Я подумала, що, може, сусідський кіт, від наполегливих залицянь якого наша кицька ухилялася, десь причаївся поблизу. Чи ще якесь звірятко. Підвелася, і в цю мить на подвір’ї загавкав Ларибус.

Я вирушила подивитися — хто ж чужий завітав до нас.

Але на подвір’ї та біля воріт нікого не було. А пес гавкав голосніше й зліше, вже аж захлинався.

— Що таке, Бусе? — спитала я.

При моєму наближенні Ларибус не тільки не перестав гавкати, не закрутив, як звично, хвостом, а завалував з усієї сили. Потім... Потім позадкував до своєї буди і сховався в ній.

«Що ж це таке?» — злякано подумала я.

Холодний липкий страх вхопив мене за плечі. Я стояла і боялася навіть оглянутися. Хоча щось підказувало — на подвір’ї, окрім мене, господині цього дому і цього двору, нікого більше нема. І мій пес злякався не когось там, а саме мене. Зустрів спочатку явно вороже, а потім злякався. Але чому?

— До нас хтось прийшов, мамо?

На порозі веранди стояла Іринка. Господи, невже й вона злякається мене?

— Ларибус когось побачив, — сказала я.

— Кого?

— Не знаю.

Я з острахом наближалася до доньки. Але Іруська не злякалася. Навпаки, вона притулилася до мого живота. Я погладила її по голові. Іринка підвела голову, зирнула допитливо і сумно.

— Матусю, ти... Ти... Ти плакала? Через Наталку?

— Ні, — сказала я. — Ні. Ходімо до кухні готувати вечерю.

Я сказала майже правду. Я плакала не через старшу дочку. Так. Але що ж діється зі мною і довкола мене? Чому я злякала кота і пса? А може, не я? Тоді хто?

«Треба йти готувати пійло для поросяти», — подумала я.

5 жовтня

Минуло професійне свято. У газеті з’явилася дуже гарна стаття про мене. Більше того, я стала відмінником освіти, отримала й грамоту, яку на районних зборах вручив голова адміністрації.

«Ось так, Світлано Ігорівно», — сказала я собі, коли після вручення мене вітали колеги.

Михайло Вікторович, наш директор, сказав, що на пенсію я повинна піти заслуженою вчителькою України. А, може, й з орденом, скажімо, княгині Ольги.

А потім, коли ми вже сідали у шкільний автобус, щоби вирушити в Загоряни, я почула цей голос. Тихий, пронизливий, благаючий. Звучав далеко-далеко і слів було не розібрати. Але яка дивна, ніжна і в той же час пекуча, палюча, пронизлива туга звучала у цьому голосі. Вкотре я запитала — що це таке? Звісно, відповіді не знайшла, як і минулі рази.

А потім полилася не менш дивна музика. Яка теж приходила начеб десь здалеку. Вона заколисувала і водночас кудись кликала...

І раптом я знову полетіла. Цього разу політ був із заплющеними очима — від страху, сорому, відчаю.

Я отямилася над нашим селом. Приземлилася. Зазвучала моя мобілка.

— Де ви, Світлано Ігорівно? — питав директор. — Ви так раптово зникли. Ми стоїмо біля ресторану.

Пауза. Я гарячково думаю, що сказати.

— Я в Загорянах.

— У Загорянах? — З голосу чулося, що Михайло Вікторович неймовірно здивований. — Ви жартуєте?

— Ні. Бачите... Я відійшла від вас, побачила свого знайомого і сіла до нього в машину.

— Ви... Ви доїхали за десять хвилин?

— Так. У нього джип. Ми, власне, тільки під’їжджаємо до Загоряй, — збрехала я.

— Але ж могли попередити, — докірливо промовив директор. — А то ми не знали вже що й думати.

«Отже, вони не помітили, як я злітала», — подумала я і полегшено зітхнула.

Тут я вперше подумала, що колись мене би назвали відьмою за моє вміння літати. І... І спалили б на вогнищі.

Може, я насправді відьма? Але ж у відьом я не вірю... Як і у всяку чортівню. Тоді що зі мною?

Я сумовито посміхнулася.

У голові застукали молоточки страху. Дрібно-дрібно.

8 жовтня

Вчора був приступ головного болю і картини, які поставали переді мною — блакитна пустеля з обрисами міражів-дерев, будинки, що наче плавали чи то в повітрі, чи всередині величезних прозорих кульок, дивні рослини, що наче тримали на собі й у той же час обрамляли ці будинки — і сьогодні я нарешті зважилася поїхати до районної лікарні.

У мене виявився цілком нормальний, ба, навіть ідеальний тиск — сто двадцять на вісімдесят. Чиста печінка, добрий шлунок і чисті легені. Гарні показники при енцефалограмі мозку.

— Добре, якщо ви наполягаєте, я дам вам направлення до обласної лікарні, — сказав районний невропатолог. — Хоч підозрюю, що у вас просто перевтома. Може, я вам усе ж випишу вітаміни... Поприймаєте...

— Ні, давайте направлення, — наполягла я.

12 жовтня

Ще три дні вагань. Вагань і сумнівів. Я прагла нового обстеження і боялася його. Сьогодні я його пройшла, вже в Луцьку, в обласній лікарні.

Насилу вмовила Петра не їхати зі мною.

Діагноз той самий: всі мої органи — серце, печінка, шлунок, підшлункова, нирки — працюють нормально. Дуже навіть нормально.

Діагност:

— Жінко, у вас серце й печінка двадцятилітньої дівчини. У гарному стані й все інше. Проживете ще років п’ятдесят, а то й більше, не сумнівайтеся.

— А голова?

— Ніякої пухлини в голові. У вас, можливо, була перевтома.

У вас... Я не знала, що мені робити — плакати чи сміятися?

Я зважилася на відчайдушний крок. Поклала невропатологу на стіл п’ятдесят гривень і попросила його зателефонувати знайомому психіатру, якщо такий є. Хай мене обстежить.

Знайомий психіатр знайшовся.

— Тут одна жіночка до тебе підійде. З району. Педагог. Прийми, будь ласка. Ну, різні там тривоги. Так, сама просить. Ні, і я теж. Добре. То зараз зможеш? Дякую.

Це монолог у мобілку. І до мене трохи начеб стомлено:

— Він зараз прийме. Скажете — від мене. Знаєте, як добратися до психлікарні? Це в приміському селі.

Була ще ціла година вагань — в очікуванні однієї та другої маршруток й дорогою до тієї лікарні, якої всі в нашому селі боялися й розказували про неї та її пацієнтів анекдоти.

Все ж я пересилила себе й цього разу. Але, Боже мій, які обличчя зустрілися на подвір’ї лікарні. І як я йшла до старого двоповерхового корпусу!

Лікар-психіатр виявився з борідкою, дуже інтелігентним, підкреслено ввічливим. Дивився у вічі, ставив різноманітні питання. В якийсь момент у мене зародилася довіра до нього і я розповіла геть усе: про мої відчуття, тривоги, видіння, страхи, навіть про мої польоти.

Він якийсь час промовчав, може, навіть хвилин п’ять чи й десять. Я терпеливо чекала.

— Знаєте, Світлано Ігорівно, — сказав зрештою. — Я не бачу у вас жодного психічного відхилення. Навпаки — у вас чисте логічне мислення і потужний інтелект, не буду приховувати — я приємно здивований, що ви в умовах нашого славного, гм, села зуміли зберегти і, очевидно, розвинути його. Це, гм, не так часто й трапляється. Втім, це ж про вас, якщо не помиляюся, десь так тиждень тому писала одна з наших обласних газет? Ви ж викладаєте зарубіжну літературу?

— Так, викладаю, — потвердила я.

— Ну, от, — він посміхнувся. — Побільше б нам таких, як ви, «божевільних».

— А мої польоти? — Я майже викрикнула це. — Я ж їх відчувала, я справді літала. Я... Я раптом опинялася то на сосні, то ще гірше — в сусідньому селі, а то...

Лікар торкнувся моєї руки. Пальці у нього були ледь шкарубкі. На безіменному — обручка, досить масивна.

— Ви не пробували писати художні твори? Ну, вірші, новели, щось більше?

— Пробувала... Колись... В юності... Але... Вибачте, але до чого це?.. Ви вважаєте, що це лише мої фантазії? Але ж я...

— У вас, очевидно, дуже багата уява, Світлано Ігорівно, — сказав це якомога м’якше. — Багата уява, яка накладається на тонку поетичну, до того ж, романтичну натуру. Знаєте, це буває, коли людина вважає витвори своєї уяви дійсністю. Я особисто не вважаю це психічним відхиленням. Бо що ми знаємо про той же світ уяви, про свій внутрішній світ? І як він деформується під дією грубого світу зовнішнього.

— Отже... Ви... Ви нічим не можете мені допомогти і нічого порадити?


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: