– Не розумію, – м’яко наполягає він. – Скажи: «На!»

– Вона говорила, – Людмила прагне похвалитися успіхами малої, – вона щойно говорила, Руслан її навчив…

Світлану зустріли в «хірургії», у третій палаті – вона вітала Андрія з іменинами.

– Почекайте, – сказав нам Андрій, залишивши подарунок на ліжку. – Сашко, де в нас там..?

Брат витяг звідкись пляшку червоного вина.

– Та не треба! – замахали руками до нього.

– Треба-треба. По три ковтки, за здоров’я. Штопора, щоправда, немає, але це не страшно.

Спостерігаємо за тим, як можна відкоркувати вино без жодних допоміжних засобів. Виглядає як фокус. Андрій перекинув пляшку догори дригом, тримає її в повітрі, а брат Сашко б’є в дно дволітровою пляшкою мінеральної води. Глухі удари – і жодного ефекту.

– Зараз піде, – запевняє Андрій, міцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, – нікуде не дінеться…

На ньому синя футболка з написом: «Україна – моя земля». Прооперована, схована в жорстку лангетку рука на перев’язці затуляє останнє слово. Андрієві потрібна допомога, але він не дозволяє нікому втручатися. Та й ніхто з нас не здатний відкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишається лише дивитися.

Корок вперто тримається скляного горла.

– Може, іншим разом? – пропонує хтось з дівчат.

На неї дивляться з осудом: нікуди ми не підемо, особливо тепер, коли нічого не виходить, коли той корок ані руш. Андрій має відкрити це непоступливе вино. Однією рукою. Він б’ється з тою пляшкою чимдуж, підохочуючи брата:

– Давай, Сашко! Ще! Ще! Сильніше бий!

І корок не витримує.

– Є! – каже Сашко.

Каберне вибулькує в пластикові стаканчики. Тост: «За перемогу!» Андрій тягне свій ковток через трубочку. Обличчя йому відновлювали канадські пластичні хірурги. Боєць 80-ї аеромобільної бригади, після поранення в Луганському аеропорту він переніс уже кілька операцій голови, руки, ноги. Ще в аеропорту йому ампутував ногу хірург-травматолог, який згодом повернувся на постійне місце роботи – у цей госпіталь, у це відділення, яким керує. Тепер «веде» Андрія. Як і дядю Сашу з «Айдару», який прикривав відхід поранених з аеропорту.

У ті липневі дні підполковник медичної служби разом зі своїми колегами облаштував похідну операційну в Луганському аеропорту. Знеболювального бракувало, траплялися дні, коли пораненим витягали осколки під «дерев’яною» анестезією: «Тримай, брате, патичок у зубах!» Але медикам вдалося неймовірне, вони не втратили жодного з півсотні поранених. Згодом Андрію зі шматочка стегнової кістки лікарі сформували щелепу, з ноги взяли шкіру на понівечену руку…

– Зібрали мене, – каже, – як конструктор. Невдовзі ставитимуть зубні імпланти, усе буде гаразд з обличчям Андрія, уже й чутливість поступово повертається…

– Андрія врятував хірург і велике кохання, – говорить Світлана.

Над ліжком Андрія, між дитячими малюнками, портрет повненької білявки з двома дівчатками. Сім’я.

– З Андрієм зараз брат, а тоді знову дружина приїде, у цій сім’ї своїх не кидають, – це Світлана вже дорогою до «офісу». – А є такі випадки… хай Бог милує. Скажи, Марино?

Марина киває. Були в госпіталі хлопці з обома перебитими руками, і траплялося таке, що дружина приїжджала раз на два місяці, посиділа поруч, навіть на тумбочці не поприбирала – забралася й поїхала. А хлопцю без допомоги ніяк. Його товариші по палаті в туалет водять. Він не може себе обслуговувати, навіть сам води напитися не в змозі.

– А ще трапляється, що родичі пораненого користуються його грошима, – докидає Світлана. – Ми організовуємо збір коштів на лікування, протезування, аж раптом помічаємо: дружина до госпіталя підкатує тільки на таксі, щоразу в гарному новому вбранні, хоча приїхала гола-боса. Є й такі… Одні останнє віддають, інші сподіваються, що за них хтось усе зробить.

Мало не забула, для чого шукала Світлану: мені потрібні координати волонтерів, які шиють «розгрузки». Це слово ще кілька місяців тому мало зовсім інше значення. Принаймні для більшості. А тепер хто ж не знає: «розгрузка» – це військовий спецодяг, розвантажувальний жилет з багатьма кишенями та петлями для необхідних речей. Можна купити за грубі гроші, а можна й пошити – і тут волонтери не пасуть задніх, шиють самі. Записую телефон.

В офісі на прохідній пахне свіжою випічкою: дівчата розрізають на кавальчики величезний гарячий пиріг з капустою. Приніс чоловік, сказав: теща спекла. Повертаємось у корпус з розкладеними в маленькі пакети шматочками. Безрозмірний пиріг – вистачає і хлопцям, і медсестрам, і волонтерам. Запах розбурхує голод, за цілий день ми нічого не їли, і навіть не хотіли.

– Тепер розумієте, – каже Марина, – чому я схудла за останні місяці?

Новий день – інша пісня. І у Вадима репертуар змінився, і настрій у багатьох. Олександр нині не в гуморі, але виду не подає. Тільки говорить й говорить, тамуючи біль. Йому цього тижня зробили операцію, начебто останню – вставили металеву пластину в стегнову кістку. Раз у раз замовкає, стиха стогне. Після уколу знеболювального оживає, робить компліменти медсестрі, береться розповідати, як працював водієм, ганяв вантажівки на великі відстані. Курив по дві пачки на добу. Одну цигарку викурює – по наступну тягнеться, отак було. Страшенно смалив. Часу на дорогу давали обмаль, немов автомат програмували на певне завдання: наче ти не людина і тобі не потрібні ні сон, ані їжа, ані зупинки. А з оформленням супроводжувальних паперів усе навпаки: тягнули, душу вимотували, змушували чекати годину, дві… Щоб не заснути за кермом, Сашко припікав собі шкіру між великим та вказівним пальцями на лівій руці: біль не давав закемарити, стримував, щоб не запасти в сон.

Коли остаточно отямився в реанімації, зробив відкриття – не так його перебиті ноги вразили, як той безперечений факт, що він кілька днів не курив. Не відчував жодного бажання! Хлопці курили навіть на ліжку, бо ходити не могли, а він нюшив повітря й не міг второпати: як так? чому його, затятого курця, не тягне до цигарки? Дивна історія, він так і не знайшов їй пояснення.

Біля Андрія, за здоров’я якого ми пили червоне сухе, тепер дружина, я її відразу впізнаю, бачила ж фото біля його ліжка. Волонтер Тетяна цього дня знову привезла спеціальні чохли на поранені руки-ноги. Кілька днів тому знімала мірки, і от вже волонтери їх пошили. Славік застібає блискавки на чохлі, нога з апаратом Єлізарова ховається в одежину, зсередини – флисову, зовні – з вологовідштовхуючої тканини.

– Тепер можна й на вулицю! – радіє Славік.

Тетяна обмірює руку Яна, він матиме обнову за кілька днів.

– Доведеться апарат на руці ще не один тиждень носити, але це нічого, – каже Ян, він знає, як розробляти м’язи та сухожилля. – Колись на шахті сильно травмував пальці, і нічого, поступово розпрацював їх. І цю руку розпрацюю.

– Ви волонтер? – запитує мене чоловік у коридорі, когось провідати прийшов.

– Ні, я помічник волонтера.

– А-аа. Бо тут щось вайфай глючить!

Чого тільки не доводиться з’ясовувати волонтерам…

А от і Світлана у своїй рудій робочій куртці.

– Добрий день, – кажу.

– Який ще добрий день? Слава Україні! – відповідає з усмішкою, а очі сумні. Збирається на Схід. – Новини читали?.. Отож. Повезе на передову те, що зібрали. Там, каже, хлопці воюють, з якими на Майдані разом були. Хочу, каже, там залишитися.

– А ми тут з ким залишимося? – зупиняє її Марина. – Не відпускаємо. Навіть не думай.

Світлана, якби це відбувалося в оповіданні, теж поїхала б на Схід. Повезла б танкістам спальники. А там їм трапився б якийсь метушливий, заклопотаний командир: швиденько, швиденько, ось тут розвантажуйтесь – і дякую, давайте назад, тут небезпечно. А через кілька днів Світлана видзвонила б своїх підопічних: слава Україні! То як там спальники? Не мерзнете тепер? А танкісти й далі сплять під танками на землі. Не дійшла до них волонтерська допомога. Світлана вибухнула б монологом, від сили якого розтанув би сніг і розкололася крига. Вона сказала б усе, що думає, не добираючи висловів. І назад! До того забудькуватого командира. У крижаному мовчазному спокої… У тому оповіданні вона б залишилася на передовій, і чоловіки-побратими розповідали б про неї неймовірні історії.