Саморозвиток — це передусім боротьба! І тільки на вищому щаблі еволюції вона здатна набрати такого характеру, що кожна людина вбачатиме в ній велику насолоду. Бо то вже буде змагання Високого Розуму.

Батько відверто пишався дев'ятилітнім Алочі. Це був унікальний виплеск природи, екземпляр, який у своєму народженні перескочив через усе мавпяче й одразу ж наблизився до людини. Микола вже навчив його людської мови, а сам Алочі поширює мову серед своїх братів і сестер. Деякі з них уже розмовляють, хоч мова їхня поки що дуже бідна. Інші індивіди перебувають на тому рівні, коли людська мова для них іще несприйнятна.

Лабораторії містилися в окремому приміщенні біля річки. Трохи віддалік, над самою річкою, стояли довгі дерев'яні будинки, у яких вирощувалися сотні дітей від чотирьох до дев'яти років.

Ечука добре знав закони спадковості: саме це забезпечило успіх не протягом кількох — як було колись на Фаетоні, — а в першому ж поколінні маленьких землян…

Із спальні вийшов космонавт. Він злегка похитувався, а на щоках під скафандром текли сльози. Впавши обважнілим тілом у дерев'яне крісло, Рагуші потягнувся рукою до скафандра, забувши, що не зможе витерти хмільних сліз. Так вони й застигли краплинами на його щоках.

— Ти гадаєш, Ечуко, — почав він, схлипуючи, — мені не болить усе те, що я бачу на двох наших планетах?.. Я однаково їх люблю. Розумієш? Однаково… А що любити, я тебе питаю? Куди все йде, до чого? Ми перекинули на Землю свій досвід, свій розум. А чи знаєш ти, великий людинотворче, що разом з розумом ти сієш майбутню загибель для цієї планети? Чи розумієш ти це, Ечуко?.. Вона ще в зародку — страшна загибель. Наче зміїне яйце. Але змія колись обов'язково вилупиться. І проковтне Землю. Проковтне, Ечуко!..

— Рагуші, — сумно промовив батько, — навіщо ти так багато п'єш?

— Бо я бачу лихо, якого поки що ніхто не бачить. Не той розум ми перекинули сюди, не той, який треба!.. Ми не очистили його від страшних вад. Ми не вийняли з нього зміїного яйця…

— Тобі слід виспатися, друже…

— Слухай… Слухай, Ечуко!.. Ти гадаєш, що Рагуші знає самі насолоди?.. Нічого ти не тямиш, Ечуко!.. Я ношу в собі велику скорботу Всесвіту… Я ховаю її отут, — він ударив себе долонею по широких грудях. — Отут!.. Навіть тоді, коли сміюсь. І тоді, коли п'ю… Фаетон так багато прожив, що можна було зрозуміти, в чому недолік нашого розуму. А хіба ми зрозуміли?.. Ми — вбивці, Ечуко! Не втішай себе — ти також убивця. Тобі здається, що ти створюєш і вирощуєш розум. Насправді ти вирощуєш силу, яка знищить усе живе на Землі. Ти дивився вниз, коли ми летіли через пустиню?.. Отакою колись буде вся Земля…

— Хіба це зробили земляни? Це зробив твій верховний за велінням Безсмертного.

Рагуші відкинув назад голову. Скафандр дзенькнув, ударившись об дерев'яну спинку крісла.

— Ха-ха-ха!.. А ти гадаєш, вони колись не створять собі отакого Безсмертного? Ще й, може, на кожному материку виникне свій… Оті «верховні» та «єдині» і почнуть між собою боротьбу за те, кого вважати справжнім єдиним… Це ж і є те зміїне яйце, про яке я кажу! Ми його кинули на Землю. Ми, Ечуко!.. Спершу треба було переробити природу власного розуму, а потім уже поширювати його на інші планети. Поряд з великим у ньому живе дрібне, нікчемне. Ота каламуть інколи перемагає навіть розум генія. Геній перестає бути генієм у ту мить, коли зажадає, щоб інші люди вбачали в ньому бога. Але, на жаль, ми цього не помічаємо. А коли й помічаємо, то чомусь дуже легко погоджуємося, що він має на це право… І схиляємо перед ним коліна…

— Хіба Материк Свободи зігнув коліна перед Безсмертним?..

— Через те я й кажу про нашу незрілість… На одному полюсі — владолюбство, на другому — волелюбство… Ці два полюси роздирають планету. Це може кінчитися страшною катастрофою — вони роздеруть її на шматки!.. — Рагуші випростався, підвівся і ступив крок до Ечуки. — Слухай, Ечуко! А може, так і треба?.. Може, то всемогутня матерія сама підкинула нам оці два полюси? Може, матерія грається у пізнання себе самої?.. Люди їй потрібні, як нам бактерії для бродіння?.. Тільки розум дійшов до її найглибших таємниць, вона гукає: досить! Почнемо, шановні, все спочатку… І за допомогою своєї іграшки — того ж таки людського розуму — руйнує те, що вона створювала протягом мільярдів обертів. Так само, як людське дитя руйнує іграшкові будиночки, виліплені з піску. Руйнує, щоб почати знову — десь в іншому місці…

Ечука-батько стримано посміхнувся.

— Друже мій Рагуші! В твоїх міркуваннях є чимало слушного. Але ти мислиш масштабами однієї чи двох планет, а не масштабами Всесвіту. Розум виник не сьогодні і не вчора. Він так само вічний, як і матерія. Як простір, час і променева енергія… У безмежному Всесвіті безмежна кількість розумних світів. І я певен, що вони спілкуються між собою, зливаючись у Всесвітній Розум. Так само, як спілкуються зорі, кидаючи проміння одна одній. Але не кожна планета знаходить у собі сили, щоб приєднатися до цього неосяжного Розуму. Так само, як не кожне зернятко, кинуте в грунт, дає добрі сходи і зацвітає прекрасними квітами. На тисячу зернят якась сотня може й загинути. І, може, це буде наш Фаетон…

— Значить, ти теж про це думаєш?! — тривожно вигукнув Рагуші.

— Про це не можна не думати. Про це думає кожен мислячий фаетонець. Це й змушує вчених із Материка Свободи шукати в нашій Галактиці нові планети, де можна прищепити розум… На Фаетоні склалося надзвичайно тяжке становище. Нависла загроза над самим його існуванням. Ми, фаетонці, своєчасно не зрозуміли, яку смертельну отруту ховає в собі оте зміїне яйце, про яке ти казав. І якщо справді з нашим Фаетоном станеться лихо… Якщо він приречений на загибель… — Ечука-батько заплющив очі й довго мовчав. Обличчя його болісно пересмикнулось. — Тяжко, друже, про це говорити! Але Розум тільки тоді Розум, коли він навчився дивитися правді в очі. По суті, це речі одного порядку — Розум і Правда… Так от… Ті планети, де ми сіємо зерна Розуму, де він колись розвинеться і здобуде перемогу над власними вадами… А я вірю в цю перемогу. Вірю, дорогий мій скептику!.. Якби я в це не вірив, я б віддав перевагу іншим тваринам, а не людині… Цей могутній Розум зуміє збагнути, які причини привели наш Фаетон до загибелі. Людство вчиться на трагічних катастрофах так само, як дитина на власних синцях і подряпинах. Гинуть народи, гинуть планети, але не гине матерія! Мати Розуму… І, може, саме земляни стануть тією ланкою, яка приєднає до Всесвітнього Розуму нашу Сонячну систему. А матерія, про яку ти казав… Вона не грається нашим Розумом. Вона лише сировина для його створення…

— Тоді що ж таке Всесвіт? — розгублено запитав Рагуші. Його очі вже не були хмільними. — Як ти розумієш Всесвіт?..

— Всесвіт?.. Всесвіт — це життя Розуму. Хіба наш організм з усіма його складовими частинами існує не для життя мозку? Адже ж у наших клітинах теж заховані цілі світи — світи молекул, атомів…Отак і складові частини Всесвіту… Наш Фаетон — навіть не клітина в житті Всесвіту. Навіть не атом, а щось менше, значно менше… І якщо йому судилося безславно загинути, то все одно можна вважати, що він своє зробив. Він кинув зернятка Розуму на інші планети. — Батько поклав руку на плече Рагуші. — І ти, мій друже, чесно служив цій справі… Отже, маєш право вважати, що життя своє прожив не марно.

— Значить, ти віриш, що земляни інакше влаштують своє життя? Те, що відбувається зараз…

— Вірю! — твердо сказав батько. — Я певен, що вони не повторять нашої помилки. Вони повинні піти далі, ніж на це спромоглися ми. Вони з'єднають свій Розум з іншими розумними світами. Доки цього не сталося, доки цивілізація живе окремо, зрілою її вважати не можна. Ще навіть невідомо, житиме вона чи загине. Розум десятків інших планет допоможе їй подолати будь-які катастрофи… Ти уявляєш, Рагуші, якою прекрасною стане тоді доля окремої людини?..

— А поки це станеться, люди перегризатимуть одне одному горлянки за право називатися богами… За владу над іншими людьми…