Костюм, у який я сьогодні вранці зодягнувся, був пошитий бездоганно. Я давно не вдягав його і, побачивши себе в дзеркалі, лишився задоволеним.

Тепер же мені здалося, що я сиджу роздягнутим. Зрештою, хіба не так воно й було? І роздягнув мене цей худорлявий чоловік, що зараз, напевно, вирішував мою долю, тільки спочатку сказав, що костюм у мене насправді не дуже добротно пошитий, зовсім не гарний, а таке собі старе дрантя.

Треба було шукати якийсь вихід. Може, заговорити з секретаркою або з цим чоловіком, котрий сидить поруч зі мною, щось беззвучно шепоче, нервово сплітає і розплітає пальці і, швидше за все, сам собі виносить вирок?

— Котра година? — спитав я.

— Ви щось сказали?

— Я спитав — котра година?

— У мене нема годинника.

На моє запитання відповіла секретарка, я подякував і тут відчув, що рішення, яке приймуть щодо мене, вже не має для мене ніякісінького значення. Треба тільки про нього не думати, переключитися на щось інше. Я так і зробив.

Приймальня стала лісом, по якому я вів незнайому мені жінку і поволі, з кожним кроком роздягав її. Падали на землю шубка, кофта, джемпер, сукня, ще одна сукня, комбінація, ще одна комбінація, нічна сорочка, ще одна сорочка. Ми ж обоє навіть не озиралися на них і вперто простували далі. Боляче хльоскали по щоках соснові гілки. Але ж у мене руки зайняті, подумав я і взявся скидати чергову одежину з цієї дивної жінки. Однак одягу на ній було так багато, що я зрозумів: остаточно роздягнути її мені не судилося. Треба хоча б довідатися — хто вона? Я намагався зайти поперед неї, але це не вдалося. Вона стала бігти, а я лишився на місці. Її сховали дерева, а я все стояв і стояв.

Тут я побачив, що назустріч мені біжить інша жінка. Біжить, спотикаючись, по снігу. Звідки тут сніг, думаю я і розумію: то ж мама. Зараз вона скаже, що вбили тітку Марію.

Я отямився і поводив очима по приймальні. Жінки за столом не було. Коли ж вона встигла вийти? Може, її не було зовсім? Чому не виходить так довго Микола Мефодійович? Чоловік поруч мене все ще ворушив губами. «Перестаньте», — прошептав я. Він здивовано подивився, я встав і пішов до дверей, щоб сказати: я відмовляюся бути суддею.

У дверях я зіткнувся з Миколою Мефодійовичем.

— Все гаразд, — сказав він. — Вітаю.

— Дякую, — видушив із себе я.

Проте коли ми вийшли із будинку суду, він повідомив те, що я й так знав: голова був проти моєї кандидатури, йому, бачте, не сподобалась моя розповідь. Я, виявляється — так йому здається, — можу бути необ’єктивним. У мене заданість на справедливість. Мій шеф ледве вмовив його.

— Не треба було нічого розказувати, — м’яко дорікнув Микола Мефодійович.

Я згодився. Ми пішли до готелю. Дорогою я став пригадувати свою розповідь і подумав, що сьогодні я зрадив дядька Івана.

«Краще б я був лишився ідіотом», — подумав я.

У готелі я дістав із «дипломата» аркуш паперу і сів писати листа Валерії. Я повідомляв, що прибув до Луцька, і просив її теж приїхати. Можна було зателефонувати, але тоді вона приїхала б, чого доброго, взавтра. А взавтра я ще буду в Луцьку.

Микола Мефодійович нагадав, що нам пора іти обідати.

— Хіба не вечеряти? — спитав я.

— Ні, ще тільки друга година, — сказав мій шеф і спитав, чи я не проти, якщо ми запросимо одного працівника обласного суду.

Я був не проти. Ми спустилися вниз, і тут я побачив міжміський телефон-автомат. Я підійшов до адміністраторки і купив жетона. Попросив Миколу Мефодійовича зачекати. Зайшов до кабіни, для чогось озирнувшись, набрав номер.

Озвалася мати Ґлорії. Я попросив передати дочці, що приїду пізно ввечері. Нехай Лора чекає мене в моїй кімнаті, маю сказати їй щось важливе. Так і сказав — у моїй кімнаті. Хоч знав, що сьогодні до Старої Вишні я не повернуся.

— Добре, передам, — сказала мати Ґлорії. — Передам, якщо тільки вона прийде. Вона мала заночувати у тітки.

Я похолов. Міцніше стис трубку.

— У тітки? Хіба вона ночувала коли-небудь у тітки?

— Я ж вам уже казала…

— Ви мені вже брехали, — безжалісно сказав я. — Але сьогодні, чуєте, сьогодні Ґлорія мусить бути вдома. Ви мене чуєте?

Лорина мати довго мовчала. Крізь скло кабіни я побачив, як Микола Мефодійович пішов назустріч якомусь чоловікові, привітався з ним, заговорив. Потім він підійшов до мене і щось сказав. Я зрозумів, хоч і не розібрав слів, що вони чекатимуть мене в залі ресторану.

— Я не знаю, де він живе, — нарешті сказала мати Ґлорії.

— Дякую. До побачення.

— Я справді не зна…

Я повісив трубку. Далі її слова не мали аніякісінького значення. Можна було попросити, щоб вона сходила до того бісового побуткомбінату, адже зараз тільки обідня пора, але на таке приниження я піти не міг.

Я відчинив двері кабіни, як раптом спинився. Так, зараз лише обідня пора, але звідки ж мати Ґлорії знала, що дочка не ночуватиме вдома, а піде до коханця? Виходить, Ґлорія сказала їй про це вранці, йдучи на роботу? Ми попрощалися з нею десь о шостій ранку, вона вислизнула з моєї постелі, тепла і щаслива, обцілована на прощання, двічі насичена цієї ночі. Микола Мефодійович заїхав за мною о сьомій. Ґлорія йшла на роботу десь о пів на восьму. І тоді ж сказала матері, що не прийде ночувати? Чи подзвонила пізніше? Невже я маю справу не лише з фізичною калічкою, але й потворою в душі, бездушною лярвою, котра відразу, ледве спекалася одного коханця, побігла до іншого?

Я ступив крок, спинився, рушив далі, знову спинився, поводив безтямними очима по готельному вестибюлю. «Як же мати Ґлорії ненавидить свою дочку», — подумав я.

Мені не хотілося ані їсти, ані пити. Проте я зайшов до зали, підійшов до столу, за яким сиділи Микола Мефодійович і його знайомий. Я привітався і дізнався, що переді мною суддя такий-то.

Суддя такий-то навіщось був потрібен Миколі Мефодійовичу. Я сів, налив у склянку мінеральної води і випив.

— Що ви хочете замовити собі, колего? — спитав мене суддя такий-то.

— Ти просто звичайнісінька лярва, — сказав я Ґлорії.

Вона не обурилася, не вийшла, грюкнувши при цьому дверима, не вдарила мене.

— Авжеж, я лярва, — сказала вона. — Лярва, яку ти любиш. Ні, ліпше — кохаєш. Трахаєш — було б надто вульгарно.

Я рушив до неї, стиснувши п’ястуки. Ґлорія не злякалася, не відступила. А її очі, як це вже було, стали поглинати мене, розширюючись до неймовірних розмірів. У глибині цих страшних очиськ ішов я назустріч ще одній Ґлорії, я вже бив її, топтав, знищував. А вона не тільки не захищалася, а навіть раділа і сміялася.

Я спинився перед Ґлорією менше ніж за півметра. Безсило впали мої руки. Перш ніж ударити її я встиг збагнути: вона саме цього й чекає. Але не тому, що Ґлорія любить біль. Ні, навіть необережний доторк до рубців на її тілі завдає їй нестерпного для неї болю і ще нестерпнішого душевного страждання. Вона бажає, аби я зрівнявся з ним, тим невідомим коханцем-садистом.

— Ти перемогла, — сказав я. — І можеш вважати себе вільною.

— Але я не хочу бути вільною, — сказала Ґлорія і уточнила: — Не хочу бути вільною від тебе.

— Ти вважаєш, що між нами… Що ми…

— Так.

— Після цієї ночі?

— Але ж ти досі користувався мною.

— Не користувався, а кохав, — ледве стримав я стогін.

— Вибачай, мабуть, справді кохав. А надалі просто користуватимешся. Як і той, до якого я ходила цієї ночі. Так буде ліпше і простіше.

— Для кого простіше?

— Для тебе і для мене. Для тебе насамперед.

Так, це було б простіше, майнула в мене думка. Але я її відразу прогнав. Подивувався прозірливості потворної дівчини, котра стояла переді мною і вже починала тремтіти.

— Навіщо ти хочеш, щоб я зневажав тебе?

— Я сама себе зневажаю. Хоча ні. Я живу так, як умію, як можу. Хотіла б жити, як хочу, але… Ти ж сам розумієш, що це неможливо. Особливо в моєму стані.

Вона простягла до мене руки і сказала:

— Повір, я не можу відчувати себе винною і просити прощення. Це було б нещиро, бо вчора я не могла стримати себе, коли він мене покликав. Я належу йому, як належала й тобі. І хочу тобі належати. До того ж я тобі потрібна, бо ти прагнеш дізнатися про таємницю цього міста.