Скриплять лозяні мажари серед таврійських степів. Дибають розбитими ратицями натомлені воли. На купах солі, прикиданих сіном, лежать чумаки. Дорога в'юниться серед степового безлюддя. Світ ніби вимер: на десятки верст довкола — жодної хати. Цвіркотять коники. Біжать кудись обабіч дороги хвильки білогривої ковили. Гіркуватий вітрець, прогрітий сонцем у полинових кущах, то кволо війне над мажарами, то знов припаде до землі, ніби обважніла дрофа, що висиджує своїх пташенят.

А десь попід хмарами стереже степ самотній жайворон. Він мовби окреслив коло на землі і тепер оголошує птахам і людям: це моє! Моє…

На волів не треба погейкувати: вони добре знають дорогу, бо не вперше їм ходити на сиваські береги, де крига не тане навіть серед літа. То сіль біліє на озерах — гіркий чумацький скарб…

На задній мажарі поруч вусатого чумака лежить хлопчик. Полотняна сорочка розстебнута, волосся, мов клоччя, щоки замурзані. І весь він наче виліплений із розтертої колесами глини, з отієї пилюки, в якій потопають роздвоєні ратиці волів. Тільки очі його належать не землі, а небу. І дивляться вони не на землю. Дивляться в небо.

Сутеніє. Плачуть немазані колеса. Погойдуються в темряві рогаті голови волів. І коли задивишся на їхні роги, здається — ось-ось черкнуть вони гострими кінчиками зоряну баню, що нависає над степом. І посиплються звідти зорі…

А зорі й справді сиплються. Чому вони падають на землю? Хлопчик цього не знає.

— Хтось помер, — неохоче відповідає батько. — Спи вже, спи…

Та Максимко не спить. Де вже йому спати, коли одразу ж, як вони повернуться додому, Федір Іванович забере його до себе?..

То були кріпаки пана Миронова. То пан посилав їх по сіль. У Миронова є син, Федір Іванович. Служить на флоті. Якось він написав батькові, що йому конче потрібен кмітливий хлопчик. Старий Миронов обрав Максимка. Мама чомусь дуже плакали. А тато взяли його з собою в дорогу. Може, бог дасть, забаряться чумаки. Може, молодший Миронов приїде раніше, ніж повернеться валка з сіллю. Може, якось воно перемелеться…

А Максимко думає інакше. Він знає, що Федір Іванович — найстарший на кораблі. І плаває дуже далеко. Аж на край світу!..

Хлопчик вірить, що пани не передумають. І валка їхня не спізниться. Та він мовчить, щоб не гнівити батька.

Дивиться в небо. Думає. Чому воно так? Де він був тоді, коли його не було? От не було, а тепер є. І саме він, Максимко, а не хтось інший! А зорі завжди були. І земля завжди була. І люди були. Тільки чомусь Максимка не було.

— Тату!..

— Ну, чого тобі?

— Де я був, коли мене не було?..

— Як не було, то де ж ти мав бути? — сонно каже батько.

— А ото в небі… Бачите, тату?.. Мов солі насипано… Річка через небо тече… Чому її називають Чумацьким Шляхом? Там теж по сіль їздять?

— Ми їздимо. Чумаки. А небо дорогу нам показує… Тихо в нічному степу. Воли не відіб'ються од валки — можна й подрімати. Криниця ще далеко — верст п'ять. А може, й більше. Там зупиняться, кулешу наварять. І воли напасуться.

Лише Максимко не спить. Йому здається, що він проспав тисячу років. А може, стільки, скільки світ стоїть.

І оце допіру прокинувся. Бо де ж він був, коли його не було?..

— Тату! А земля жива?

— Га?.. Тьху на тебе!.. Меле, як порожній млин. Таке, що собака й з маслом не з'їсть. Земля помре — прости господи, — то як же людям жити? І де б воно все взялося, якби земля була мертва? Коли маєш сказати що — попереду обміркуй.

— А сонце?..

— Слухай, хлопче! Язик і в кози буває. А розуму в неї стільки, як хвоста. Все, що нас живими робить, — як воно може бути мертвим? То десь по Петербурхах люди живуть, мов сліпі. Твоя мати там паненят няньчила. Таке розказує, що й слухати гріх! Залізних царів на вулицях виставляють. На залізних жеребцях. Як наш вітряк завбільшки. Ото для них і земля, і сонце — все мертве. А ми — живі. Максиме! На живій землі живемо, під живим сонцем. Спи краще. Та не мели дурниць. Бо, дивися, батога вхопиш…

Ранок. Прокидаються чумаки. А Максимка серед них немає.

— Мак-си-ме! — гукає тато. — І в кого воно отаке вдалося? Куди вітер — туди й він…

Максимко не чує. Сидить на могилі під кам'яною бабою, слухає жайворонка. Над ним нависає сіра постать — прадавня мадонна українських степів.

Чим вона привабила хлопчика? Що вона йому нашіптує? Може, сказала йому те, чого не знають навіть учені дядьки, які наймають селян розкопувати могили?..

А волошки такі смішні! Вони гадають, що можна бути голубішими, ніж небо…

Як воно тут, на Землі, все себе любить!..

Випинає горбами могутню спину таврійський степ. Коли напасуться воли, валка посунеться далі. Випаде дощ. Заграє степова веселка. І задивиться Сонце в молоде обличчя Землі, по якому, наче сонечко по щоці велетня, повзе чумацька валка.

Отак і час плентається по земних дорогах, як оті воли, як легенди сивої минувшини…

І помітить Сонце кирпатого мрійника, що гойдається в мажарі, мов у материнській колисці. І запитає в Землі:

— Чи скоро, Земле, розум твій із колиски вийде? Руки мої стомилися тебе гойдати. Чотири мільярди обертів! Чи не забагато, Земле? А заради чого?.. Поглянь: усе на тобі так само, як було до потопу.

І відповість Земля:

— О ні! Не так. Дивись не на вози. Дивись на людей…

9 березня. Микола вчора приніс конвалії… Мене саме не було вдома. Він зачекав з півгодини, сказав мамі, що дуже поспішає, і вибіг із кімнати.

Сьогодні зустріла його в інституті. Вигляд у нього був такий, наче він чимось переді мною завинив.

Я подякувала за конвалії. Микола хитнув головою, але нічого не відповів. Наче це був подарунок не від нього, а хтось йому доручив занести мені оті квіти… Пройшов до кінця коридора, потім повернувся і, трохи ніяковіючи, нагадав:

— Оксано, завтра в гуртожитку збираються космоісторики. Кімната двадцять чотири. Там, де живе Євген…

Якийсь він дивакуватий! Навіть у кіно не запросив…

До речі, про космоісториків…

Ми просто історики — тобто вчимось на історичному факультеті. Як космоісториків нас в інституті не визнали. Ходили і в комсомольський комітет, і в деканат. Коли ми сказали, що хочемо заснувати космоісторичний гурток, декан спершу погодився, далі здивовано підвів брови, протер окуляри і запитав:

— Космоісторія?.. А що це, власне, за наука? Є астрофізика, космохімія… Навіть космоботаніка… Але космоісторія… Вибачайте, друзі. Про таку науку мені нічого не відомо.

Микола і Євген використали все своє красномовство, щоб переконати декана. Вони запевняли, що космічна ера відкриває широку дорогу в космос для всіх наук, що космохімія й космоботаніка — це лише перші ластівки. Ці науки не вичерпують усіх питань, які породив космос. Декан запитав, на чому ж грунтується наша космоісторія. Тут Євген вчинив промах. Він сказав, що в старовинних легендах, міфах і в різних релігійних ученнях таїться багато фактів, котрі слід видобувати так само, як піщинки золота видобуваються з піску, — за допомогою ретельного промивання. Декан стомлено посміхнувся.

— А біблію ви теж збираєтесь промивати?..

Євген візьми та й бовкни:

— А чому ж ні?.. Біблію теж.

На нашого декана важко сердитись: він у нас хороший. Минулого літа кафедра фізкультури влаштувала похід на двадцять кілометрів. Біля широкого лісового озера зупинилися. Хлопці почали стрибати у воду. Декан теж був з нами, хоч це для нього й не обов'язково. Коли він роздягнувся, щоб стрибнути в озеро…