Воддінгтон приходив у гості, сидів, сміявся, пив.

– Чи не забагато ви п’єте? – запитала його Кітті напряму.

– Це одне з моїх найбільших задоволень, – відповів він. – Крім того, алкоголь захищає від холери.

Коли він від неї йшов, то зазвичай бував п’яний, але напідпитку поводився пристойно – кумедно, але не неприємно.

Якогось вечора Волтер, повернувшись додому раніше, ніж звичайно, запросив Воддінгтона залишитися на вечерю. І тут стався курйоз. Вони з’їли суп, потім рибу, а тоді служка подав Кітті миску свіжого салату до курки.

– Боже милосердний, не їжте цього! – вигукнув Воддінгтон, коли побачив, що Кітті поклала трохи салату на свою тарілку.

– Та ми щовечора його їмо.

– Моя дружина його любить, – сказав Волтер.

Миску запропонували Воддінгтону, але той похитав головою.

– Красно дякую, але я ще не збираюся накладати на себе руки.

Волтер сухо всміхнувся й поклав собі салату. Воддінгтон більше нічого не сказав, власне, він став дивно мовчазний, і відразу після вечері пішов додому.

Вони направду їли салат щовечора. Через два дні після їхнього прибуття кухар, із властивою всім китайцям безтурботністю, подав його на вечерю, й Кітті, не подумавши, поклала собі трохи на тарілку. Волтер швидко нахилився вперед.

– Не варто тобі цього їсти. Служці клепки бракує таке подавати.

– Чому ні? – запитала Кітті, дивлячись йому просто в лице.

– Це завжди небезпечно, а нині – просто божевілля. Ти себе уб’єш.

– Мені здалося, так і задумано, – відказала Кітті.

Вона спокійно почала їсти. І сама не знала, що за показна хоробрість на неї найшла. Вона дивилася на Волтера насмішкуватими очима. Їй здалося, що він трохи зблід, але коли салат запропонували йому, то поклав трохи й собі. Кухар, побачивши, що вони не відмовилися, став подавати його щовечора, і щовечора, граючись зі смертю, вони його їли. Йшли на дурний, непотрібний ризик. Кітті, страшенно боячись підхопити хворобу, робила це, відчуваючи, що не тільки злостиво мстила Волтерові, а й насміхалася зі своїх власних глибоких страхів.

Наступного дня Воддінгтон, прийшовши до Фейнів по обіді, посидів недовго, а потім запропонував Кітті піти прогулятися. Від їхнього приїзду вона ще не виходила за межі двору й радо погодилася.

– Боюся, тут небагато є куди ходити, – сказав він. – Але ми піднімемося на вершину пагорба.

– Так, туди, де арка. Я бачу її з тераси.

Один зі служок відчинив для них важкі двері, й вони ступили на курну дорогу. Пройшли кілька метрів, а тоді Кітті злякано скрикнула, хапаючи Воддінгтона за руку.

– Дивіться!

– Що таке?

Біля основи паркану, що оточував двір, лежав чоловік, витягнувши ноги й закинувши руки за голову. Він був вбраний у синє лахміття й мав сплутану шевелюру, як у китайців-жебраків.

– Здається, він мертвий, – ошелешено видихнула Кітті.

– Так і є. Ходіть, краще не дивіться в той бік. Коли повернемося, я скажу, щоб його забрали.

Але Кітті дрижала так сильно, що не могла й поворухнутися.

– Я ще ніколи не бачила мертвих.

– То ліпше звикайте чимшвидше, бо ще надивитеся на них, перш ніж поїдете з цих веселих країв.

Він узяв її руку й поклав собі під лікоть. Кілька хвилин вони йшли мовчки.

– Він помер від холери? – врешті спитала вона.

– Напевно.

Вони піднялися пагорбом і підійшли до арки. Вкрита різьбленням, вигадлива й іронічна, стояла вона, наче славна пам’ятка тих країв. Вони сіли на її підніжжя лицем до широкої рівнини. Пагорб всіяли горбики могил, не рядами, а абияк, тож здавалося, що там, під землею, мертві штовхаються в тісняві. Вузенька доріжка зміїлася серед зелених рисових плантацій. Маленький хлопчик вів додому буйвола, сидячи в нього на шиї, а троє селян у крислатих брилях повільно волочили ноги, зігнувшись під тяжкою ношею. Після денної спеки було приємно посидіти на пагорбі, де відчувався легкий вечірній вітерець, а широкі простори тішили зболене серце спокоєм і легким смутком. Але Кітті не могла викинути з голови мертвого жебрака.

– Як ви можете вести розмови, сміятися й пити віскі, коли навколо вас мруть люди? – запитала вона раптом.

Воддінгтон не відповів. Він обернувся, подивився на неї й поклав руку їй на плече.

– Знаєте, тут не місце для жінки, – сказав він похмуро. – Чому ви звідси не їдете?

Вона подивилася на нього скоса з-під довгих вій, на її губах промайнула тінь усмішки.

– Я думала, за таких обставин місце дружини – біля свого чоловіка.

– Коли мене повідомили, що ви приїдете з Фейном, я страшенно здивувався. Але потім подумав, що, може, ви медсестра й стикаєтеся з таким щодня. Я очікував, що ви виявитеся однією з таких мегер, що не дають хворим спуску. В мене мало щелепа не відвисла, коли я прийшов до вас додому, а ви там сиділи й відпочивали. У вас був такий хворобливий, блідий і змучений вигляд.

– А що ви очікували від мене після дев’ятиденної мандрівки?

– У вас і тепер хворобливий, блідий і змучений вигляд, а ще, даруйте мені ці слова, глибоко нещасний.

Кітті запаленіла, бо нічого не могла з собою вдіяти, але їй вдалося досить весело засміятися.

– Мені шкода, що мій вигляд вам не подобається. А вигляд у мене може бути нещасний навіть через те, що з дванадцяти років я знаю, що мій ніс трохи задовгий. Але плекати таємну печаль – це дуже дієва штука: ви навіть не уявляєте, скільки приємних юнаків прагнули мене втішити.

Воддінгтон не відривав від неї погляду своїх синіх сяйливих очей, і Кітті знала, що він не повірив жодному її слову. І нехай, тільки б вдавав, що вірить.

– Я знав, що ви одружилися не так давно, й дійшов висновку, що ви з чоловіком шалено закохані одне в одного. Я не міг повірити, що він покликав вас із собою, але потім подумав, що ви навідріз відмовилися залишитися вдома.

– Дуже прийнятне пояснення, – відповіла вона весело.

– Так, але неправильне.

Вона чекала продовження, боячись, що ще він міг сказати, бо добре знала, який він прозорливий і що він ніколи не боїться висловлювати свої думки, але їй також дуже кортіло послухати, як він говоритиме про неї.

– Я й на хвилю не припускаю, що ви кохаєте свого чоловіка. На мою думку, він вам неприємний, не здивуюся, якщо ви його ненавидите. І точно певний, що боїтеся.

На мить Кітті відвела погляд убік. Не хотілося, щоб Воддінгтон бачив, як ці слова її зачепили.

– Підозрюю, що мій чоловік вам не дуже подобається, – відповіла вона з холодною іронією.

– Я його поважаю. Він має розум і характер, а це, повірте мені, дуже незвичне поєднання. Навряд чи ви знаєте, що він тут робить, бо, напевно, він мало чим із вами ділиться. Якщо комусь і до снаги власноруч покласти край цій епідемії, то це йому. Він лікує хворих, наводить лад у місті, намагається знезаразити питну воду. І ці місця, і його робота особливо його не тривожать, він ризикує життям двадцять разів за день. Він заткнув полковника Ю собі за пояс і має в своєму розпорядженні весь гарнізон. Він навіть трохи розтермосив міського голову, і той тепер справді старається хоч чимось зарадити. Монахині з монастиря підуть за ним на край світу. Вони вважають його героєм.

– А ви – ні?

– Зрештою, це не його робота, хіба ні? Він бактеріолог. Його сюди ніхто не кликав. На мій погляд, він тут не через співчуття до хворих китайців. От Вотсон, той був інакший. Він любив людей. Хоч і був місіонер, та йому було байдуже, хто перед ним: християнин, буддист чи конфуціанець; для нього вони були просто люди. Ваш чоловік тут не тому, що йому небайдуже, що тут від холери вимре сотня тисяч китайців; але й інтереси науки його теж не цікавлять. То чому він тут?

– Краще його самого спитайте.

– Мені цікаво бачити вас разом. Іноді я думаю, як ви поводитеся наодинці. При мені ви граєте ролі, ви обоє, і граєте збіса паскудно. Якщо це все, на що ви здатні, то ні вам, ні йому мандрівна трупа не заплатить і тридцяти шилінгів за тиждень.