– Ші-ші-ші-ші, – погодився папужка.

Ліве око крокодила [1]

Долоні тремтять від напруги, стискаючи вуха. Жоден звук не проникне сюди, не порушить спокою й тиші морського узбережжя. Тут південь, тут тихо й тепло. Над безлюдним пляжем, понад зібганою поверхнею моря шурхотить вітерець. Cкрикує мартин у сліпучому небі. Надя відчуває спиною прогрітий пісок, він слухняно осипається під нею, підладжується під її вигини. Із навітряного боку вздовж тіла виріс бархан. Дрібні піщинки здіймаються в повітря, поколюють щоки й чоло. Приємно лоскочуть…

Руки слабнуть, відпускають голову.

– …р-рва мать!

Надя хапається за голову обіруч, розхитується, аби не чути цих вигуків, цих слів, інтонацій. Мугикає пісню, саму лише мелодію, коротку музичну фразу, що висмикнулася нізвідки й повторюється, повторюється, кружляє рятувальним колом на воді, а невагома крупа торкається обличчя, перевіряє чутливість, черкає шкіру й летить собі далі. У сховку за піщаним заметом тихо-тихо. Сонце. Лагідний вітер. Гаряча засмага лягає на стегна й живіт…

Там лунає телефонний дзвінок, проривається крізь звуки морського літепла, порушує гармонію захищеного світу. Телефон цвірінькає свій стандартний рингтон за стіною, у сусідній кімнаті.

Рвучке Богданове: «Да!»

Миттєва зміна тональності й гучності:

– А-аа… Це ти, курвий сину?

Надя забирає руки, розплющує очі. Тамара Федорівна дивиться на неї. Дивилася, мабуть, увесь цей час.

– Що там вже знову? – підводиться, непевно спираючися на лікоть.

Передпліччя її побрижене, зів’яла шкіра погойдується напівпорожнім лантухом. У викоті нічної сорочки – щедрий розсип старечих коричневих плямок. Пальці бліді, безбарвні – підвальні картопляні відростки, а не пальці – тремтять, вилущуючи таблетку зі сріблястого блістера.

– Щойно заснула… Подай горнятко, доню.

Тамара Федорівна п’є із зусиллям, напнуті жили шиї рухаються вгору-вниз.

– Уф-ф… Підсунь подушку вище… Що там? Чого розходився? Що знову не так?

– А ви не знаєте?..

Напівзапитання у відповідь. Пояснювати – ані сил, ані бажання. Отим відчепним «а-ви-не-знаєте» Надя немов дорікає Тамарі Федорівні, а та ж не винна, до чого тут вона. Хоча як до чого: Богдан – її син. «А тобі чоловік», – подумки докидає Надя, сама заміж ішла, ніхто не гнав.

– Якщо переповідати, – усе-таки каже, забираючи горнятко з водою й підбиваючи подушку, – то воно якось… нема про що говорити. Дурня суцільна…

Що, справді, розповісти? Переказувати оті Богданові претензії: що це за чолов’яга? який, до дідька, майстер? чому він так на тебе дивився?

А що в кухні газом тхне вже другий день, це господаря не обходить.

– Гга-гга-га-га! – вибухає в сусідній кімнаті. – А той що? – голос Богдана піднесено вібрує. – Що?.. Соплі жував, як завжди? А я тобі що казав! З тебе пляшка!

Ото вже переходи. Щойно лаявся на всі заставки, а тепер регоче.

Надя йде в кухню, заходиться протирати газову плиту й полагоджені пальники, миє тарілки під тугим струменем води, лічильник накручує показники – і нехай. Несила чути цей голос: щойно розлючено відлунював од стелі, бо господар завівся з півоберта, а тепер той самий баритон тепло рокоче, і хвилини не минуло від натхненно-брутального монологу.

Руки від гарячої води розпарені, червоні. Обручки давно вже не зняти, вона непомітно втиснулась у палець, уп’ялася мертво.

– Тобі не боляче? – запитала якось Галка.

– Та я про це навіть не думаю, – знизала плечима Надя, услід за подругою глянула на свою праву руку, зіграла нею гаму в повітрі. – Вона мені не заважає.

Не помічала обручки на пальці ні вдень, ні вночі, за жодною роботою – не відчувала ніколи. Наче та була її частиною, особливою кісточкою на фаланзі. Колись вибрала собі за шлюбну обручку цей золотий перстеник із пласким жовтим каменем. Онікс із чорною рискою.

– Котяче око, – сказала тоді навмання продавчиня.

– Крокодиляче, – виправив Богдан. – Ти впевнена? – глянув на молоду наречену. – Впевнена, що хочеш саме такий камінь?

Надя кивнула: вона бачила перед собою промовистий символ, дві половинки цілого. Носила цей символ не знімаючи й не помітила, що вже годі стягнути з пальця. Наче грубий дріт вріс у живе дерево.

Рештки води з гортанним булькотінням стікають у трубах, оприявнюють голос за стіною. Богданів баритон виповнює двокімнатну хрущовку, усі сорок чотири квадратні метри жилплощі. Громогласно, з відвертою насолодою розносить нікчемного Того. Чергового Того, який псує йому життя. Із телефонним співрозмовником у Богдана складається злагоджений, взаємно підохочуваний словесний дует, синхронне плавання в балачках, сповнених задоволення. Переважно мазохістського змісту. Богдан пліткує з Марчаком, отак натхненно – тільки з ним, своїм давнім друзякою, курвим сином. З іншими спілкується по-іншому, а з Марчаком сходяться в пліткарському екстазі: у них усі – Той і Та, усі писаки, вискочки й нездари. Того друкують завдяки батькові. А Ту, худородну, лише тому, що вчасно лягла під кого слід. Тамтого – бо вміє пролізти без мила. Тамту – бо грошей кури не клюють. Ті тамті писати не вміють, але саме їх видають захланні видавці, і то якими накладами! Їм що – аби зиск! Ще інші нікчеми з курячими мізками все це купують. Тимчасом правдиві таланти скніють у тіні розпіарених нездар! Ще й змушені втішатися п’ятьма сотнями примірників! Та й ті нема де продати!.. Кому тепер потрібна поезія? Та що там!.. Отож-бо!.. Еге ж!.. А я тобі про що?.. Але! Залишиться заповітом для нащадків тільки справжня література. Упосліджена нині, загнана в кут. Бо все так не буде, настане ще час!

Двадцять років тому Богдан писав щемкі, пронизливі вірші. Веснянкувата руденька студентка історичного слухала їх, затамувавши подих, і тим тільки підохочувала хлопчину з філологічного. Він стискав її руку, декламуючи написані вночі рядки. Сиділи на лавці біля її брами. Підошва його черевика вигладжувала на сирій землі лискучу борозну, слова спурхували вгору, змішувалися з осіннім дзвінким повітрям, набували нових сенсів, спадали, завмирали вигадливим візерунком кленового листя на землі. Надя мовчала, а раз видихнула: ти – геній! Богдан зворушливо, по-дівочому, спалахнув рожевим на вкритих пушком щоках.

Той хлопець умів ніяковіти. Та дівчина у своєму захваті не кривила душею. А тепер ця жінка затуляє вуха, коли цей чоловік говорить.

– Що в нас з обідом?

Богдан стоїть у дверях кухні. Голос густий, розм’яклий від теревенів із Марчаком, тінь посмішки тремтить на губах. Уже забув про того майстра-газівника й про ту кляту невипрану футболку, бо хай усі решта чисті, що з того, коли йому потрібна саме ця, чорна із сірим принтом!

Футболка вже крутиться в пралці, сама, їй до компанії нема що докинути.

– Треба було скандал влаштовувати? – Надя обертається, витираючи руки об фартух.

– А ти роби як має бути, і не матимеш скандалів! – Богданів палець повчально здіймається вгору.

Яке ж воно все дрібне, миршаве й затісне – ці будні, це сімейне життя, ці діалоги чоловіка з дружиною в клітці-хрущовці з хворою свекрухою за прочиненими дверима. Підборіддя задерти б до неба – і завити по-вовчому.

– Усе на плиті, – каже Надя.

– А ти?

У Богдановому голосі нотки занепокоєння. Начебто дбає про неї. Насправді волів би їсти разом, бо так зручніше, не треба самому гриміти баняками. Надя давно все розуміє, її не обдуриш дозованою порцією тепла в голосі. Лишень не втомлюється дивуватися: як чоловік так легко, завиграшки, гойдається між гучним матючинням і турботливим а ти?

– А я не хочу, – каже Надя.

І Тамара Федорівна не хоче.

– Пізніше, – озивається вона на запитання. – Принесеш пізніше. Чи тобі треба йти?

Їй треба йти. За півгодини Надя зустрічається з Галкою. Якби не ці нечасті зустрічі, можна було би з глузду з’їхати. Вона залишає на столику біля свекрушиного ліжка склянку квасного молока й печену картоплю, завиту в рушник, ще й у вовняну шаль.