– Місіс Фейн? – легенько вклонилася вона. Абатиса говорила англійською з відчутним акцентом, але з правильною вимовою. – Мені дуже приємно познайомитися з дружиною нашого доброго, сміливого лікаря.

Кітті відчувала, як абатиса оцінює її довгим, відвертим поглядом, таким відвертим, що він не здавався грубим; відчувалося, що справа цієї жінки – складати враження про інших і що їй і на думку не спадало з цим ховатися. Зі сповненою гідності привітністю вона жестом запросила гостей сісти і сіла сама. Сестра Сен-Жозеф, яка й досі всміхалася, але нічого не казала, стояла збоку, трохи позаду від абатиси.

– Я знаю, що ви, англійці, любите чай, – сказала абатиса, – тож я розпорядилася, щоб його принесли. Але мушу перепросити, якщо його подадуть на китайський манер. Я знаю, що містер Воддінгтон віддає перевагу віскі, але, боюся, цим я не можу його пригостити.

Вона всміхнулася, і в її серйозних очах зблиснуло лукавство.

– Годі вам, ma mère, як вас послухати, то я гіркий п’яниця.

– Якби ж то ви могли сказати, що ніколи не п’єте, містере Воддінгтон.

– Можу сказати, що ніколи не п’ю, хіба щоб напитися.

Абатиса засміялася й переклала ці зухвалі слова французькою для сестри Сен-Жозеф. Вона скинула на Воддінгтона довгим, сповненим симпатії поглядом.

– Ми мусимо заплющувати очі на звички містера Воддінгтона, бо кілька разів, коли в нас взагалі не було грошей і ми не знали, як нагодувати своїх сиріт, містер Воддінгтон прийшов нам на допомогу.

Дівчинка, що відчинила їм двері, тепер увійшла, несучи тацю з китайськими чашками, чайником і маленькою тарілкою французьких печивок, медленок.

– Ви мусите скуштувати медленки, – сказала абатиса, – бо сестра Сен-Жозеф сама їх спекла сьогодні вранці.

Вони стали розмовляти про буденні речі. Абатиса запитала Кітті, як довго та прожила в Китаї й чи дуже її втомила дорога з Гонконгу, чи бувала вона у Франції й чи не виснажує її тутешній клімат. Розмова була звичайна, хоч і дружня, але за таких умов набула своєрідної гостроти. У кімнаті було дуже тихо, не вірилося, що вони перебували в серці людного міста. Тут панував спокій. Але за стінами монастиря лютувала моровиця, і людей, нажаханих і розбурханих, тримала в шорах сильна рука солдата, що сам був наполовину бандит. За стінами монастиря лазарет був повний хворих і вмирущих солдатів, і з сиріт, якими опікувалися монахині, покинула цей світ четвертина.

Кітті, сама не знаючи, чим вражена, оглядала серйозну пані, що ставила їй ці люб’язні запитання. Білину її вбрання порушувало тільки червоне серце, вишите на грудях. Середнього віку, сорок чи п’ятдесят їй – неможливо було сказати, – її бліде обличчя майже не помережали зморшки, і складалося враження, що вона вже не молода, переважно через її величаву поставу, її впевнену манеру та худорбу її сильних красивих рук. Вона мала витягнуте лице, великий рот і великі рівні зуби, ніс хоч і немаленький, та зграбний, але саме очі, під тонкими чорними бровами, надавали її обличчю напруженого, трагічного виразу. Вони були дуже великі, чорні й не те щоб холодні – спокійні, уважні, на диво заворожливі. Коли вперше глянеш на абатису, відразу думаєш, яка вона вродлива була в юності, але за мить розумієш, що вона з тих жінок, чия краса, залежно від характеру, розквітає з віком. Вона мала глибокий, низький і рівний голос, і хоч англійською, хоч французькою говорила повільно. Але найразючішою її рисою була владність, змішана з християнським милосердям; відчувалося, що вона призвичаєна керувати. Вона сприймала послух за належне, але смиренно. Неможливо було не помітити, як глибоко вона усвідомлювала авторитет церкви, на яку спиралася. Але Кітті припустила, що, попри строгість, до людських слабкостей вона ставилася з людською поблажливістю, а варто було побачити усмішку, з якою вона слухала Воддінгтона, який без упину верз нісенітниці, відразу ставало зрозуміло, що вона не позбавлена живого почуття гумору.

Але була в неї така риса, яку Кітті невиразно відчувала, але не могла назвати. Щось, що, попри люб’язність абатиси та її бездоганні манери, примушувало Кітті почуватися, наче незграбна школярка, і тримало її на відстані.

– Monsieur ne mange rien,[15] – сказала сестра Сен-Жозеф.

– У мосьє через маньчжурську кухню зіпсувався смак, – відповіла абатиса.

Сестра Сен-Жозеф перестала всміхатися й манірно скривилася. Воддінгтон, із лукавими чортиками в очах, узяв ще одне печиво. Кітті не зрозуміла цього обміну репліками.

– Щоб довести, які ви до мене несправедливі, ma mère, я переб’ю собі апетит перед чудовою вечерею, що мене чекає.

– Якщо місіс Фейн хотілося б оглянути монастир, я радо все їй тут покажу. – Абатиса звернулася до Кітті з усмішкою. – Перепрошую, що ви побачите його зараз, коли в нас такий безлад. Роботи багато, а сестер не вистачає. Полковник Ю наполіг, щоб ми віддали лазарет хворим солдатам, тож нам довелося перетворити їдальню на лазарет для наших сиріт.

Вона пропустила Кітті вперед, і вони, в супроводі сестри Сен-Жозеф та Воддінгтона, пішли прохолодними білими коридорами. Спочатку зайшли у велику кімнату без меблів, де група дівчаток-китаянок працювала над вигадливими вишивками. Вони підвелися, коли гості увійшли, й абатиса показала Кітті зразок їхньої роботи.

– Ми не припиняємо занять незалежно від епідемії, бо це відволікає їх від думок про небезпеку.

Далі вони зайшли до другої кімнати, в якій молодші дівчата вправлялися в простому шитті, підрубуванні подолів і приживлянні, а в третій кімнаті були лише наймолодші діти, якими опікувався монастир. Вони шумно гралися й, коли абатиса зайшла в кімнату, зібралися навколо неї, крихітки двох-трьох років, з чорними вузькими очима й смоляним волоссям, вони хапали її за руки, ховалися в її широких спідницях. Чарівна усмішка осяяла її серйозне обличчя, вона гладила їхні маківки, вимовляла якісь жартівливі слова, в яких Кітті, не розуміючи китайської, відчула ласку. Її трохи пересмикнуло – їй ці малі миршаві діти, вбрані однаково, з жовтуватою шкірою й пласкими носами, мало скидалися на людських дітей. Вони викликали в неї огиду. Але абатиса стояла поміж них, як втілення самого Милосердя. Коли вона вирішила піти з кімнати, вони не хотіли її відпускати, чіплялися за неї, так що їй довелося, всміхаючись і примовляючи, легенько відчіпляти їх від себе. Хай там як, а малюки не бачили в цій знатній пані нічого страхітливого.

– Ви, звісно, розумієте, – сказала абатиса, коли вони йшли іншим коридором, – вони стали сиротами тільки тому, що їхні батьки захотіли їх позбутися. Ми даємо їм трохи грошей за кожну дитину, яку нам приносять, інакше вони не завдавали б собі клопоту, просто прикінчували б їх. – Вона звернулася до сестри. – Сьогодні приносили нових? – запитала вона.

– Чотирьох.

– Тепер, коли в місті моровиця, люди більш ніж раді позбутися цих непотрібних дівчаток.

Абатиса показала Кітті спальні, а потім вони пройшли повз двері з написом «Інфірмерія».[16] Кітті почула стогін, гучні крики й волання, наче за дверима мучилися від болю якісь нелюдські істоти.

– Я не стану показувати вам лазарет, – сказала абатиса своїм спокійним тоном. – Навряд чи вам захочеться на таке дивитися. – Їй майнула думка. – А лікар Фейн зараз тут?

Вона запитально глянула на сестру, й та, весело всміхаючись, відчинила двері й прослизнула всередину. Кітті відхитнулася – з-за відчинених дверей цей жахливий шум зазвучав ще гучніше. Сестра Сен-Жозеф повернулася до них.

– Ні, він уже пішов, але повернеться пізніше.

– Як там номер шість?

– Помер, pauvre garçon.[17]

Абатиса перехрестилася, і її губи заворушилися в безмовній молитві.

Вони пройшли повз дворик, і Кітті побачила дві довгі фігури, що лежали поруч на землі, вкриті шматком синьої тканини. Абатиса звернулася до Воддінгтона: