— А чим ми гірші від інших? — спитав він мене нарешті, і це було риторичне питання й водночас вичерпна відповідь на моє запитання.

Отож, я живу тут четвертий місяць. Втім, слово «живу» не зовсім точне. Ліпше б його, як не дивно, вжити у множині. Вперше за двадцять сім років, відколи я з’явився на білий світ, в мені існує начебто двоє різних людей. Перший працює помічником голови суду, сумлінно виконує свої обов’язки, часом думає про те, що він довго не витримає цього нудотного існування в оточеному сосновим лісом і двома озерцями глухому маленькому містечку, де навіть судові справи дріб’язкові і не зможуть забезпечити успішної кар’єри, як би добре їх не провів. Отже, треба буде шукати інших способів, аби звідси вирватися — добре, якби це сталося раніше, ніж закінчиться термін роботи за направленням. Я діяв і міркував так, як на моєму місці діяв і міркував би будь-який вчорашній студент університету і мешканець Львова протягом п’яти років. Студент, який подавав неабиякі надії, вважався майбутнім світилом юриспруденції, до того ж був закоханим у старовинне місто з особливим українським духом і бурхливим політичним життям. Студент, який закінчив університет з відзнакою, але завдяки загадковому збігові обставин опинився у глухомані, а не в аспірантурі, міському суді Львова чи хоча б меншого, але все ж таки обласного міста, себто Луцька. Правда, голова Старовишнівського суду має явні симпатії до мене, каже, що у мене добрі шанси в майбутньому, але скніти у Старій Вишні я не збираюся. Хоча й розумію: поки що слід набратися терпіння.

Так цілком природно міркував я — перший Георгій. Другий щовечора, кожного пізнього осіннього вечора, вирушав у свої дивні мандри глухими пустельними вулицями Старої Вишні.

Вулиці тут стають порожніми, наче за якоюсь дивною командою. Ще у центрі звучить музика з «барчиків», немов кидаючи виклик темряві, яка насувається на містечко зусібіч, а вулиці вже порожніють. Якось я перевірив — ті порожні, глухі, без єдиного вогника вулиці поглинають музику, вона перестає звучати, ледве занурюєшся у безпросвітню осінню темінь. Міг би заприсягтися, що хтось невидимий бере ті звуки, жбурляє у грязюку, глевке місиво, що розквашує вулиці дедалі більше з кожним новим дощем, і втоптує люто, з насолодою, доки не перестає звучати остання квола нота. І тоді настає тиша, дедалі чорніша, в’язкіша і всеоб’ємніша. У неї бездонні очі, котрі розширюються, втягуючи у себе випадкових перехожих. У неї затаєна також темна і невидима саркастична посмішка, котру радше відчуваєш, аніж бачиш, і здається, що ця тиша от-от зарегоче і обхопить плечі ще чорнішими, ніж вона сама, долонями. Саме такими вечорами я й вирушав у свої мандрівки, постійні, наче цей вечірній морок. Мандрівки у пошуках крику. Того самого, про який казав мені жебрак. Спершу я спробував розшукати нічного незнайомця. Це було нелегко, бо я не знав, як його звати. Спробував описати його моєму квартироздавачу, судовому виконавцю Антону Петровичу, але той лише якось дивно, з жахом і невимовним докором подивився на мене. «Так, ніби я попросив помінятися ролями», — подумав я тоді. Ніби я захотів стати господарем дому, в якому жив на правах квартиранта. Чи навіть запропонував віддати на зґвалтування єдину дочку судового виконавця, яка мешкала разом з ним і його дружиною, такою ж маленькою і невродливою. Втім, і дочка також була невродлива стара діва, старша від мене на цілих чотири роки, до того ж трохи кульгава. Я часом бачив її на подвір’ї, іноді в містечку, де вона працювала швачкою на місцевому побуткомбінаті. Вона дивилася на мене великими сумними очима і поспішно відводила їх, втягуючи голову в плечі. При цьому, здавалося, от-от заплющить од страху й ніяковості ті свої великі темно-сірі очі, чи не єдину привабливу річ на невиразному, начеб розмитому обличчі. Обмінялися ми за три місяці щонайбільше десятком фраз, таких необов’язкових і байдужих, що я взагалі втратив будь-який інтерес до неї.

Спробував я розпитати в суді, однак зустрів лише знизування плечима. Якоїсь неділі я здогадався навідатися до місцевої церкви, де побачив неподалік брами та біля сходинок при вході до храму кількох жебраків, та жоден з них не був моїм незнайомим знайомцем. Десь після першого місяця вечірніх блукань я подумав, що, може, жебрак приходить щоночі до потяга. Думка здивувала мене й змусила скептично посміхнутися. Але наступної ночі я прийшов і до санкт-петербурзького потяга. Довкола, як і в ніч мого приїзду, стояла моторошна тиша. Між кошлатими сірими хмарами плив повний блідий місяць. Я стояв поміж двох колій і думав, що безглуздішого заняття годі придумати. Все ж я дочекався потяга, який спинився якраз на одну хвилину, з якого ніхто не вийшов і в який ніхто не сів. Я провів кавалькаду вагонів, коли вона рушила, довгим поглядом. І вже як тільки зник вдалині останній вогник, думка, ще химерніша за попередні, завітала до мене: можливо, жебрак знає, хто й коли приїздить? Він знав про мій приїзд…

Усенький наступний день я кляв себе останніми словами за несусвітній ідіотизм, але таки вирушив у нічну мандрівку до станції. Результат був таким же. Ще тричі приходив я на так званий вокзал і лише один раз із потяга вийшли двійко дівчат. Побачивши чужого, вони злякано сахнулися. Я попросив не боятися і сказав, що позаяк той, кого я чекав, не приїхав, можу запропонувати себе в ролі проводжатого.

— Ми живемо зовсім недалеко, — сказала одна з дівчат.

Все ж я пішов разом із ними. Дорогою довідався, що обидві навчаються в Луцьку, у Волинському університеті, приїхали на вихідні до батьків. «Як буденно», — подумав я. Студентки справді жили недалеко, за проводжання чемно подякували. «Чого ж я чекаю, на що сподіваюся?» — спитав я себе, попрощавшись з ними. Замість відповіді лишилося хіба що смачно сплюнути і йти до своєї оселі.

Наступного разу, коли я навідався на станцію, там стояло троє кремезних молодиків. Щойно я поцікавився, чи вони теж чекають потяга, як один з них, котрий стояв найближче, мовчки вдарив мене кулаком у живіт. Я зойкнув від несподіванки, а до мене кинулися всі троє і, схопивши за ноги, так само мовчки кудись понесли. Як виявилось, недалеко. Розгойдавши, вкинули у порослу бур’янами неглибоку канаву. Звідти я, трохи прочумавшись, мав змогу спостерігати, як випірнув потяг, як мовчазна трійця схопила валізи і попрямувала до крайнього вагона. Вони постукали, і двері відчинилися. Так само швидко вони зачинилися, ледве трійця зникла всередині. Коли потяг від’їхав, мені нічого не лишилося, як, вибравшись з канавки, пообдирати реп’яхи і поволі, припадаючи на забиту ногу, тюпати у напрямку квартири.

Ані дорогою, ані вже у ліжку я так і не знайшов більш-менш переконливої відповіді, хто ж були ті троє. Комерсанти, які повезли щось на продаж до Білорусі чи у Санкт-Петербург? Місцеві, а може, луцькі рекетири? Заїжджі чи місцеві грабіжники, котрі когось чи щось обчистили у Старій Вишні? Ні до чого логічного не додумався, вранці ніхто не заявив про пограбування. Правда, бажання ходити вночі до станції зникло. Зрештою, колись так і мало статися.

Але не зникла потреба вирушати у вечірні мандрівки безлюдними вулицями Старої Вишні.

За вікном вже зовсім стемніло. Дощ не вщухав. Заскрипіли одразу усі двері — працівники суду розходилися по домівках. І мені пора. Я поволі підвівся з-за столу. Але ж і кабінет я отримав! Завдовжки п’ять і завширшки три кроки. Ледве вміщується стіл, два стільці біля нього, етажерка. Всі папери мушу тримати в шухлядах столу. Втім, як мені роз’яснили, мати окремий кабінет тут вважається неабияким привілеєм.

Вимикаючи світло, я чомусь подумав: «Добре було б сьогодні взяти у вечірню мандрівку когось із собою». Але кого? Жоден з моїх трьох-чотирьох знайомих, з якими я, умовно кажучи, заприятелював, не погодиться. Та, замикаючи двері, я вже знав, кого запрошу собі в попутники. Так, Лору, дочку моїх господарів, нещасну кульгаву дівчину, повне ім’я якої — Ґлорія — звучало радше знущанням над нею самою.