Хіба не шкода, що люди, яким на цьому світі відпущено так мало часу, самі собі завдають такого болю?

Хоч абатиса розмовляла з Кітті лише три або чотири рази, а тоді ще кілька разів до десяти хвилин, не більше, враження, яке вона справила на Кітті, було глибоке й значне. Її образ був схожий на країну, яка, на перший погляд, здається величною, але негостинною, але потім у ній виявляєш привітні маленькі сільця серед фруктових садів у лоні величних гір, і симпатичні річечки, що весело течуть пишними лугами. Але цих милих краєвидів, хоч вони й дивують та тішать око, не досить, щоб почуватися затишно на цій землі бурих кряжів і просвистуваних вітром рівнин. Зблизитися з абатисою було неможливо; в ній було щось безособове, що Кітті відчувала і з іншими монахинями, навіть з веселою, говіркою сестрою Сен-Жозеф, але від абатиси її відділяла мало не відчутна стіна. Досить дивне відчуття, яке, з одного боку, лякало, а з іншого – викликало благоговійний захват, – розуміння, що вона може ходити по тій самій землі, займатися буденними справами і все ж так явно жити в зовсім іншій, недосяжній площині. Якось вона сказала Кітті:

– Монахині мало постійно молитися Ісусові, вона сама має бути молитвою.

Хоч ця розмова й перепліталася з її релігією, Кітті відчувала, що це сталося само собою, без всякого намагання вплинути на єретичку. Було дивно, що абатиса, з її глибоким почуттям милосердя, не мала нічого проти стану, в якому перебувала Кітті, – того, що для абатиси було гріховне невігластво.

Якогось вечора вони сиділи вдвох і розмовляли. Тепер дні ставали коротші й м’яке передвечірнє світло й радувало, й навівало легку печаль. Абатиса мала виснажений вигляд. Її сумне обличчя було витягнуте й бліде, вогонь у гарних темних очах згас. Напевно, виснаження схилило її до невластивої їй відвертості.

– Для мене це пам’ятний день, дитя моє, – сказала вона, пробудившись із довгої задуми, – бо це річниця того дня, коли я остаточно вирішила присвятити себе релігії. Я думала про це два роки, але страждала, боячись цього покликання, бо не була певна, що вистою перед мирськими звадами. Але того ранку, під час молитви, я дала обітницю, що до настання ночі скажу про своє бажання моїй любій матері. Причастившись, я попросила Господа наділити мене душевним спокоєм і наче дістала відповідь, що матиму його тоді, коли перестану хотіти.

Здавалося, абатиса повністю поринула в спогади про минуле.

– Того дня одна з наших подруг, мадам де В’єрно, приєдналася до кармеліток, нічого не сказавши своїм рідним. Вона знала, що ті будуть проти цього, але, оскільки була вдовою, думала, що має право розпоряджатися своїм життям, як хоче. Одна з моїх кузин поїхала попрощатися з нашою любою втікачкою й повернулася аж увечері, дуже схвильована. Я ще не розмовляла зі своєю матір’ю й тремтіла від думки, що муситиму розповісти їй про свої плани, та все одно не хотіла порушити обітниці, яку дала під час причастя. Я ставила кузині купу запитань. Моя мати, наче поглинена вишиванням, слухала кожне слово. Доки говорила, я сказала собі: якщо я хочу висловити це сьогодні, то не можу гаяти й хвилини.

Дивно, як чітко я пам’ятаю цю сцену. Ми сиділи за столом, круглим столом, вкритим червоною скатертиною, й працювали при світлі лампи з зеленим абажуром. Дві мої кузини гостювали в нас, і ми всі вишивали спинки й сидіння, щоб змінити оббивку на стільцях у вітальні. Уявіть, оббивку на них не міняли, відколи їх купили ще за часів Луї ХІV, тож вона вже була витерта й вицвіла, й моя мати казала, що їй аж соромно за неї.

Я спробувала заговорити, але не змогла сказати й слова, а тоді раптом, через кілька хвилин тиші, моя мати звернулася до мене:

– Я зовсім не можу зрозуміти вчинку твоєї подруги. Мені не подобається, що вона поїхала отак, не сказавши й слова тим, кому вона так дорога. Цей жест театральний і, як на мене, позбавлений смаку. Вихована жінка не зробить нічого, вартого поголосу. Я сподіваюся, що ти не втечеш так, наче чиниш злочин, якщо колись вирішиш нас опечалити й покинути.

Настав дуже вдалий момент висловитися, але у своїй слабкості я лише відповіла:

– Ох, не турбуйтеся, maman, мені не стане на це сил.

Вона не відповіла, і я розкаялася, бо не наважилася висловити те, що мала на серці. Я наче почула слова Господа нашого, звернені до Петра: «Петре, чи любиш ти мене?» Ох, яка я слабка, яка невдячна! Я любила своє спокійне сите життя, свою сім’ю, свої розваги. Я загубилася в цих гірких думках, аж тут, трохи пізніше, наче наша розмова й не переривалася, мама звернулася до мене:

– Все одно, Одетт, я думаю, що ти у своєму житті зробиш щось пам’ятне.

Я все ще була занурена у свою печаль і роздуми, доки мої кузини, не знаючи, як стукотить моє серце, тихо працювали, коли раптом моя мати, опустивши вишивання й уважно на мене дивлячись, сказала:

– Ох, люба моя дитино, я певна, що ти врешті пострижешся в монахині.

– Люба моя мамо, ви серйозно? – відповіла я. – Ви висловили мої заповітні думки й сердечні бажання.

– Mais oui,[34] – вигукнули мої кузини, не давши мені договорити. – Два роки Одетт тільки про це й думала. Але не давайте їй дозволу, ma tante,[35] ні в якому разі не давайте!

– Але яке я маю право, любі мої діти, забороняти, – відказала моя мати, – якщо на це воля Божа?

Тоді мої кузини, намагаючись перетворити цю розмову на жарт, запитали, що я збираюся робити з різними дрібничками, які мені належали, й весело сперечалися, кому з них що дістанеться. Але ця жартівливість протривала недовго й ми розплакалися. А тоді почули, як сходами піднімається мій батько.

Абатиса на якусь хвилю змовкла й зітхнула.

– Для батька це був великий удар – я його єдина донька, а чоловіки часто люблять доньок більше за синів.

– Тяжко мати серце, – всміхнулася Кітті.

– Але велике щастя – присвятити його любові до Ісуса Христа.

У ту мить маленька дівчинка підійшла до абатиси й, упевнена в її зацікавленості, показала їй якусь чудну іграшку, яку десь роздобула.

Абатиса обійняла дівчинку за плечі своєю прегарною витонченою рукою, й дитя довірливо до неї притулилося. Кітті розчулило, яка мила була в неї усмішка, але все одно безособова.

– Чудово бачити, як усі ці сироти вас люблять, матінко, – сказала вона. Думаю, я дуже пишалася б, якби змогла викликати таке обожнювання.

– Єдиний спосіб завоювати серця – це самому бути подібним до тих, чию любов ми хочемо заслужити.

Того дня Волтер не прийшов додому вечеряти. Кітті трохи його почекала, бо, затримуючись у місті, він завжди її про це сповіщав, але врешті сіла їсти на самоті. Вона переважно для годиться скуштувала кожну з кількох страв, які їхній кухар-китаєць, попри епідемію та труднощі з постачанням, незмінно їй готував, а тоді, опустившись на довге плетене крісло біля відчиненого вікна, віддалася красі зоряної ночі. В тиші вона спочивала.

Читати вона не намагалася. Її думки пропливали свідомістю, наче ті маленькі білі хмарки, що відбиваються в дзеркалі тихого озера. Вона була надто втомлена, щоб зосередитися на котрійсь із них і заглибитися в роздуми. Вона неуважно спробувала перебрати враження від розмов із монахинями, які в неї залишилися. Дивно, що, хоч їхній спосіб життя викликав у Кітті таку глибоку повагу, та до віри, яка це життя супроводжувала, вона залишалася байдужою. Вона й уявити не могла себе охопленою пристрастю віри. Вона злегка зітхнула: може, їй було б легше, якби це величне біле світло осяяло її душу. Раз чи двічі вона поривалася розповісти абатисі про свої гризоти та їхню причину, але не наважилася – не могла змиритися з думкою, що ця праведна жінка погано про неї думатиме. Певна річ, вона вважатиме вчинок Кітті великим гріхом. Дивно те, що вона сама вважає його не так гріховним, як дурним і некрасивим.