впевненість передавалась і їй.

– Які жорстокі слова!

– Звертаю твою увагу, що останнім часом ти не надто непокоїлася про свого чоловіка. Можливо, він уже не так сильно тебе любить, як колись.

– Хай там як, а я ніколи не стану обманюватися ілюзією, що ти мене шалено кохаєш.

– А отут ти помиляєшся.

Ох, як приємно їй було почути ці слова! Вона їм вірила, і віра в його пристрасть зігріла їй душу. Доки говорив, він підвівся з ліжка, підійшов до скрині, сів поруч неї й обійняв за талію.

– Не забивай більше цими прикрощами свою гарненьку голівку, – сказав він. – Кажу тобі, немає чого боятися. Я цілковито впевнений, що він вдасть, наче нічого не знає. Знаєш, такі справи неймовірно важко довести. Ти кажеш, що він тебе любить, можливо, він не хоче тебе назавжди втратити. Присягаюся, якби ти була моя дружина, я на що завгодно пішов би, тільки б цього уникнути.

Вона прихилилася до нього. Обм’якла й відкинулася на його руку. Кохання до нього, що горіло в її серці, обпалювало до болю. Його слова зачепили її: може, справді Волтер любить її так пристрасно, що готовий терпіти будь-які приниження, якщо вона іноді дозволятиме йому себе любити. Вона це розуміла через своє почуття до Чарлі. Нею прокотилася хвиля гордості, а водночас і слабке почуття зневаги до чоловіка, який може кохати так сліпо.

Вона ласкаво обійняла Чарлі за шию.

– Ти просто чудовий. Я тремтіла, як осиковий листок, коли прийшла сюди, а з тобою все минулося.

Він узяв її лице в долоні й поцілував у губи.

– Кохана.

– Ти так вмієш мене втішити, – зітхнула вона.

– Я певний, що тобі нема чого непокоїтися. І ти ж знаєш, що я буду поряд. Я тебе не підведу.

Вона забула свої страхи, але на якусь мить чомусь пошкодувала, що розбилися її плани на майбутнє. Тепер, коли небезпека була позаду, вона мало не хотіла, щоб Волтер наполіг на розлученні.

– Я знала, що можу на тебе розраховувати, – сказала вона.

– А як інакше?

– Ти не запізнюєшся на другий сніданок?

– До біса той сніданок.

Він притиснув її до себе, й тепер вона опинилася в його міцних обіймах. Він ковзнув губами по її губах.

– Ох, Чарлі, відпусти мене.

– Нізащо.

Вона коротко засміялася, сміх її був сповнений і щасливої любові, й тріумфу. Її погляд обважнів від бажання. Він узяв її на руки й, не відпустивши, а міцно притуливши до грудей, замкнув двері.

Усе пообіддя Кітті обдумувала те, що Чарлі сказав про Волтера. Того дня вони вечеряли в гостях, тож, коли він повернувся з клубу, вона вбиралася. Він постукав у її двері.

– Заходь.

Він не став заходити.

– Я піду перевдягнуся. Коли ти будеш готова?

– За десять хвилин.

Він більше нічого не сказав – пішов у свою кімнату. Його голос мав той самий силуваний тон, який вона чула попереднього вечора. Тепер вона почувалася досить впевнено. Вона зібралася раніше за нього й, коли він спустився, уже сиділа в авто.

– Вибач, що змусив тебе чекати, – мовив він.

– Я це переживу, – відказала вона й зуміла при цьому всміхнутися.

Дорогою вона висловила кілька спостережень, але відповідав він коротко. Вона знизала плечима; це трохи дратувало, але раз він хоче дутися – нехай, їй байдуже. Далі до самого будинку вони їхали мовчки. Народу там зібралося море. Забагато гостей, і забагато їжі. Щебечучи з сусідами, Кітті спостерігала за Волтером. Обличчя його було змучене й біле як стіна.

– У вашого чоловіка такий втомлений вигляд. Я думала, йому не докучає спека. Він останнім часом багато працює?

– Він завжди багато працює.

– Напевно, ви скоро їдете у відпустку?

– Так, думаю, поїду в Японію, як торік, – відповіла вона. – Лікар каже, що я мушу тікати від спеки, інакше зовсім розклеюся.

Зазвичай, коли вони бували в гостях, Волтер час від часу зиркав на неї ласкаво, але не цього разу. Він узагалі на неї не дивився. Вона помітила, що, підійшовши до авто, він відводив погляд, а також тоді, коли зі своєю звичною ввічливістю подав їй руку, щоб допомогти вийти. Тепер, розмовляючи з жінками, що сиділи обабіч нього, він не всміхався, дивився на них невідривно й спокійно. І його очі й справді виглядали величезними й вугільно-чорними на тлі блідої шкіри. Його обличчя було застигле й суворе.

«Приємний, напевно, співрозмовник», – подумала Кітті насмішкувато. Її розвеселила думка про те, як ці нещасні пані намагаються підтримувати світську розмову з таким похмурим бовваном.

Авжеж, він знав, щодо цього не залишалося сумніву. Знав і був злий на неї, як чорт. Чому він нічого не сказав? Чи справді тому, що хоч і злився, й потерпав, але так любив її, що боявся втратити? Ця думка викликала в ній легке відчуття зневаги до нього, але не зі зла; хай там як, він її чоловік, він утримує її; доки він їй не заважатиме й дозволятиме чинити, як їй захочеться, вона не стане його зачіпати. Проте, можливо, його мовчання пояснювалося хворобливою сором’язливістю. Чарлі мав слушність, коли сказав, що ніхто не ненавидить скандали більше за Волтера. Він щосили намагався уникати публічних виступів. Якось він розповів їй, що його викликали в суд як свідка у справі, в якій він мав надати експертні докази, й він упродовж тижня до того майже не спав. Така хвороблива була його боязкість.

І ще одне – чоловіки дуже самолюбні, тож доки ніхто не знає, що сталося, можливо, Волтер не проти цю ситуацію ігнорувати. Далі вона замислилась – може, й справді Волтер дбає про свої інтереси. Чарлі – найпопулярніша людина в усій колонії, скоро він стане губернатором. Він може Волтерові дуже допомогти. Але може й нашкодити, якщо Волтер перейде йому дорогу. В неї радісно забилося серце від думки про те, який її коханець сильний і цілеспрямований; у його мужніх обіймах вона почувалася такою беззахисною. Дивний народ чоловіки: їй ніколи не спало б на думку, що Волтер здатен на таку підлість, хоча як знати. А що, як за його серйозністю ховається гидка, дріб’язкова натура? Що більше вона це зважувала, то більше їй здавалося, що Чарлі мав слушність; вона знову глянула на свого чоловіка. Тепер у її погляді не було поблажливості.

І саме в цей момент жінки, які сиділи обабіч Волтера, розмовляли кожна зі своїм сусідом, тож він залишився сам. Він дивився просто перед собою, забувши про інших, і в очах його стояла глибока печаль. Кітті аж здригнулася.

Наступного дня, коли вона прилягла подрімати після обіду, її розбудив стукіт у двері.

– Хто там? – викрикнула вона роздратовано.

У таку пору дня її зазвичай не турбували.

– Це я.

Вона впізнала чоловіків голос і швидко сіла.

– Заходь.

– Я тебе розбудив? – запитав він, увійшовши.

– Взагалі, так, – відповіла вона тим звичним тоном, яким говорила до нього останні два дні.

– Будь ласка, перейди в сусідню кімнату. Я хочу з тобою поговорити.

Її серце аж підстрибнуло в грудях.

– Я накину халат.

Він вийшов. Вона стала босими ногами в капці й зав’язала кімоно. Глянула в дзеркало, побачила, що дуже бліда, і трохи прирум’янилася. На якусь мить вона затрималася в дверях, збираючись із силами для розмови, і рішуче увійшла.

– Як тобі вдалося втекти з лабораторії у такий час? – спитала вона. – Нечасто я тебе бачу в таку пору.

– Сідай, будь ласка.

Він на неї не дивився. Говорив дуже серйозно. Кітті з полегшенням зробила, як він сказав, – у неї трохи трусилися коліна, і, не в силі й далі говорити так само весело, вона мовчала. Він також сів і запалив сигарету. Його погляд безупинно блукав кімнатою. Здається, йому було важко почати.