— Тобто ніколи не залишай мене.

— Розумію, Натане. Не залишу.

— Я хотів померти.

Він шепоче:

— А тепер відпочивай. Відпочивай.

Він залишається поруч зі мною, і його дихання дуже приємне.

А згодом я пригадую, що міг зробити. Це легко. Я міг їх усіх убити.

Я прокидаюся і бачу небо. Ясно-блакитне. Крони дерев. Арранове обличчя. Він справжній. Це не сон. Я не в камері. Я не вбивав Ловців. То була лише отрута — гірша, ніж та, якою мене підстрелили в Женеві, але всього лише отрута.

— Намагайся не рухатися, — каже Арран.

— Габріелю?

— Я тут, — і він доторкається до моєї руки. А я усвідомлюю, що мені бракує сил повернути голову.

— Маєш уже кращий вигляд, — каже Арран. — Як почуваєшся?

Я розмірковую над цим і відповідаю:

— Краще. Але ще не дуже добре, — мені навіть говорити важко. — Втомлений.

— Треба перевірити, — Арран обережно знімає мені з живота пов’язку. — Загоюється. Поволеньки. Кулю з тебе витягли, але отрута ще є. Ти мусиш сам її позбутися. Мусиш себе зцілювати. Зможеш?

Я зосереджуюся на зцілюванні. Нічого не відбувається.

— Не вдається, — ледве спромагаюся пробурмотіти.

— Ще вдасться. Ти не розучився; просто тобі ще бракує енергії. Потрібно більше часу на відпочинок.

Арран змащує мої рани на животі та грудях чимось холодним, а тоді перев'язує мене свіжими бинтами. Він каже Габріелю:

— Я дам йому сьогодні ще трохи зілля, щоб він поспав. Нехай менше рухається, — а відтак звертається до мене: — Натане, ти зцілишся. Але май трохи терпцю.

Я заплющую очі. Мені ще ніколи не було так погано. Навіть тоді, коли мене підстрелили в Женеві і я мусив іти пішки до Меркуріїного котеджу, я не почувався настільки паскудно. Та куля теж була зачарована. Ловецька куля. Але ці чари потужніші.

— Хочеш, щоб я до тебе говорив? — запитує Габріель. — Чи краще мовчати?

— Говори.

— Гаразд. Про що мені говорити? Хочеш, розповім тобі, що сталося?

Я ледь-ледь рухаю головою.

— Це так чи ні?

— Так.

— Гаразд. Ну, в тебе стріляла Донна. Виявилося, що вона таки шпигунка. Селія думає, що то була заздалегідь спланована акція — такий собі «троянський кінь». Вони очікували, що ти знайдеш той ловецький табір. Вони знали, що ти візьмеш Донну з собою в табір Альянсу, якщо тебе самого не вб’ють чи не впіймають Ловці. Донна мала долучитися до нас, вкрастися тобі в довір’я та дочекатися нагоди тебе вбити, але такий шанс їй трапився лише тоді, коли ми опинилися в першому таборі. Коли загинула Кірсті, вона забрала її ніж і пістолет. Тоді вирізала зі свого тіла спеціальну кулю, котра була зашита в пластиковій упаковці під шкіру її стегна.

Габріель показує маленьку круглу червонувато-руду кулю.

— Нові чари. Дуже паскудні. Куля, потрапляючи в тіло, немовби сама знає, куди їй далі рухатися. Вона просувалася до твого серця, залишаючи скрізь отруту. Знищуючи твої нутрощі. Селії лише за третьою спробою вдалося її вирізати.

— Гидота!

— Власне. Усіх зацікавила ця куля. Надзвичайно потужні чари. Щось подібне до магії Феїрборна, на думку Селії. Куля прагне вбивати.

Я заплющую очі.

— Усе добре? — хвилюється Габріель.

— Втомлений, — хоча це звучить радше як: «Томмм…».

— Хочеш, щоб я розповідав далі чи волієш відпочити?

— Розповідай, — я ледь ворушу вустами.

Він усміхається.

— Мені подобається такий Натан, спокійний і слухняний.

Я хотів би сказати Габріелю, як мені подобається його слухати і знати, що він поруч. Не знаю, як усе це сформулювати одним простим словом, тож лише ворушу губами:

— Добре.

— І який не лається на мене і не йде геть. Ця ситуація має свої переваги.

Я пробую зобразити усмішку, але я такий утомлений, що мушу заплющити очі. Відчуваю, як Габріель гладить моє чоло.

— Гаразд. На чому я зупинився? На кулі. Схованій у неї в стегні. Тож Донна вирізала цю кулю зі стегна, зарядила нею пістолет і дочекалася тебе. Вона вистрілила тобі в живіт. Зачепила скраю ліву легеню. Намагалася влучити тобі в тіло. Знала, що далі куля зробить усе сама.

Габріель на кілька секунд замовкає.

— А потім почалося божевілля. Вона мала ще й другий пістолет, зі звичайними ловецькими кулями. Влучила в Несбіта. Але поранила його не надто серйозно, лише в руку. Хоч я певний, що він тобі похвалиться, як захистив тебе від ще однієї кулі. Адель скористалася своїм Даром робити шкіру металевою, захистила Несбіта та застрелила Донну. Донна померла. Я цього не бачив. Тобто я взагалі майже не бачив бою. Тільки… як ти злетів у повітря, як упав на землю, а потім… як ти кричав. Ти так тоді кричав.

Я думав, що стримався від крику.

— Боліло, — кажу йому я.

Він замовкає, а тоді запитує:

— І досі болить?

Я розмірковую над цим. Думаю про власне тіло. Нестерпний біль уже минув. Я й досі відчуваю біль у всьому тілі, але це вже не так страшно. Я змушую себе говорити впевнено та відповідаю:

— Просто втомлений.

— Отже, закінчу свою розповідь. Тебе підстрелили. Несбіта підстрелили. Адель стала того дня справжньою героїнею. Селія тричі тебе різала і врешті-решт витягла кулю. Ти був у жахливому стані. Стікав кров’ю. Адель вирізала кулю з Несбітової руки, от тільки вона не дуже вправно вміє надавати першу медичну допомогу, тож заодно вирізала й чималий кавалок самої руки. Перестань сміятися! У нього тепер справді огидний шрам.

Цікаво, скільки нових шрамів з’явилося після всього цього в мене.

— Ну, але Селія буквально за десять секунд спорудила з дерев’яччя та наших курток ноші, і ми віднесли тебе назад до розколини. Ти це пам’ятаєш?

Я розмірковую, а тоді хитаю головою.

— Що ж, ти тоді вже був цілком непритомний. Але ми пройшли крізь розколину і розбили табір там, де вийшли з неї. І от ми й досі тут, на тому самому місці, куди потрапили десять днів тому.

— Десять?

— Десять.

— Ой.

— Селія відправила Адель по Аррана, і він почав чаклувати над протиотрутою. Чари змушували кулю рухатися до твого серця. А власне отрута була звичайною, але дуже потужною.

Габріель ще трохи розповідає про отруту, але я вже не можу зосередитися. Він замовкає, а тоді каже:

— Тепер тобі треба поспати.

Але я не хочу спати, не хочу знову повертатися в камеру. Я кажу йому:

— Сняться кошмари.

Заплющую очі та відчуваю, як він прибирає мені з чола волосся. Він каже:

— Я побуду тут з тобою.

Хочу подякувати, розплющую очі та бачу, що він дивиться на мене. Його очі повні сліз.

У мене три нові шрами, хоча, як це властиво Селії, вони рівні й акуратні. Рани майже загоїлися, але минають ще чотири дні, аж поки я набираюся енергії, щоб підвестися та почати поволі ходити по табору. І це справжній табір. Його немовби вибудували довкола мене. Декого з присутніх я впізнаю, а декого ні.

Я сиджу та дивлюся, як тренуються стажерки. Мені холодно, і я грію руки в кишенях куртки. У кожній кишені намацую кулі. Стара ловецька куля, яку Маркус витягнув у мене зі спини в Швейцарії, зеленкувато-мідного кольору, і та магічна, яку видобула з моїх грудей Селія, червоно-коричнева. Вони однакові за розміром і вагою. Я очікував, що зачарована куля вібруватиме, мов жива, так само, як Феїрборн, але вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої кулі: звичайний шматок металу. Можливо, вона оживає лише тоді, коли опиняється всередині чийогось тіла, коли відчуває смак крові. І я знаю, що творець Феїрборна був лихою людиною; цю магічну кулю виготовив Волленд — і його чари теж лиховісні.

Несбіт підходить і сідає біля мене. Він теж уже зцілився — принаймні рука точно зцілена. Він не такий, як завжди: спокійний, задумливий.

Сидить кілька хвилин мовчки, а відтак каже:

— Я йду.

— Ідеш?

— Іду звідси, з Альянсу. Кидаю все це.

Я й не здивований, бо знаю, що він був тут лише заради Ван. Але мені його бракуватиме, та й усьому Альянсу теж; він чудовий боєць і найкращий тут слідопит.