— Йди собі, — якомога голосніше і виразніше сказав я, дивлячись на німого так, аби він зміг прочитати слова з моїх губ. — Йди собі у місто.

І цього разу він мовби зрозумів, бо щось пробелькотав і слухняно повернувся, поволі пошкутильгав. Оглянувся і знову рушив, заточуючись, наче п’яний.

Тепер пішов, а потім побіг і я. Кружляти лісом довелося довго, я став гукати Валерію, але у відповідь не отримав ні звуку. Коли ж я нарешті натрапив на посадку, де лишив її, то був геть очманілий від страху й розпачу.

Я побачив Валерію на тому-таки ложі з гілок. Вона лежала, накрита своєю норковою шубкою із застиглою на вустах блаженною, ангельською посмішкою. Від думки, що вона мертва, я весь пополотнів. Та тут Валерія ворухнула ногою, шубка відкинулася, і я побачив, що нога — звабливо оголена, із непристойно піднятою спідницею, зі спущеною чомусь під коліном колготкою, — ця нога могла належати тільки живій людині. Людині, котра чомусь у відсутність іншої, в даному разі начебто дорогої для неї, вляглася спати посеред лісу.

— Валеріє! — гаркнув я щосили.

Вона поворухнулася, розплющила очі. Усмішка на її вустах була такою радісною, випромінювала таку любов і тепло, що я пригасив в’їдливі слова, готові от-от зірватися з кінчика язика.

— Ти вже вернувся, любий? — сказала Валерія, солодко потягуючись. — А куди ти ходив?

— Куди я ходив? Та ж погнався за тим ідіотом.

— Яким ідіотом? — непідробно здивувалася Валерія і простягла до мене руки. — Тут був ще хтось? Вибач, я заснула…

— Авжеж, ти заснула, — сказав я. — Я півгодини гасав лісом, кликав тебе, а ти тим часом любенько вляглася спати.

— Вляглася спати? Але ж ти сам приспав мене.

— Я приспав тебе?!

Мабуть, в житті я так не дивувався. Але не менше, здається, здивувалася й Валерія.

— Ти ж сам сказав, що я можу поспати, якщо хочу, після того як…

— Після чого я сказав?

Я присів біля неї. Тепер, коли Валерія й собі сіла, геть висунувшись з-під шубки, побачив, що пухнаста кофтина із ангорської вовни зверху розстебнута.

— Ну, після… Ах, любий, добре, що ти це вигадав… Отак серед лісу… Ти був настільки ніжним… І це після такої жахливої ночі. — Валерія чмокнула мене в щоку, потім тернулася об неї. — А знаєш, я тобі ладна геть усе простити. Навіть цю твою кульгавку.

— Ми що ж… Ти вважаєш…

Я не вимовив цих слів: «Ти вважаєш, що ми з тобою кохалися на цьому сосновому гілляччі?» В мене зовсім не боліла голова. Не боліло нічого. Зверху над нами зримо, аж боляче синіло бездонне осіннє небо. Все було, як завжди, таким реальним. І небо вгорі, і ліс довкола, молоденькі сосонки біля нас, голок яких при бажанні можна було торкнутися рукою. Ось із тієї, з тієї і з тієї я ламав гілки, бо захотів постелити ложе, зелену постіль для жінки, близькості з якою я вже не уявляв. Тепер вона сидить на цих гілках, усміхається до мене, і не менш реальна, ніж все довкола. Скільки я бігав за тим глухонімим? Щонайбільше хвилин двадцять, нехай півгодини. Що ж відбулося за цей час із жінкою, яку я залишив, чи що відбулося зі мною?

Я спробував прокрутити наш час назад. Ми йдемо, розмовляємо, починаємо згадувати. Ні, не так. Не так я пригадую. Треба далі. Далі повернутися. Далі назад. До вчорашнього вечора. До скигління Ґлорії, нашої розмови і сварки з Валерією після цього. «То й що?» — подумав я. Справді — що? Спогад нічого не прояснював, я наче хотів ним прикритися, затулити щось значно важливіше. Але що? «Але що?» — питав я себе. І розумів, що маю вже відповідь, тільки не здатен її сформулювати. «Чи не хочу?» — сказав я собі.

Валерія приїхала до мене, і я не бажав цього приїзду. Чи передбачав я, що вона зустрінеться з Ґлорією? Принаймні, побачить її. Красуня Валерія, гордячка Лера, донька своїх заможних чи ліпше сказати — вельможних батьків, і «крива качечка» Лора, нещасна кульгавка. Ось шлях між двома полюсами мого життя, раптом розумію я. А між ними уже два вбивства, дві смерті. І це теж реальність. Як і те, що Валерія з кимось була тут, з кимось кохалась, доки не було поруч мене. «Гонитва за тим придурком потрібна мені самому?» — питаю я себе подумки. Відповіді нема.

Що відбулося із жінкою, яка зараз дивиться на мене, і що відбувається зі мною. «Я вбив двох підлих сучок і якщо треба, вб’ю третю», — мав би сказати зараз їй, але не скажу. Бо цією третьою може бути вона? Хто вона? І хто я у грі, яку ведуть зі мною і яку я веду із містом, глухим провінційним містечком, що замкнулося у своєму страхові, зробилося ще меншим і намагається виштовхнути і водночас поглинути мене. «Я ще не перехитрив його, ось у чому суть», — думаю я несподівано.

— Що з тобою? Допоможи ж мені піднятися, — почувся голос Валерії.

Я простяг руку, допоміг. Потім допоміг одягти шубку. Я удав, що повірив. Повірив, що не гасав лісом, а справді одразу повернувся, а може, нікуди й не бігав. В те, що хтось у моєму образі прийшов і отак собі взяв мою Валерію. Але в те, що таке взагалі можливе, — я повірити не міг. Чи не хотів. Повертаючись з Валерією назад до міста, сповненого дражливих таємниць, я вирішив, що найліпший опір всьому, що відбувається довкола мене, — вдавати, що я таки повірив, а самому тим часом шукати заповітного ключика. Валерія також дратувала мене, вона мовби підключилася до незрозумілої гри. Ми виходили якраз із лісу, і вдруге в мені заворушилася підозра, що колись було промайнула: а що як Валерія і є організаторкою тих дивних подій, того переслідування мене в цьому глухому містечку?..

Я вернувся до мого несподіваного призначення в Стару Вишню. Невже Валерія тоді грала? А далі? Невже тепер, їдучи до мене, вона справді зустріла живу-здорову Людмилу Черняк?

— Ти не відчуваєш, що відбувається зсув часу? — раптом спитав я.

— Як це? — не зрозуміла Валерія.

— Що живеш наче в двох часових вимірах: вчора й сьогодні?

— Хіба це можливо?

«А можливо їхати і зустріти людину, котра загинула три місяці тому? — подумав я. — Якщо це не містика, тоді що?»

Відповіді я не отримав. Ми наближалися до містечка.

Приємно сидіти в маленькому старовишнівському барі, смакувати коньяком, повільно жувати ніжну телятину і отримати від чарівної жінки пропозицію повернутися до Львова. Валерія сказала, що може допомогти влаштуватися в одному з районних судів чи адвокатурі. Або ж я спробую зайнятись приватною практикою, або піду юрисконсультом в одну приватну фірму, де таки непогана зарплата, вона вже про все подбала.

— Ти чарівна, — сказав я. — Я не вартий твоєї турботи.

— А певно, що не вартий, — сказала Валерія. — Але я тобі хочу дати шанс. Інакше тут ти запліснявієш, обростеш мохом і станеш старовишнівським пеньком.

— Старовишнівський пеньок — це звучить гордо, — сказав я.

Валерія поблажливо посміхнулася. Я пообіцяв подумати над її пропозицією. Ми допили коньяк і запили кавою. Валерія здивовано визнала, що у Старій Вишні кава не гірша, ніж у Львові.

Ми йшли додому, Валерія тулилася до мого плеча, а мені здавалося, що от-от зустрінемо Ґлорію. Десь на півдорозі я почув її тихе скигління і вповз на колінах до її кімнати. Я притулився до її ліжка і до її ніг — маленьке слухняне котеня, котре віддано дивиться на свою господиню.

Вдома мене чекала записка, застромлена в двері. Я розгорнув її і побачив приклеєну до чистого папірця частину якоїсь картини.

Я відразу впізнав, що це: то був дзьоб однієї з потвор Босха. Над дзьобом красувалася стріла, намальована чорною тушшю. Стрілка вела до одного з кутів сторінки.

— Хтось пожартував, — сказав я і поспішно запхав папірця до кишені.

У кімнаті Валерія тоном цариці, яка з опали повертається на трон, промовила, що я мав би зневажати її, але вона багато за ці місяці передумала. Вона надто добре знає мене, щоб кинути мене напризволяще. Я слухав її і водночас прислухався до звуків за стіною. За вікном вже стемніло. «Цей світ схожий на загадку, — несподівано подумав я, — загадку, відповідь на яку всього лише на звороті сторінки, але перегорнути її несила, до того ж — страшно».