– А якби я необережно пообіцяла, що вийду за вас, коли ви хотіли б одружитися?

Він від радості коротко зітхнув, білі щоки запаленіли.

– Зараз. Відразу. Чимшвидше. Поїдемо в Італію у весільну подорож. У серпні чи вересні.

Це врятує її від проведення літа за містом, у винайнятому за п’ять гіней на тиждень будинку священика, з матір’ю й батьком. На мить перед очима постало оголошення в газеті «Морнінг пост»: «У зв’язку зі службовими обов’язками наречений мусить повертатися на Схід, тож весілля відбудеться одразу». Матір свою вона добре знає – та точно всім роздзвонить, і хай ненадовго, але Доріс опиниться в тіні, а коли настане час святкувати її куди пишніше весілля, Кітті буде вже далеко.

Вона простягнула Волтерові руку.

– Здається, ви мені дуже подобаєтеся. Але дайте мені час до вас звикнути.

– То ви згодні? – урвав її він.

– Напевно, так.

У той час вона його майже не знала, та й тепер, коли вони були одружені мало не два роки, знала не набагато краще. Спочатку розчулювала його доброта й лестила його пристрасть, якої, однак, вона не очікувала. Він був надзвичайно тактовний, дуже уважний до її потреб. Варто було їй висловити навіть найменше побажання, як він поспішав його задовольнити. Він постійно робив їй маленькі подарунки. Коли вона захворювала, уважнішого й дбайливішого доглядача було годі шукати. Можливість зробити щось для неї він сприймав мало не як милість. І був бездоганно ввічливий: підводився, коли вона заходила в кімнату, простягав руку, щоб допомогти їй вийти з авта, якщо траплялося зустріти її на вулиці, знімав капелюха, поспішав відчинити двері, коли вона виходила, й ніколи не заходив до неї в спальню чи будуар, не постукавши. Він поводився з нею не так, як перед очима в Кітті більшість чоловіків поводилися з дружинами, а наче вони обидвоє були гостями, запрошеними в заміський маєток. Їй це подобалося, але й трохи смішило. Вона почувалася б із ним невимушеніше, якби він ставився до неї простіше. Подружні стосунки їх теж не зблизили. У такі моменти він поводився пристрасно, нестямно, але також і якось надривно й ніжно.

Її збентежило те, який він насправді був емоційний. Вона не мала певності, це він сам привчив себе стримуватися чи йому заважала сором’язливість. Їй здавалося недостойним, що, коли його пристрасть була задоволена й вона лежала в його обіймах, він, який так боявся змолоти дурницю, так боявся бути висміяним, сюсюкав із нею, як з маленькою. Одного разу вона жорстоко його образила, засміявшись і сказавши, що він верзе цілковиті нісенітниці. Вона відчула, як його руки ослабли, він якийсь час лежав мовчки, а тоді, так не сказавши й слова, підвівся й пішов у свою кімнату. Їй не хотілося зачіпати його почуття, тож за день чи два вона сказала йому:

– Дурнику мій милий, я не проти твоїх нісенітниць.

Він присоромлено посміявся. Незабаром вона відкрила, що він, нещасний, не вміє забуватися. Він надто напружений. На вечірці, коли всі співали, Волтер не міг примусити себе й рота розтулити. Він лиш сидів, усміхаючись, щоб показати, що йому приємно й весело, але усмішка в нього була силувана і скидалася більше на саркастичну гримасу. Відчувалося, що, на його думку, вся ця охоплена веселощами публіка – просто телепні. Йому було несила змусити себе грати в ігри, які весела Кітті вважала чудовою забавою. Коли на кораблі дорогою в Китай влаштували бал-маскарад, він навідріз відмовився вбирати свій костюм. Те, що він так явно вважав це гаянням часу, псувало їй задоволення.

Сама Кітті іскрилася життям; вона була готова щебетати цілий день і сміятися з кожного жарту. Його мовчазливість її бентежила. Дратувало, коли він не відповідав на її буденні зауваги. Так, відповісти на них було нічого, але все одно почути відповідь було б приємно. Якщо за вікном дощило й вона казала: «Ллє як з відра», то очікувала почути від нього: «І справді, еге ж?» А він мовчав. Іноді їй хотілося його потрусити.

– Я сказала, що ллє як з відра, – повторила вона.

– Я почув, – відповів він із теплою усмішкою.

Це означало, що він не хотів її образити. Він нічого не відповідав, бо не мав що сказати. Але якби люди говорили тільки тоді, коли б мали що сказати, подумала Кітті, всміхнувшись, то дуже швидко зовсім розучилися б розмовляти.

Безсумнівно, йому бракувало харизми. Саме тому він був непопулярний – Кітті відкрила це для себе незадовго після прибуття в Гонконг. Вона й далі дуже мало знала про його роботу, але досить, щоб усвідомити, а усвідомила вона це досить гостро, що урядовий бактеріолог – не велике цабе. Здавалося, він не мав жодного бажання обговорювати з нею цей аспект свого життя. А що вона прагнула цікавитися всім, то спочатку його розпитувала. Він віджартувався.

– Це справа нудна й вузькоспеціалізована, – сказав він іншим разом. – Й оплачується жахливо низько.

Волтер був дуже потайний. Усе, що Кітті знала про його минуле, дитинство, освіту та життя до зустрічі з нею, вона випитала сама. А його, хай як це дивно, наче тільки й дратувало, що розпитування. Коли, піддаючись своїй природній цікавості, Кітті засипáла його питаннями, його відповіді ставали дедалі коротшими. Їй вистачило розуму збагнути, що таке небажання відповідати було продиктоване не секретами, а вродженою замкнутістю. Йому не подобалося про себе говорити. Він соромився, конфузився – не вмів відкривати душу. Він любив читати, але його книжки здавалися Кітті дуже нудними – як не науковий трактат, так щось про Китай чи історичні роботи. Він ніколи не розслаблявся. На її думку, просто не міг. А от ігри полюбляв – грав у теніс і в бридж.

Вона подумки дивувалася, як так вийшло, що він у неї закохався. На її погляд, менш підхожої пари для цього стриманого, холодного й спокійного чоловіка, ніж вона, годі було й шукати. І все ж, безсумнівно, він шалено її любив. Зробив би що завгодно, тільки б їй догодити, – хоч мички з нього мич. Думаючи про той бік його натури, який він їй показав, який бачила тільки вона, Кітті відчувала до нього легку зневагу. Вона думала, чи не була його ущипливість, разом із поблажливо зарозумілим ставленням до багатьох людей та занять, які вона обожнювала, просто фасадом, за яким ховалася глибока слабкість. Напевно, він дуже розумний, думала вона, здавалося, всі так вважали, проте їй він не видавався цікавим, хіба що зрідка, в компанії кількох людей, які йому подобалися, та й то коли мав відповідний настрій. Він не те щоб її знуджував, просто вона була до нього байдужа.

Хоч Кітті й не раз зустрічалася з дружиною Чарлі Таунсенда на різних чаюваннях, минуло кілька тижнів після приїзду в Гонконг, перш ніж вона познайомилася з ним самим. Її представили йому, тільки коли вона з чоловіком завітала в будинок Таунсендів на вечерю. Кітті трималася сторожко. Чарльз Таунсенд обіймав пост заступника губернатора, й вона не збиралася дозволяти йому ставитися до себе з тією поблажливістю, яку, попри її вихованість, помітила у ставленні місіс Таунсенд. Гостей приймали в просторій кімнаті, обставленій, як і інші вітальні в Гонконзі, де вона встигла побувати, зручно й по-домашньому. Народу зібралося багато. Кітті з Волтером прийшли останніми, коли офіціанти-китайці в уніформах розносили коктейлі й оливки. Місіс Таунсенд привітала їх як завжди невимушено і, глянувши у список, сказала Волтерові, поруч кого вони сидітимуть.

Кітті побачила, що до них іде високий красень.

– Ось і мій чоловік.

– Мене удостоєно честі сидіти поруч вас, – сказав він.

Вона відразу стала почуватися невимушено, ворожість випарувалася. Очі його всміхалися, та вона встигла помітити в них спалах здивування. Вона чудово зрозуміла його причину й заледве стрималася, щоб не засміятися.

– Мені не вдасться проковтнути й шматочка, – сказав він. – Прикро, бо було б смачно – Дороті чудово знається на їжі.