Вона стріпнулася й відчула солодкий біль у серці, як завжди, коли думала про Чарлі. Їхні зустрічі були того варті. Він сказав, що на нього можна покластися і якщо станеться найгірше, що ж… Хай Волтер затіває скандал, якщо захоче. Вона має Чарлі, яка їй різниця? Можливо, буде навіть ліпше, якщо її чоловік знатиме. До Волтера вона завжди була байдужа, а коли покохала Чарлі Таунсенда, чоловікові ласки стали її дратувати. Їй хотілося провести між ними межу. На її думку, він нічого не зміг би довести. Якщо звинуватить її – вона все заперечуватиме, а якщо більше не зможе заперечувати – що ж, вона жбурне правду йому в очі, й хай робить, що йому заманеться.

Через три місяці після весілля вона збагнула, що помилилася, але її мати була в цьому винна більше за неї.

У кімнаті висіла фотографія її матері, й Кітті перевела на неї стривожений погляд. Вона й сама не знала, чому тримала її в себе вдома, – особливої любові до матері не відчувала. Фотографію батька вона теж мала, але та стояла на піаніно внизу. Цей знімок зробили, коли батько став королівським адвокатом, тож на ньому була перука й мантія, але навіть це не додало йому імпозантності. Він був низенький, сухенький чоловік з втомленими очима, довгою горішньою губою й маленьким ротом. Фотограф-дотепник сказав йому зробити приємне обличчя, але вийшло в нього лише суворе. Саме тому серед усіх фотографій місіс Ґарстін вибрала цю: зазвичай опущені кутики губ і сум в очах надавали його обличчю виразу легкої печалі, а на цій він виглядав розважливим. Мати ж на фотографії була в сукні, в якій ходила до суду, коли її чоловік став королівським адвокатом. У тій оксамитовій сукні з довгим шлейфом, виграшно розкладеним, з пір’їнами у волоссі й квітами в руках вона мала дуже величний вигляд. Спину вона тримала прямо. У свої п’ятдесят вона була худа, плоскогруда, з високими вилицями й великим носом гарної форми. Мала пишне, гладенько зачесане чорне волосся. Кітті завжди підозрювала, що вона його коли й не фарбує повністю, то хоча б підфарбовує. Погляд її гарних чорних очей ніколи не зупинявся, й це було її найприкметнішою рисою. Під час розмови ці тривожні очі на такому байдужому, без єдиної зморшки, жовтуватому обличчі викликали занепокоєння. Погляд бігав по співрозмовнику туди-сюди, перебігав на інших присутніх у кімнаті й повертався назад. Відчувалось, як вона вас оцінює й засуджує, водночас слідкуючи за всім, що відбувається довкола неї, і що слова, які злітають з її вуст, не мають нічого спільного з її думками.

Місіс Ґарстін була жінка жорстока, владна, претензійна, скупа й недалека. Вона була однією з п’яти дочок ліверпульського адвоката, а Бернард Ґарстін познайомився з нею, коли приїхав до Ліверпуля у відрядження. Тоді він справляв враження перспективного молодика, і її батько сказав, що він далеко піде. Та цього не сталося. Він був старанний, працелюбний і здібний, але не мав прагнення пробиватися вперед. Місіс Ґарстін його зневажала. Але й усвідомлювала, хоч і з гіркотою в душі, що зможе досягнути успіху лише його руками, й постановила собі підпихати його в той бік, куди їй хотілося. Вона безжально його ганила, відкривши для себе, що за бажання його можна присилувати до того, від чого вернуло його душу, варто лиш достатньо попиляти, і врешті він, виснажившись, поступиться. Зі свого боку, вона постановила собі плекати стосунки з потрібними людьми. Лестила адвокатам, які передавали справи її чоловікові, заводила знайомства з їхніми дружинами. Вона підлизувалася до суддів та їхніх благовірних й упадала навколо перспективних політиків.

За двадцять п’ять років місіс Ґарстін нікого не запросила в гості просто з симпатії. Вона регулярно влаштовувала вечері. Але її скупість не поступалася честолюбству. Вона терпіти не могла витрачати гроші. Лестила собі думкою, що здатна влаштувати не гірший прийом, ніж в інших, за півціни. Вечері в неї в домі були довгі й ретельно продумані, але розраховані ощадно. Вона була переконана, що люди, коли розмовляють і їдять, не помічають, що саме п’ють. Обгорнувши пляшку шипучого мозельвейна серветкою, вона намагалася видавати його за шампанське.

Практика в Бернарда Ґарстіна була пристойна, але не широка. Деякі з менш досвідчених адвокатів давно його обійшли. Місіс Ґарстін присилувала його запропонувати свою кандидатуру в парламент. Витрати на вибори взяла на себе партія, але й тут її скупість переважила честолюбство й у неї не піднялася рука витратити досить грошей, щоб заручитися підтримкою виборців. Внески, які Бернард Ґарстін, як і будь-який інший кандидат, мав робити до незліченних фондів, завжди були трохи менші, ніж треба. Вибори він програв. Хоч місіс Ґарстін і було б дуже приємно стати дружиною члена парламенту, розчарування вона витримала з гідністю. Під час виборчої кампанії вона познайомилася з багатьма видатними діячами й була рада такому розширенню свого кола. Вона знала, що Бернард у парламенті не зробив би нічого вагомого. Цінність його перемоги вона вбачала тільки у вдячності з боку партії, яку він міг би заслужити, виборовши два-три зайві голоси.

Та він і досі мав низький ранг, хоч багато молодших за нього чоловіків уже стали королівськими адвокатами. І йому теж було необхідно цього досягнути, не тільки бо інакше він і сподіватися не міг стати суддею, а й заради неї – її принижувало те, що доводилося, заходячи до обідньої зали, пропускати вперед жінок, на десять років молодших за себе. Але тут вона зіткнулася з чоловіковим опором, від якого вже давно відвикла. Він боявся, що стане королівським адвокатом і не матиме роботи. Синиця в руках краще за журавля в небі, сказав він їй, на що вона назвала приказки останнім доводом людей, позбавлених розуму. Він зауважив, що їхній дохід може скоротитися вдвічі, знаючи, що для неї це найвагоміший аргумент. Вона нічого не хотіла чути. Назвала його боягузом. Вона не давала йому спокою, і врешті, як завжди, він поступився і подав прохання, яке швидко задовольнили.

Його побоювання справдилися. Вибитися вперед йому не вдалося, справ він вів мало. Але він приховував своє розчарування, а дружині якщо й докоряв, то тільки глибоко в душі. Хіба став трохи мовчазніший, але вдома він і раніше був неговіркий, тож домашні ніякої зміни в ньому не помітили. Його доньки завжди вбачали в ньому лише джерело прибутку, їм здавалося цілком природним, що він гарував, щоб забезпечити їм проживання, харчування, одяг, мандрівки й кишенькові гроші, й тепер, коли вони зрозуміли, що з його провини грошей стало менше, їхня байдужість до нього набула відтінку роздратованої зневаги. Їм і на думку не спадало запитати себе, як почувався цей маленький чоловічок, який ішов на роботу рано-вранці й повертався додому просто перед вечерею. Донькам він був чужий, але ті вважали природним, що, як батько, він мав їх любити й про них піклуватися.

Але місіс Ґарстін була властива бадьорість духу, яка сама собою заслуговувала на захват. Їй удалося приховати від свого найближчого оточення, що для неї становило цілий світ, як їй гірчили несправджені надії. Свого стилю життя вона анітрохи не змінила. Ретельно плануючи витрати, вона й далі влаштовувала такі ж показні прийоми, як і раніше, а в спілкуванні з подругами зберегла ту саму веселість, якої так віддавна дотримувалася. Вона добре опанувала мистецтво порожніх балачок, що в її товаристві вважалися розмовами. Вона була незамінною гостею серед людей, яким такі балачки вдавалися погано, бо завжди знаходила, про що поговорити, а незручне мовчання вміла перервати підхожою заувагою.

Тепер навряд чи Бернард Ґарстін коли-небудь стане суддею Верховного суду, але ще може сподіватися на посаду судді в якомусь графстві або, в найгіршому разі, – на пост у колоніях. Поки що вона задовольнялася його призначенням виїзним суддею в якомусь валлійському містечку. Але надії вона покладала на доньок. Влаштувавши їм вигідне заміжжя, вона сподівалася дістати відшкодування за всі свої безплідні зусилля. Доньок у неї було двоє – Кітті й Доріс. Доріс з дитинства не вирізнялася вродою – задовгий ніс, несклáдна фігура, тож вершиною сподівань місіс Ґарстін було видати її за якого-небудь молодика з достатком, нажитим підхожою професією.