Тоді я запропонував без будь-якої підводки прогулятися разом.

Вона ковтнула слину і аж зморщилася від бридливості. Враз стала на очах меншати, і мені здалося, що вона от-от перетвориться на маленьку мишку, яка сховається під ліжком від можливої небезпеки.

— Навіщо? — вичавила нарешті Лора.

— Просто прогулятися, і все. Адже дощ уже стих.

— Дощ стих, але вже темно, — сказала вона. — Темно вже, розумієте.

— Чому ж не розуміти? Ви так боїтеся темряви?

— Ні, — Ґлорія майже скрикнула. — Ні, я не боюся. Але…

— Але що?

Вона не відповіла і підвелася. Тут я не витримав, кинувся до неї і, перш ніж вона вимовила чи радше прошептала слова про те, що їй треба йти, добряче струсонув за плечі. Вона здивовано подивилася на мене і прошептала: «Вам треба йти».

— Вам треба йти! — вибухнув я, повторюючи її слова. — Вам іти треба. Та чи ви розумієте, що я вам пропоную?

Ледве я вимовив останнє слово, як побачив, що здивування її переросло у дивний спокій, так наче я зовсім не тримав усе ще її за плечі, причому доволі міцно стискаючи їх пальцями.

— Чому ж не розуміти? — сказала вона так само спокійно. — Я маю бути вдячною, що ви, молодий, вродливий і привабливий, звернули увагу на бридку кульгаву качечку і запросили її прогулятися.

«Ого, як вона повернула», — встиг подумати, і пальці мої самі розтислися.

— Вибачте, — пробурмотів знічено. — Вибачте, будь ласка. Зовсім не хотів образити вас. До того ж… До того ж я зовсім так не думав, коли пропонував прогулятися разом. Я гадав…

Мука, що народилася в глибині її зіниць і стала рости щосекунди, раптом щось мені нагадала. Щось мовби вже напівзабуте мною. Ще секунда, друга. Біль, що струменів з її очей, здавалося, от-от розірве цю дівчину на шматки. І тут я збагнув, що нагадує мені цей погляд, ця мука в очах, — так дивилася провідниця в потязі, яким я приїхав сюди. Провідниця, котра так безглуздо і загадково загинула. Раптова думка аж обпекла мене.

— Скажіть, ви знаєте… знали Людмилу Черняк? — спитав я.

— Людмилу? Черняк? — Лора відступила назад, мало не вдарилася спиною об двері. — Чому ви про це питаєте?

— Тому що…

Я не зміг сказати те, що думав. Але став впритул до неї.

— Я питаю тому, що я приїхав тим самим потягом.

— Потягом? З якого вона… Ні, цього не може бути.

— Чому не може?

Я дихав їй у лице, ловив її подих, захлинався її болем, але відступати не хотів. Тільки думка: як я міг за ці місяці забути, так, зовсім забути Людмилу — встигла промайнути. А затим ще одна, що не давала спокою перші дні мого перебування у Старій Вишні — чому мене не викликають більше до міліції? Чому я сам, якщо так мучився цим питанням, так і не відважився туди навідатися, аби про все дізнатися? Забув, забув… Я мало не простогнав це слово.

— Чому не може? — струсонув Ґлорію ще раз. Вона подивилася вже стомлено.

— Не знаю, — сказала так, ніби повторювала чиїсь слова, і попрохала ще тихіше. — Відпустіть мене, будь ласка.

А що я тримав її й досі за плечі, додала з якимсь фатальним розпачем:

— Ви ж нічого про нас не знаєте. Ну геть нічогісінько. То як ви можете судити?

— Я й хочу дізнатися, — пробурмотів я, проте руки опустив.

Лора вагалася. Вона дивилася кудись повз мене так, наче там хтось стояв. Хтось, кого вона намагалась упізнати.

Я терпляче чекав, проте з’явилася думка, що стала в мені розростатися, немов ракова пухлина: «Час іде, невблаганно йде час, я його дурно гаю». Я вже мав би йти вулицею, мав вслухатися у тишу, ловити щонайменші шурхоти, чекати звуків. Чекати крику.

Ґлорія щось прошепотіла. Здається, то було слово «вибачте». Напевне, бо вона рвучко відчинила двері й вийшла. Ось уже зникло відлуння її швидких нервових кроків. Кроків кульгавої людини.

Я став гарячково збиратися, хоч, власне, ще й не роздягався. Схопив светра, став навіщось м’яти його в руках, але так і не піддягнув, а пожбурив на ліжко.

Проте перед тим, як вийти надвір, я довго стояв біля дверей і прислухався, чи не шумить дощ. Мовби дощ міг мене вберегти від цієї прогулянки, що здавалася мені безглуздою.

Надворі я почув, як хтось тихо мене кличе. Озирнувшись, побачив мого старого господаря, Антона Петровича. Я здивовано подивився на нього, адже досі він ніколи перший не озивався до мене. Він поволі наблизився і тихо, але швидко став говорити про те, яка нещасна доля в їхньої дочки, про якусь свою вину перед нею і перед так само нещасною дружиною, яку тепер треба спокутувати, про те, що Лорі не можна хвилюватися, що я, звичайно, маю право розмовляти з нею, навіть кликати до себе, але по змозі я повинен знати про неї хоча б дещицю того, що знають вони. Його бурмотіння ставало все швидшим. Здавалося, він поспішав якомога швидше виговоритися, а зміст сказаного його зовсім не цікавив. А втім, може, то мені так здавалося. Я запевнив Антона Петровича, що жодних почуттів, крім глибокої поваги, до Лори я не маю.

— Спасибі, — сказав він і взяв мене за руку. — Спасибі вам, Георгію. Я знав, що ви порядна людина. А як ви вимовили її ім'я. Здається, так ніхто ще не вимовляв. Не заперечуйте, бо ви не чули.

Що він мав на увазі, я не зрозумів. Чи то я не чув свого власного голосу, чи не чув, як доччине ім'я вимовляють інші.

А мій господар додав по хвилі, заглядаючи мені у вічі:

— Може б ви повечеряли з нами? Є смажена картопля з огірочками. Дружина вміє по-особливому консервувати огірки.

Він говорив ще щось, але я перебив його, чемно подякував і висмикнув пальці, які він вже тримав обома своїми руками. Раптом я подумав, що між нами, власне, нема великої різниці. Я теж намагався затримати його дочку. А можливо, причина була в тому, що він також не хотів, аби я вирушав на цю щовечірню прогулянку?

Я відчув, як спокусливо пахне смажена картопля, огірки, подумав, що, напевне ж, для спільної вечері знайшовся б ґранчак з горілкою, байдуже якою. Пригадав, якою смачною наливкою пригощали вони мене першого вечора, коли поселявся. Я справді дуже хотів їсти. Проте раптом, подивившись на згорблену поставу мого господаря, зрозумів: якщо піддамся і піду з ним зараз вечеряти, то більше ніколи не вирушу мандрувати темною вечірньою вулицею.

— Пробачте, — пробурмотів я і штовхнув хвіртку.

Старий щось забелькотав собі під ніс, здається, теж вибачався, але я вже його не слухав. За декілька кроків голос його розтав у вечірній, настояній вологою тиші.

Крик я почув після більш як двогодинного вимірювання глибини старовишнівських калюж, які сьогоднішній дощ щедро порозкидав геть по всіх вулицях містечка. Я вже повертався додому, змерзлий, весь просякнутий холодом, — і тут він пролунав. Слабкий жіночий крик, ледь чутний. Я спинився і спершу подумав, що мені почулося. Але крик повторився — слабший, проте розпачливіший. Так, наче жінку, котра кликала на допомогу, душили. Легкий холодок пробіг у мене за плечима. Я раптом побачив перед собою чиєсь обличчя. То був жебрак, якого я стільки шукав ці місяці. Я почув його слова: «Остерігайтеся ходити вечірніми вулицями цього проклятого містечка». Далі він сказав, здається, що коли я не послухаюсь, то маю хоча б не відгукуватись на крик. Я струсонув головою. Ніякого жебрака поруч мене, звісно, не було. «Та ти боягуз, хлопче», — сказав я собі.

Я кинувся бігти у найближчу бічну вуличку від тієї, якою щойно йшов, підштурхуваний холодним осіннім вітром. Пробіг її майже до кінця і почув крик знову десь збоку. Тепер, не роздумуючи, побіг на нього через чийсь город. Мусив перелізти через паркан, потім перебігти сад і перескочити через ще одну загорожу.

Нарешті на цій вулиці я побачив темні силуети, наближаючись угледів, що вони мовби виконують якийсь ритуальний танець. Двоє молодих здорованів копали ногами жінку чи дівчину, яка лежала на землі і тихо стогнала.

— Гей, що ви робите? — закричав я. — Облиште її негайно.

Обидва здоровані (опинившись поруч, я відчув, як від них аж пашить лютою силою), мов за чиєюсь командою, повернулися до мене. Вони не промовили жодного слова, але їхні наміри і рухи були промовистіші за будь-які слова. Проте що-що, а уникати ударів я умів. Недарма у Львові ходив одразу на дві секції — я відчував, що майбутньому юристу знати деякі прийоми не завадить. Незабаром я пересвідчився, що й битися вмію не гірше за моїх супротивників. Хоч вони разів зо три дістали мене у щелепу, плече та груди, я встиг заїхати одному в підборіддя та у вухо, а другого взагалі змусив розпластатися і відчути прохолоду збатоженого дощем ґрунту. Доки він підводився, я садонув другого ногою, після чого остаточно зрозумів, що ці двоє схожі більше на лантухи, ніж на бойових биків, якими вони видалися мені на початку. Після двох чи трьох спроб ще напасти вони ганебно втекли, так і не промовивши жодного слова. Я лишився наодинці з їхньою жертвою. Дівчина лежала скоцюрбившись, вткнувшись лицем у землю. Я злякався — чи не померла вона? Обережно торкнувся плеча. Вона заворушилася, повільно перевернулася на спину.