Я думаю про свого батька і хочу бути подібним до нього, бути таким могутнім, як він. У багатьох випадках він поводився достойно і був абсолютно чесний. І я знаю, що він мене любив. Однак він бував і жорстоким, суворим, страхітливим. Я пригадую історію, яку Меркурія описала у своєму щоденнику — про те, як Маркус убив чарівника на ім’я Торо. Я ніколи не запитував про це в батька. Не хотів чути його відповідь, бо Меркурія, на мою думку, цілком мала рацію: він замордував Торо просто тому, що той його роздратував, і тому, що він міг це зробити, адже життя Торо було для нього не більш цінним, аніж життя якоїсь там мухи. Я люблю Маркуса, але не хочу бути таким. Не хочу, щоб люди мене жахалися.

Габріель поважав мого батька, але він так само поважає і моє Біле єство — те, що дісталося мені від матері. Я ніколи її не знав, хіба що з розповідей бабусі, Аррана й Дебори — добрих, розсудливих і дбайливих людей. Я знаю, що дуже від них віддалився, але не хочу втратити цієї своєї половини.

Я хочу бути Напівкодовим. Хочу бути Чорним та Білим, узявши від обох цих сутностей найкраще.

А зараз я волію побачити Габріеля, сказати йому, що зі мною не все так кепсько, що я не загубився і знаю, хто я такий. Тому я вертаюся в табір номер три. Не певний, скільки днів мене там не було: чотири чи, може, п’ять. Дорога далека, і, хоч я й біжу швидко, погода починає псуватися, падає сніг і віє крижаний вітер. Так минають ще два дні. Коли я наближаюся до табору, вже досить темно, сіється легенький сніжок, але вітер нарешті вщух.

Я виснажений, брудний і голодний, та понад усе я хочу побачити Габріеля. Цього разу я знаю пароль, називаю його вартовій, а відтак поволі входжу в табір.

Прямую відразу до Габріелевого шатра, та з кожним кроком мене охоплює тривога. Що, як він і тепер не захоче зі мною розмовляти? Що, як він мене зненавидів?

Бачу його намет, але навіть здалеку помічаю, що там немає зеленого світла. Відчуваю, як мені болісно судомить живіт. Зазираю в намет. Там порожньо, немає навіть спального мішка та книжки. Що, як він залишив Альянс без мене? Цікаво, де зараз Несбіт. Він усе має знати. Але вже пізно, падає сніг, довкола нікого немає. Я відчуваю, що мене зараз знудить. Розумію, що цього разу я в цілковитій сраці. Йду до вогнища, що тліє посеред табору, — можливо, десь там є Несбіт… Біля багаття хтось самотньо лежить, сніг присипає його спальний мішок. Габріель? Думаю, це він, і кидаюся до нього, сподіваючись, що не помилився.

Це він. Він спить.

Я сідаю біля його ніг. Мені полегшало на душі, тільки живіт і досі зводить судомою. З неба летять маленькі пухнасті сніжинки. Я підкладаю у вогнище кілька полін, але багаття вже майже згасло. Досі відчуваю, що мене може знудити.

Габріель ворушиться та випростовується. Може, він і не спав. Він обгортає собі плечі спальним мішком, але до мене не підсувається. Я десь за метр від нього.

Дивлюся на вогонь і намагаюся знайти потрібні слова, можливо, мені треба ще раз вибачитися або сказати, який я радий, що він досі тут.

Він каже:

— Тебе не було дуже довго. Ти загубився?

Мені хочеться плакати, бо його голос лишається холодним.

Я відповідаю:

— Я був поранений, а не загублений… Хоча, може, й загублений. Сам не знаю, — повертаюся до нього. — Але я не хочу, щоб це сталося з тобою. Тобто щоб хтось тебе поранив, завдав болю. Тим паче я сам.

— То не бреши мені. І не приховуй від мене нічого.

— Не буду.

— І більше ніколи в житті на мене не плюй.

— Не буду, — і я знаю, що справді не буду. Не зможу. Ніколи. Я не здатен викреслити з нашої пам’яті мій учинок, але я можу змінити свою поведінку на краще та відчайдушно цього прагну.

Він каже:

— Ти знаєш, що я тебе люблю. Досі. Й завжди любитиму.

— То… ти мені вибачив?

— Цього я не казав.

Ми сидимо й дивимося на вогнище, що починає розгорятися. Габріель каже:

— Ти завдав мені й інших ран, Натане.

Я згадую, як погрожував йому ножем, обсипав прокльонами й узагалі поводився з ним препаскудно.

Він каже:

— Коли ми тільки-но познайомилися, ти розповідав мені про себе все. А останнім часом ти взагалі зі мною майже не розмовляв. Звісно, я не прошу, щоб ти безперестанку базікав, але ж ти кажеш, що я твій друг. А з друзями потрібно говорити.

І це, звичайно, правда; коли ми тільки-но познайомилися, я справді розповідав йому про себе, про своє життя.

Я підсуваюся до нього ближче й кажу:

— Добре. То про що тобі розповісти?

— Про всяке, про важливе.

— Наприклад? — мені цікаво, що він має на увазі: мого батька чи мої видіння.

— Розкажи мені про Уельс. Я хочу колись поїхати з тобою в Уельс.

Я всміхаюся, і водночас мені на очі навертаються сльози. І я розповідаю йому про те особливе місце в горах, куди я помандрував одного літа: там було невеличке озеро, і я міг видиратися на кручу та пірнати з неї у воду. І я обіцяю взяти його туди, коли закінчиться війна. Я трохи дивлюся на вогонь, але більшість часу дивлюся на Габріеля і знаю, що більше ніколи в житті не схочу завдати йому болю.

Я прокидаюся вдосвіта. Небо світлішає, Габріель спить біля мене. У таборі ще панує тиша. Я розпалюю вогнище. Починаю вже думати про кашу, аж раптом відчуваю, як мої кістки просякають холодом, і все довкола мене оповиває сіра пелена. Видіння, це знову воно.

Золотиста заграва охоплює півнеба, і здається, що ліс теж спалахує сяйвом. Я поволі йду поміж деревами. Я ніби щойно народився і бачу цей світ уперше. Повітря довкола мене вібрує, мов живе. Усе таке дивовижне. І прекрасне. Кожна найдрібніша деталь вражає своєю красою. І цих деталей безліч. Кольори, обриси, форми, звуки, температура, повітря. Я повертаюся і бачу Габріеля. Він теж прекрасний. Він кличе мене до себе помахом руки. Збоку в нього пістолет. За його спиною зникає темна постать Несбіта. Я знову дивлюся на мальовничі луки, дерева і сонце, а потім прямую до Габріеля. І ось я вже лечу спиною назад у повітрі, і світ довкола міняється, повнячись шумом, болем і хаосом, а я лежу на землі та дивлюся на небо, а тоді бачу обличчя Габріеля. Біль у животі нестерпний, палючий, він підбирається до мого серця. Він мене вбиває, і я це знаю.

Я помираю.

Я, Габріель, Несбіт, Селія, Адель, Кірсті й Донна прямуємо до першого табору. Селія, здається, вирішила зробити Адель своєю особистою помічницею. Донна пішла з нами, щоби Ван змогла дати їй спеціальне правдиве зілля і ми нарешті дізналися, кому віддана Донна. Руки в неї не зв’язані, але біля неї постійно, немов приклеєна, перебуває Кірсті, а зважаючи на те, що Кірсті майже вдвічі дебеліша за Донну, я цілком певний, що вона з нею легко впоралася б, якби Донна щось задумала. Хоч я й не думаю, що може щось таке статися.

Щоб дістатися до табору номер один, ми мусимо пройти крізь дві розколини, а поміж розколинами треба ще якийсь час бігти, та однаково лишилося всього кілька годин до тієї миті, коли я побачу Анналізу. Не можу зрозуміти, що саме я відчуваю зараз, окрім нетерплячки.

Біля першої розколини Габріель бере мою ліву руку своєю правицею, і ми переплітаємо пальці, а Селія тим часом скеровує в розколину ліву Габріелеву руку. Я набираю повні груди повітря, коли Габріеля всмоктує всередину, а мене затягує туди слідом за ним, і видихаю, коли ми вже летимо крізь пітьму. Розколина така коротка, що майже відразу попереду з’являється світло, і ось ми вже в лісі з другого боку.

Прибувають й інші, і Селія рушає далі. Ми намагаємося не відставати від неї. Ми рухаємося повільніше, ніж мені хочеться, але швидко налаштовуємося на спільний ритм. Ліс рідшає і виводить нас на галявину, вкриту снігом.

Я запитую в Селії:

— А далеко наступна розколина?

— За півтора кілометра, там, за річкою.

Я збираюся спитати, чи далеко звідси річка, аж раптом ми опиняємося на краю стрімкої кручі, а відтак стрибаємо з берега в крижану воду. Течія дуже сильна. Але ми вже видираємося на другий берег і біжимо по коліна в снігу до дерев, що височать перед нами.