— Ми ж не були правдивими нареченими, — сказав він. — Мені жодного разу таке не спало на думку, хоч доки я не познайомився з Лесею, то таки думав, що ми, може, й станемо ними.

— Вибачте, — сказав я.

Через десяток-другий секунд після міцного потиску руки і короткого шляху порожньою вулицею я оглянуся і здивовано завмер, бо побачив, що він стоїть на місці і дивиться мені вслід. Мені здалося, що він хоче гукнути, щоб розповісти ще щось, недоказане, я відверто подивився в його бік, заохочуючи до цього, але Степан Колбун так само стояв на місці. Ми простовбичили так добрих п’ять хвилин, мовби змагаючись, хто кого перестоїть. Я не знав, для чого це йому потрібне, може, він чекав, що я підійду до нього, але щось спинило мене, ледве підняв ногу, аби зробити перший крок. «Гукнути чи що», — подумав я, але не зробив і цього. Всередині у мене народилася якась осторога, щось таке, що різко суперечило щойно одержаним враженням про цього чоловіка. Я навіть подумав, чи не заготовлена його розповідь, на яку я так легко купився, наперед.

Але якщо так, то чому він стоїть і чогось чекає?

Я таки не витримав і ступив крок до нього. Він мовби саме цього чекав, різко повернувся і пішов геть, швидко розтаючи у темряві. А що, коли Нілу били за його завданням, подумав я, що, коли то він призначив їй побачення на пустирі чи біля річки? Думка змусила мене пришвидшити ходу, далі побігти, намагаючись наздогнати свого недавнього співрозмовника. Проте нікого перед собою я не побачив, а спинившись — не почув нічиїх кроків. Степан Колбун мовби справді розтав чи випарувався. Зненацька я подумав, що він може стояти за будь-яким стовпом чи деревом, і пішов до найближчого дерева, що бовваніло зовсім поруч. Нікого за ним, звісно, не знайшов.

Здається, вперше за час мого перебування у Старій Вишні я боявся йти безлюдною вечірньою вулицею. І все ж ішов, пересилюючи бажання раз у раз озиратися, йшов, бо чомусь був певен, що цієї ночі значно наближуся до розгадки якоїсь жахливої таємниці, яка має стосунок і до мене, неофіта цього дивного містечка. Перед тим я навідався додому, нашвидку перекусив і завітав до моїх господарів. Я збирався подякувати Ґлорії за свідчення на мою користь. Вона також могла знати, і навіть близько, Нілу Трачук, адже в цьому містечку майже всі були між собою знайомі. В кімнаті Лори не світилося, але вона могла бути на половині батьків. Проте її не виявилося й там. Антон Петрович голосом, зляканим більше звичайного, пояснив, що Лора на ніч має залишитися у тітки — та живе поблизу побуткомбінату. Мати Ґлорії при цьому раз за разом кивала головою, наче боялася, що не повірю і поставлю ще якесь питання. Я поквапився їх покинути, такою гнітючою видалась атмосфера в маленькій кімнатці, переповненій старими речами. На шафі, біля стола, за ліжком лежали якісь клунки, мовби господарі збиралися кудись переїжджати. Я ледве не запитав їх про це, але стримався, хоча й відчув злість до цих маленьких зляканих людей. Клунки лежали тут так само, коли я завітав до них уперше. Вхід наполовину загороджував старий розкарячений комод, недоречний на цьому місці, обіч стола один на одному горбатилося троє напіврозсохлих стільців, два з яких мали по три ніжки. Тієї хвилини, коли я тупцював біля порога і наче на щось очікував, я подумав, що жодного разу ще не був у кімнаті Ґлорії. А втім, крізь вікно бачив: там, навпаки, панує зразковий порядок, на стінах красуються вишиті рушники, дві репродукції з картин, назви яких, втім, я пригадати не можу — на одній сцена у старовинному замку, на іншій молода дівчина посеред саду. Третю репродукцію я знаю — це відоме «Побачення біля криниці». Згадавши про ці картини, я пригадав іншу кімнату і спитав, чи знають вони про чергове самогубство у Старій Вишні.

— Чому чергове? — злякано спитала мати Ґлорії.

— А хіба ні?

Моє питання повисло в повітрі, явно недоречне. «Вони щось знають, — майнула думка, — знають про причину самогубства». Я вирішив іти ва-банк.

— А чому вона задушилася, як ви гадаєте?

— Ви нас питаєте?

В очах матері Ґлорії майнув непідробний жах. «Вона боїться мого запитання, мене, а ще більше саму себе, — подумав я — і здивувався: звідки виникло таке припущення?»

— Так, я питаю вас.

— Вибачте, але ми не знаємо, — сказала мати Ґлорії після невеликої паузи.

— Звідки ми можемо знати? — поспішив їй на виручку чоловік.

«Ось і все, порозумілися», — подумав я стомлено. І раптом збагнув: за хвилину, якщо негайно не покину цієї захаращеної кімнати, у мене, напевне, не залишиться жодного відчуття. Я матиму вигляд вичавленого лимона. Звідки таке відчуття, я не міг би сказати, але втома ставала дедалі реальнішою, вона навалювалася на мене, гнітила, гнула до землі. Я буркнув слова вибачення і поспішно вийшов.

Надворі я спробував відновити сили. Дихав на повні груди і водночас відчував, як їх щось стискує, мовби я був укинутий до приміщення з важким повітрям. Чи не захворів я? Здається, ні, й голова не болить, от лише ця несподівана виснаженість…

Я так і не зміг дати собі ради, тіло стало наче не моє, і я мусив зайти до своєї кімнатки, де все видалося якимсь нереальним. Здавалося, я вперше бачу всі предмети довкола. «Що зі мною діється?» — спитав себе і, не знайшовши відповіді, впав на ліжко.

Не знаю, скільки часу я пролежав у напівзабутті. Намагався про щось думати, щось пригадати. Крізь напівсон бачив дівчину, котра мене вела незнайомою вулицею. «Хто ви і куди мене ведете», — хотів спитати, але не мав сили. А дівчина все вела й вела, вже майже тягла за руку, наполегливіше, впертіше, долаючи мій опір. Чому я опираюся, хто ця дівчина? Я ставив ці питання і не міг на них відповісти. Нарешті побачив перед собою якийсь будинок. Тут живе Ніла, подумав я і отямився.

Я лежав на своєму ліжку, все було довкола на диво реальним: і саме ліжко, і стіна поруч, із барвистим килимком на ній. Стіл і шафа. Книжка на столі, яку позавчора читав і мав читати ввечері після повернення з чергової блукачки. І все ж довколишня обстановка видавалася не такою, як завжди. Став шукати цьому пояснення і знайшов: я неначе бачу все вперше, знаючи, що все це вже бачив, що все це мені знайоме. Втікаючи від запитання «що зі мною?», я підвівся. Треба йти. «Йти треба», — повторив я. За стіною почулися виразні голоси. Жінка щось питала, чоловік сердито відповів. Без сумніву, голоси долинули з кімнати Ґлорії. Вона повернулася? Я прислухався. Голоси змовкли, мовби стіни обклали ватою.

Але хтось у кімнаті за стіною явно був. Обережно ступаючи, я так само обережно відчинив двері. Скрадаючись під стіною, дістався до сусіднього вікна. Воно було завішене. І все ж крізь шпаринку у шторі побачив батьків Ґлорії, котрі щось шукали у її кімнаті. Що вони могли шукати? Даремно питати про це, подумав я. А що, коли вони для того й відіслали Ґлорію до тітки, щоб зайнятися цим пошуком?

Я відійшов від вікна, бо далі міг завважити хіба що метання силуетів, так, наче там взялися грати у схованки. І тут же, підставивши лице пронизливому вітру, що вирвався з-за рогу будинку, засумнівався: Ґлорію відіслали чи вона боялася зустрічатися зі мною?

А якщо боялася, то чому? Адже вона мене захистила, порятувала. Але, знаючи час мого повернення, вона й інше знала: я чув її квиління. Чому вона плакала, а точніше — за чим це був плач, ось що мене зараз цікавить, збагнув я. Однак я не знав, де живе її тітка. Можна було хіба що навідатися до побуткомбінату, що я й зробив.

Довкола продовгуватої двоповерхової споруди стояли такі самі одноповерхові будинки, як і по всьому містечку. Я пройшовся однією вулицею, другою, вдивляючись у вікна. У більшості будинків ще світилося. Але жодної постаті, хоча б схожої на Ґлорію, не побачив. Мій похід не має сенсу, подумав я, опинившись у кінці другої вулиці. Довкола мене лежали порожні вулиці, наче ніхто на них не жив. «На що я сподівався, — подумав я далі, — і що зі мною діється?» Глуха тиша була мені відповіддю.

Впившись по вінця цією дратівливою тишею, я вирушив туди, куди й мав піти.