– Вітаю! – гукнула консьєржка навздогін двом чоловікам – великому та малому.

– Дякуємо! – відповів тато, відчиняючи двері під’їзду.

– Дякую, – озвався малий, проходячи в нього під рукою.

А тоді, уже на задньому сидінні автівки, слухняно вичікавши, поки батько защібнув на ньому ремінь безпеки, запропонував:

– Постав «Скорпіонс»!

– «Скорпіонс» йому. Ми через твої вибрики вже спізнилися. Зараз приїдемо, а нам: «Привіт, дуркецали, забір крові закінчено! У гальманутих кров не беремо!»

Малий замовк. А через кілька хвилин – домігся-таки свого – його голос вже перекрикував динаміки:

– Хір ай ем! Рок ю лайк е х’юрікейн!!!

Нескінченний потік машин на проспекті, широкий, у кілька рядів. Лискучі спини гігантських диких тварин. Похилені голови, нетерпляче вуркотіння. Стадо оскаженілих від спраги бегемотів суне до річки, їх шмагає, підганяє гаряча музика, невтомний голос Клауса Майне. Зараз, зараз буде прохолодна глибочінь, зараз можна буде зануритися в неї по саму маківку…

– Ще раз, – командує малий, зачувши фінальні акорди. Зрештою, бегемоти ще не дісталися порятунку.

– Я хочу послухати наступну. Почекай, – присаджує його батько.

– Чого ти такий? – кліпає очима малий. – Давай ще раз «Хір ай ем».

– Ти звик, аби все було по-твоєму, – автівка повертає в бічну вулицю. – А так в житті не буває, аби завжди було лише по-твоєму. Треба й з іншими рахуватися. Брат трохи підросте, і якщо буде на тебе подібний, то ти зрозумієш, як воно, коли хтось видурюється поруч. Ото як почне капризувати: не хочу блакитного памперса! Хочу зеленого!

Хлопчик ледве стримує усмішку, стискаючи губи, кусаючи нижню, щоб не розреготатися, бо тато дуркує вдавано-дитячим голосом:

– А-а-а!!! Ці малюнки на памперсі мені не подобаються! Не хочу качечку, хочу літака! Дайте памперс з літаком, інакше я за себе не відповідаю! Тільки з літаком!

– Або з міжпланетною станцією! – задоволено докидає малий.

…У лікарняному вестибюлі – висока жінка за стійкою. Блакитний халат, блакитне волосся, обличчя Стервелли з «Далматинців».

Малюк непомітно ховає за спину свою книжку, яка живе на задньому сидінні татового авто.

– Усі в бахилах? – Стервелла прискіпливо оглядає чоловіків.

Кросівки малого повністю ховаються в тонких блакитних мішечках, таких як у тата, як в усіх.

Жінка виходить з-за своєї стійки. Махнувши рукою, кличе чоловіків за собою. Усі мовчки сунуть за стукотом її підборів, глухо човгають лікарняними коридорами та сходами. Таємничий чоловічий похід назустріч невідомому. Усі в однаковому взутті, як воїни повітря.

– Ти взяв мені воїнів повітря? – малий смикає тата за руку.

– Хіба ти просив? – повертає голову тато. – Твої іграшки, бери собі сам, що треба.

Під високими білими дверима в кінці коридору – зупинка. Жінка з блакитним волоссям передає своє військо іншій – та сидить за столом, схилившись над грубим зошитом. Єдине крісло з подертими бильцями дістається малюкові. Він закидає ногу на ногу й, розгорнувши на колінах книжку про динозаврів, ще якийсь час милується своїм космічним взуттям. Як в усіх дорослих у цьому коридорі. Чоловіки один за другим підходять до жінки, вона, не підводячи очей, щось запитує, записує відповіді. Щоразу, коли високі двері відчиняються: «Наступний!», малий відривається від книжки й намагається зазирнути в потаємну кімнату, але нічого не встигає роздивитись, окрім двох жінок у білому, – надто швидко хтось виходить із забинтованою в лікті рукою, надто швидко заходить хтось інший.

– Хлопчику, хочеш печива?

На столі перед жінкою – таця з печивом та яблуками.

– Бери, хлопчику, бери!

Малий не наважується відмовити добрій жінці, бере яблуко й два печива.

– Такий маленький, а вже читаєш, – дивується вона.

– Я до школи ходжу, – повідомляє малий.

– До школи? – намальовані брови злітають угору, жінка оглядається на тата: невже?

– У центр раннього розвитку він ходить, – пояснює той.

Печиво та яблуко притримують своєю вагою сторінку з птеродактилем, коли малий чує своє прізвище й татове: «Я!» Провівши батька очима, робить вигляд, що розглядає крила птеродактиля, насправді ж прислухається до звуків за зачиненими дверима. Що йому там роблять?

– Любиш динозаврів? – запитує жінка.

– Люблю, – погляд на неї. – А ви? Який ваш улюблений динозавр?

Жінка знизує плечима.

– Я їх, дитинко, не те що не люблю, але не дуже на них розуміюся. А у тебе які улюблені?

– Трицератопси.

– Ага. Це такі з маленькими головами на довгих шиях?

– Ні, це диплодоки, а трицератопси на носорогів подібні – із рогами та каптуром навколо голови.

– Щоб від ворогів захищатися?

– Від ворогів найкраще захищається еоплоцефал, зараз я вам його покажу, – малий зсуває яблуко з печивом собі на коліна, гортає сторінки: – У нього на кінчику хвоста – булава і вся спина в шипах. Ось він.

– Як ти ці назви запам’ятав? – дивується жінка.

– Просто вони мені подобаються. Динозаврів колись дуже багато було, то їх усіх поділили на групи, щоб легше класифікувати. Тероподи – це такі хижаки на двох ногах з маленькими ручками. Вони ходять, нахиляючись, під кущами та каменями шукають поживу.

Увесь коридор прислухається до розповіді малого.

– Зауроподи, – далі веде він, – дуже великі, але їх боятися не варто, вони травоїдні. Диплодок, наприклад, це теж зауропод.

Жінка мовчки дивиться на хлопчика.

Його надихає загальна увага, він провадить своє, почуваючись інструктором, що готує дослідницьку групу до експедиції:

– Орнітоподи – теж травоїдні, але вони менші від зауроподів. Ходять на двох ногах, як хижаки. Ігуанодон – знаєте такого? Дуже швидко пересувається. Великі пальці тримає ось так, – малий стискає кулаки, відстовбурчує великі пальці: – Спокійно, мовляв, я нікого не їм. Він, щоб ви знали, цілковито безпечний.

Чоловіки під дверима підсміюються, хитають головами, перезираються. Малий ще більше входить у смак.

– Рогаті цератопси – оце динозаври! Найкращі з них – трицератопси, я вам казав. Класні бійці. Каптури роздмухають, роги наставлять – і вперед. Але вони травоїдні, не хижаки, зауважте!

Тут вже чоловіки починають сміятися, під’юджувати оповідача:

– Вас цього вчать у центрі раннього розвитку?

– Та ні… У нас там логіка, читання, математика… І танці. Ще англійська.

Риплять двері, тато виходить – лікоть забинтований. Він забирає з розбитої шафки в комірчині свою та малого куртки. Надворі обмацує кишені, шукаючи телефон.

– Здали кров, – каже він у мобілку. – Ми під вікном!

Показує малому на вікно другого поверху:

– Он там мама. Дивися туди.

Мамине обличчя у вікні, однією рукою вона притримує на грудях халат, другою притискає до вуха телефон.

Малому чути її голос у татовій мобілці:

– Бахили! – сміється мама. – Чому ви в бахилах?

Обидва опускають очі долу – справді, у бахилах.

Тато зісмикує з ніг блакитні мішечки, сідає навпочіпки перед малим, озирається: де тут смітник?

– А шапка де? – мамин голос.

Малюк тягнеться рукою до голови.

– Де твоя шапка? – запитує тато.

– Не знаю, – дивується син. – Мені в рукаві щось тисне.

Тато витягує йому з рукава шапку, надіває на малого.

Із мобілки – сміх.

– Ото залиши вас без нагляду. Почекайте, зараз вам когось покажу.

Чоловіки – дорослий і малий – стоять, витягнувши шиї, прикипіли поглядами до вікна.

Ось і мама, в її руках – білий згорток, щось у ньому ворушиться кругле, рожеве.

– Я ні фіга не бачу, – каже малий, – візьми мене на руки.

– Що за слова! – батько підхоплює його на руки. – Тепер бачиш? Бачиш брата?

За вікном мама теж трошки обертає пакунок, нахиляє його, тато підносить хлопчика вгору, але це мало що дає. Малому шкода, що тато старається, та усі його зусилля марні, і він каже:

– Бачу.

– Дай йому мобілку, – мамин голос. – Бачив?