— Я хочу зробити заяву, — сказав я через кільканадцять хвилин черговому по райвідділу.

Молоденький лейтенантик дивився так чисто й безпосередньо, що мені захотілося повернутися і зникнути з його очей, які, напевне, не могли звикнути до закривавлених трупів, проламаних черепів і брезклих облич п’яних бешкетників.

— Про що ви хочете заявити? — спитав лейтенантик.

Відступати було пізно. Втім, відступивши, я все одно повернувся б сюди.

— Я хочу заявити про вбивство. Навіть не про одне, а про три вбивства. А може, й чотири.

— Чотири вбивства? Ви, здається, п’яний, громадянине?

— Ні, — сказав я. — Не п’яний, хоч і пив сьогодні. Але я вже давно протверезів. Тому й прийшов до вас.

— Отже, ви стверджуєте, що стали свідком одразу чотирьох убивств?

— Не одразу, а з певним інтервалом, — спробував я усміхнутись.

— Тобто вбивства відбулися не сьогодні? — уточнив лейтенант аж надто серйозно.

— Саме так, — підтвердив я. — Сьогодні був похорон останньої жертви. Останньої моєї жертви.

— То вбивця — ви?

Лейтенант аж відступив від мене. Все його тіло налилося напругою.

Нарешті я по-справжньому виспався. Жорсткі нари зовсім не заважали цьому. Не заважало й бурмотіння сусіда по камері. Бо з моєї душі звалився величезний тягар, який мучив мене, пригинав до землі і не давав дихнути. І те, що далі вже буде зі мною, відтепер не мало аніякісінького значення. Смерть? Що ж, я готовий і до смерті. Вона принесе мені тільки полегшення. Бо я все одно не вийду з в’язниці своєї душі, навіть якщо мене визнають таким, що не здатен відповідати за свої вчинки. Хоча навряд, бо тепер я здатен тверезо мислити, обмірковувати, згадувати, аналізувати. Я здоровий після цієї сповіді, якщо тільки можна назвати здоров’ям спустошену душу такого негідника і вбивці, як я.

Останнє, що я побачив перед тим, як заснути, була біла-біла рівнина, величезне поле, щедро вкрите снігом. По ньому хтось біг, кудись поспішав, але то був уже не я. Та й прибігти йому було нікуди, адже рівнина простягалася ген-ген, аж до обрію, а може, і взагалі була безкінечною.

Мені нічого не приснилося, і, коли я прокинувся від стукоту в дворі і крику «Підйом!», почувався досить легко, принаймні фізично. Я легко звівся на ноги і побачив, що тепер у камері сам: напевне, сусіда забрали вночі, боячись, аби я чогось йому не зробив. Тільки посміхнувся з цього, бо на будь-який вчинок був не здатним.

Вчора я розповів геть усе слідчому, який взявся вести мою справу. Я попросив вислухати мою розповідь із самого початку, тобто з дитинства. Отже, я розповів про вбивство тітки Марії, про те, яке враження справило на мене, коли я… Так, я наче щось передчував, мовби визначав собі долю, коли тоді… Щось підштовхнуло мене, і як тільки батько пішов до дільничного міліціонера, щоб повідомити про трагедію, я крадькома від матері, котра все ще не могла прийти до тями, взув чоботи і побіг до хати тітки Марії.

Ніколи мені не забути, як відчинив двері й ступив до хати.

Втім, побіг я не відразу. Спочатку вислизнув з нашої хати і довго стояв, притулившись спиною до холодної стінки. Шалено калатало серце, здається, досі чую його биття. Нарешті я ступив у сніг. Пройшов трохи, спинився. Злякався, що звідси мене може побачити мама. Наче вона могла знати, куди я зібрався. Озирнувся. Маминого обличчя у вікні не було. І тоді я побіг. Біг, провалюючись у заметах, кілька разів упав, як перед тим мама, за якою спостерігав у вікні.

Потім я прочинив двері до сіней тітки і, коли побачив її, закривавлену, порубану, спершу закам’янів від жаху, а потім закричав, хоч почути мене ніхто не міг.

Я кричав так довго, що захрип, і мій голос вмер, здавалось, разом зі мною.

Але я лишився жити. Потім ходив на суд. Заходив до клубу і дивився, як сидить на лавці збоку під охороною міліціонера дядько Іван, слухав, як говорить суддя. Потім був день, коли оголосили вирок. Пригадую, я щось шептав омертвілими губами, хоча що саме — не пам’ятаю. Плив зал, заповнений людьми, здавалося, то не тітка Поліна, дружина дядька Івана, кричить безтямно, ледве суддя вимовив: «До смертної кари», — а кричу я, малий хлопець, який причаївся в останньому ряду. Але чи кричав я? Якщо й кричав, то всередині себе, кричало, сповнене жахом, все моє заціпеніле єство. Потім я побачив, як дядька Івана виводять із залу, він оглянувся в дверях, мені здалося — він подивився на мене, саме на мене, може, він шукав мої очі, напевне ж, шукав, а я щось шептав, все шептав, тепер пригадую, що: «Я буду суддею, я буду суддею». Саме так, тоді вперше, винесений людським потоком на вулицю, йдучи довго з непокритою головою під снігом, що якраз почав падати, — великий, лапатий, — я вже знав, що неодмінно стану суддею.

Слідчий слухав, не перебиваючи, і я мусив розповідати далі. Напади почалися ще в дитинстві. Втім, я тоді не знав, що то напади. Просто одного разу десь так через рік після суду над дядьком Іваном я раптом відчув перший напад страшної чорної люті. Ми йшли вулицею зі школи з моїм однокласником, і він почав розповідати, як ловко навчився підглядати за дівчатками в нашому шкільному туалеті. Там начебто була дірка, про яку знав лише він.

Виколупав її у стінці між дівчачою і хлопчачою половинами і часто на перервах бігав туди підглядати. А потім закладав тріску на те місце, й ніхто нічого не помічав. Сьогодні він там бачив Ольку Лемчучку, як вона… Я не дочув, що він побачив у Олі, до якої я мав особливу, ще чисто дитячу симпатію. Я кинувся на свого товариша і почав бити його по чому попало — кулаками, ногами, портфелем. Не знаю, може, й убив би його, якби не побачила тітка Настя з будинку, навпроти якого ми спинилися.

Тоді я лише отримав удома від батька добрячого прочухана. Потім такі напади траплялися час від часу, коли мені хотілося бити когось чи просто знищити, якщо я дізнавався, що той чинив несправедливо. А проте я ріс і швидко зметикував, що набувати репутації хулігана і забіяки зовсім ні до чого, якщо хочу закінчити школу з медаллю, як задумав. І я… я навчився спрямовувати вибухи гніву на котів, собак, гусей і курей, які розплачувалися за мою невтримну жагу до справедливості.

— Що ж ви з ними робили? — спитав слідчий.

— Вбивав або в ліпшому випадку калічив, — з холодним спокоєм, сам тому дивуючись, відповів я.

На якусь мить перед моїми очима постало те жахливе видовище, якого ніколи не забути (а втім, і інших теж): конаючий наш пес Бровко, якого я дуже любив. Досі мені здається, що то людські очі, може, навіть мої, що вселилися в собаку. Здавалося, що він, доки не здох, от-от заговорить. Але він мусив померти, бо перед тим я став свідком ганебного вчинку мого старшого брата Миколи, який вкрав із колгоспу мішок картоплі.

— Рідні й близькі знали про це… ваше?..

Слідчий явно не міг знайти слова. Вбивство, варварство, божевілля — чи може бути якесь інше?

— Не знали, — відповів йому, швидше заспокоїв. — Я старався робити це, коли ніхто не бачив. А щодо собаки, щодо Бровка, то сказав, що, мабуть, забили цигани, коли пес кинувся захищати від їхнього вторгнення хату. Цигани справді були і проникли до оселі на сусідній вулиці, де не виявилося господарів. Мені повірили. А може, хотіли вірити…

Десь так у класі дев’ятому напади начеб припинилися. Відновилися вже під час навчання в університеті. Ми тоді на канікулах виїхали в Карпати. Нас було четверо: я, Валерія, Никифор і Марічка. Вони обоє мали такі несучасні імена, ті наші найближчі товариші по курсу. Але не характери. Марічка була з якогось гуцульського села, а Никифор, якого так назвали на честь діда, був сином відповідального працівника облвиконкому. Вона — тиха, сором’язлива, він — красень, самовпевнений, зухвалий, однак, на диво, інтелектуал, що й притягувало мене до нього. А може, притягувало й інше — вміння триматися і з жінками, і взагалі в цьому дурному житті.

Того вечора ми пішли з ним удвох до гірської річки на риболовлю, доки наші дами готували вечерю. Тут він і виклав усе. Авжеж, я довідався, що ніколи він не одружиться на цій селючці, що він її часто зраджує зі львівськими дівчатами, що терпить її біля себе, бо вона вміє «класно давати» і дозволяє робити з собою, що завгодно. Він розказував, як Марічка стоїть перед ним на колінах і робить міньєт, як він змушує її вилизувати задній отвір. Не знаю, чому він все це розповідав, швидше всього, бачив у мені спільника, котрий так само використовує для власної мети Валерію, доньку багатих батьків, львів’янку, одруження з якою дозволяло «зачепитися в цьому місті», щоб потім лишитися тут назавше. Коли я це зрозумів, то наступної миті збагнув й інше: до нашого невеличкого табору він не повернеться, він оступиться на вузькій стежці, коли ми повертатимемося назад…