Я негайно подала сигнал. Закричала. З’явилася доглядальниця саду, агроном і працівники особливої рятувальної служби. Вони заметушилися довкола квітки.

— Люба Пелігіоніє, що з тобою? — послала я квітці нечутний біогенний імпульс.

— Не знаю, — почула я слабеньку відповідь. — Мені раптом стало боляче. Щось... десь... сталося... щось... мені здалося... у тобі... вмирає...

— Вмирає? У мені?

У моєму організмі не було ніяких больових сигналів, які б засвідчували про небезпеку для мене. Тоді в чому річ? Причина в тих дивних фігурках?

Пелігіонію, на жаль, не вдалося врятувати.

Сьогодні я розповіла Оберіхіфону — він помітив мій тривожний стан — про дивні видіння дивних фігурок. Оберіхіфон попросив зобразити їх на штучному зовнішньому екрані, який я негайно й створила, відтворивши, звісно, фігурки. Темна хмарка вкрила частину тіла мого... я поки що не насмілюся сказати — коханого.

— Тобі щось кажуть ці фігурки? — зрозуміла я.

— Так, — відповідає Оберіхіфон. — Це...

— Це... Чому ти замовк?

— Це примітивне графічне зображення жителів планети, де ти була як учасниця нашого експерименту.

— Вони так смішно виглядають? — здивувалася я.

У відповідь я почула, що насправді вони значно більші та складніші за своєю будовою. Вони, на відміну від нас, трамедіонців, мають тіло не суцільне, а таке, що складається з окремих частин. Знизу оце називаються ноги, від ніг тягнеться тулуб, зверху біля нього верхні кінцівки — руки. А на самому вершечку голова, в якій, власне, й міститься мисляча частина неміонців-землян — мозок.

— Ми вирішили, що для психологічної безпеки учасників експерименту варто стерти з вашої пам’яті не лише те, що стосується вашого перебування в образах землян, але й всі дані про жителів цієї непростої планети, — сказав Оберіхіфон.

— Чому ви так вирішили?

— Можливо, це була помилка. Але уяви собі, що ти б все зберігала у своїй пам’яті. Це було би небезпечне роздвоювання.

— Якщо все стерли, то чому ж з’явилися ці фігурки? Знову якийсь збій?

— Не знаю, — признався Оберіхіфон. — Треба перевірити... Полетиш до нашої спеціальної лабораторії.

Тут я відчула, як щось усередині мене дзенькнуло. Хтось невидимий подав сигнал. Наче попереджав мене про якусь можливу небезпеку.

«Що це?» — запитала я свій внутрішній пізнавальний рецептор.

Відповідь мене приголомшила: «Це сигнал горя і туги».

«Горе і туга? Як це розуміти?» — спитала я.

«Не знаю, — відповів рецептор. — Але це сигнал горя і туги. Це сигнал також розлуки. Я більше нічого не знаю».

«Розлуки з ким?» — спитала я.

«Не знаю», — рецептор майже стогнав.

Я сказала Оберіхіфону, що до лабораторії я прилечу завтра.

— Так, так, завтра, — мій голос завібрував уже роздратовано. — Завтра.

— Добре, — здивовано згодився Оберіхіфон.

Я не полетіла в лабораторію ні завтра, ні післязавтра. Більше того — я здійснила злочин. Мобілізувавши всю свою волю й енергію, я зуміла своєю біоцетрофальною енергетикою проникнути в електронно-коридальний архів експерименту «Глибоке внутрішнє впровадження» і перекачати всю інформацію про цей експеримент і мою участь в ньому на мій внутрішній психоекран.

Те, що я зчитую, приголомшливо. Я — в образі доволі примітивної земної істоти. Проходжу, звісно, в прискореному вигляді, всі етапи розвитку. Земляни-неміонці справді страшенно дивні.

Моє тіло, моє досконале бідолашне тіло, воно було спочатку таким безпорадним, а потім все одно вкрай недосконалим. Дивна і захоплююча історія. Хоча й викликає певну огиду. Невже це й справді було зі мною, хай і в іншому тілі, в іншому світі?

Чоловічки (тепер я їх називаю так, ці фігурки) перестали з’являтися. Втім, я знаю, хто вони. Чоловік Світлани Ігорівни на ім’я Петро, її діти — Наталія, Ігор, Іринка. Так я собі вирішила. Чи це мої фантазії? Але тоді хто вони були? Ні, я маю рацію.

Я зіткнулася з чимось загадковим і ще не пізнаним. Можливо, Оберіхіфон також має рацію — експеримент з так званим глибоким впровадженням на планеті Неміона був непотрібний. Що ми дізналися? Що вони, неміонці-земляни, зовсім інакші? Що їхні дії і навіть саме життя з точки зору нас, трамедіонців, незрозумілі, абсурдні? Що життя на планеті Неміона, вона ж Земля, надто жорстоке?

«Але ж мусить бути якийсь сенс у цьому житті», — кажу я собі.

Звідкись, здалеку, з глибини мого єства (чи з Космосу?) приходить дивне мелодійне слово. Схоже на назву квітки.

Воно, я могла би поклястися (земне висловлювання, кажу собі), воно лагідне і пахуче, і випромінює дивне світло.

Я питаю, що ж це за слово?

Відповідь — Іринка.

Дивна відповідь. Дивне слово. Іринка? Але ж... Але... Так звали (звали чи зовуть?) доньку Світлани.

І раптом дивний всепоглинаючий жах пронизує мене. Адже Світлани вже немає. А Іринка, як і її ще нещасніший брат Ігор, залишилися там, на тій дивній планеті... Ні, вони не самі, з ними Петро й інші земляни. Їхні дії, міркування справді абсурдні. Вони мені чужі.

Так кажу я, Ієрихар.

Так кажу я, Ієрихар.

Так кажу я.

Я?

— Моя сутність — Ієрихар, — кажу я собі, а потім фіксую в мікроміттохвильовому щоденнику.

Дивна річ — у мене раніше не було потреби вести щоденники.

І тут я здивовано констатую — щоденник, тільки по-іншому, земному, вела Світлана. Світлана Ігорівна. Я перейняла від неї цю звичку? Звичку?

Раптом я зауважую, що манера міркувати у мене також змінилася.

Чому?

Я проводжу сеанс аутотерапії. Вправи для організму і моєї вищої духовної субстанції. Здається, допомагає.

Тут до мене приходить думка, що цей експеримент був навіть корисним особисто для мене. Я пізнала дещо таке, чого не було у нас, трамедіонців.

«Тоді дай відповідь, що це таке?» — кажу собі.

Шукаю відповідь і... І не можу знайти. Приходить дивне слово — химери. Химери?..

Я сказала Оберіхіфону, що покидати напризволяще тих істот, яким я, хай і в образі, в тілі Світлани, дала життя, було аморально.

— Але ж ти сама їх покинула, — відповів Оберіхіфон.

— Так, але... Я не знаю, чому це трапилося. Чому в мені, коли я була Світланою, почали виявлятися ознаки Ієрихар.

— Це не встановила навіть спеціальна комісія, хоч версій не бракувало, — зітхнув Оберіхіфон. — Люба Ієрихар, я не розумію сенсу твоїх докорів. Ти колись переконувала мене і наукову раду, що саме ти повинна брати участь в експерименті.

— Я не знала, до чого це призведе. В мені говорив учений.

— А зараз хто говорить?

— Не знаю.

То ж бо й воно, сказав Оберіхіфон. Дорікати ж мені, собі чи йому немає сенсу. Все одно через якийсь час Світлана мала померти. Перестати функціонувати. Але це мало статися лише тоді, коли та ж Іринка виросла б, за земними мірками, стала дорослою. Так що з мораллю все гаразд. До того ж маса неміонців-землян помирають значно раніше, навіть не розвинувшись як слід фізично. Від хвороб, недостатнього енергопостачання, яке там називають їжею, від нещасних випадків, отруєнь, нарешті насильницької смерті — війн і просто знищення одним індивідом іншого, притому з жахливою жорстокістю, що трапляється доволі часто. Кожного земного дня у великій кількості.

— Ця планета взагалі приречена, — сказав Оберіхіфон і запропонував ознайомитися з його доповідною запискою Вищій Глобальній Раді.

Я ознайомилася. Запитань — безліч. Головне з них — як так можливо жити? Для чого? Тим паче, що в землян-неміонців такий короткий за нашими мірками строк життя...

Оберіхіфон: — Повторюю, ця планета приречена. Поведінка її жителів, надто в тій частині, де ти жила в образі Світлани, — абсурдна і аморальна.

Я: — Але ж мусить бути якесь виправдання життю тієї ж Світлани, її чоловіка, її дітей.