Минає майже хвилина, а тоді у внутрішніх дверях відкривається на якусь мить маленьке вічко, а потім знову закривається. Клацає замок, двері відчиняються, і лунає голос вартового:

— Щось ранувато, — він тримає двері відчиненими, щоб мій вартовий міг увійти. Для мене місця небагато, але я стаю боком і притискаюся до стіни.

Тоді прослизаю всередину.

Вартовий, що прийшов на заміну, матюкається, дивлячись собі під ноги. До його чобота прилипла обгортка від цукерки. Він нахиляється, щоб її забрати, а я ще більше втискаюся в стіну. Його куртка торкається моєї. І все, нічого більше. Але я вже знаю: він відчув, що щось не так. Він обертається, немовби перевіряючи, що в нього за спиною, та дивиться просто на мене, тримаючи між пальцями цукеркову обгортку. Тоді відвертається й запитує:

— Джейк уже тут?

— Ти перший. Ти прийшов на півгодини раніше. Дейл ще навіть не закінчив обхід.

— Мені здалося, я почув Джейка… — тоді він рушає коридором, тримаючи перед собою обгортку. Я маю погане передчуття, що він щось запідозрив.

Я входжу слідом за цим типом з цукерковою обгорткою в невеличку кімнату, де з одного боку стоїть кухонний гарнітур, а з другого — стіл з лавою. Тип кидає обгортку в смітник і витирає руки об штани. Тоді скидає куртку і вішає її на гачок на стіні. Інші гачки вже зайняті. Входить ще один вартовий і каже:

— Щось ти рано.

— Ага.

— Вона тебе вигнала, чи що?

Той тип, що був з обгорткою, неуважно хитає головою, немовби думає про щось інше. Наливає в чайник води та заварює собі чаю. З’являються інші вартові, які мають здавати зміну, і теж коментують ранній прихід свого обгорткового колеги. Навіть мені вже набридли ці коментарі, але він принаймні забув про те, як почув мій голос, коли я називав пароль. Кімната заповнюється новими вартовими, які прийшли на зміну, і я виходжу в коридор, чекаю там і знову зосереджуюся, щоб залишатися невидимим. Рахую вартових, які вже йдуть, перевіряючи, чи вийшли всі шестеро. Тоді йду слідом за Ловцями, які теж виходять, і бачу, де розташована розколина, через яку вони потрапляють у будівлю Ради.

Отже, тут залишилося четверо Ловців і шестеро вартових з Ради. І я мушу знешкодити їх так, щоб ніхто не встиг вислизнути або здійняти тривогу. Вони всі йдуть у кімнату для зустрічей, де начальник варти дає їм розпорядження та вказівки щодо в’язнів. Вартові без зброї: вона їм не потрібна, адже вони не випускають в’язнів з камер. Вони тут лише для того, щоб розносити їжу та забирати відходи. Ловці, звичайно ж, озброєні.

Мені збіса щастить. Ловці вишикувалися попід стіною. Я коло дверей. Начальник варти розповідає про порядок виконання обов’язків; вартові стоять обличчям до нього.

Що ж, мушу починати.

Я стріляю блискавками в усіх чотирьох Ловців.

Минає кілька секунд, і всі вони падають на землю.

Вартові ошелешені. Мене вони не бачать. Можливо, вони навіть думають, що сталося коротке замикання або ще якась дивна технічна несправність. Та один з них вигукує:

— Тривога!

У нього я теж влучаю блискавкою, але менш потужною. Не хочу вбивати вартових. Я стаю видимим, і двоє вартових кидаються на мене, але я і їх зупиняю блискавками. Вони непритомніють і падають, однак залишаються живими. Решта притискається до стіни, і я вдаряю блискавками ще двох, знерухомлюючи їх, тож тепер, окрім мене, залишається стояти тільки один вартовий з дощечкою для інструкцій, і він так міцно стискає цю дощечку, немовби хоче скрутити її навпіл. Він стоїть абсолютно нерухомо, немовби його теж спаралізувала блискавка. Аж раптом оживає і щосили жбурляє в мене свою дощечку. А відтак у мене летять й інші речі: ручки і кайданки, кухлі та все, що трапляється йому на очі. Звичайно, ці штуковини не завдають мені ніякої шкоди; вони навіть не долітають до мене, а Дар у вартового доволі слабенький. Коли він намагається зрушити з місця стільці, вони хитаються, але йому це так і не вдається.

Я піднімаю руки й кажу:

— Я тебе не вбиватиму, — чекаю, щоб він зупинився. — Твої друзі не мертві. Просто непритомні.

Мені в обличчя летить в’язка ключів, але оминає мене.

Я повторюю:

— Я тебе не вбиватиму. Але можу трішки покалічити, якщо не перестанеш в мене кидатися, — і я влучаю йому в ноги легенькою блискавкою, показуючи, на що я здатний.

Він приречено опускає руки. У кімнаті знову стає тихо. Він тремтить.

— Як тебе звати?

— Шон.

— Гаразд, Шоне. Серйозно, я не збираюся тебе вбивати. А робитимеш, як я скажу, то взагалі нічого лихого з тобою не трапиться.

Він не відповідає, але раптом згинається навпіл і блює. Я беру його наручники, надягаю їх йому на зап’ястки, а тоді підштовхую його коридором до вхідних дверей. Бачу крізь вічко, що Селія та Габріель уже стоять у кімнатці для очікування.

Я кажу Шону:

— Мусимо впустити сюди моїх друзів. Потрібен пароль.

Він хитає головою.

— Якщо ти його мені не скажеш, я вбиватиму твоїх друзів, одного за одним. Затямив?

Шон на диво швидко погоджується. Однієї моєї погрози було досить, щоб він повідомив пароль і сказав, що ключі в нього на поясі. Селія з Габріелем спритно входять, і я кажу Селії:

— Це Шон. Він дуже мені допоміг.

Шон каже:

— Вас усіх уб’ють. Або зловлять. І тоді ви залишитеся тут навіки.

А потім він знову мене дивує, намагаючись ударити головою, однак мені лише здається, немовби мене легенько поцілували в кінчик носа, зате його голова рвучко смикається назад. Це його баламутить, і він лупить мене ногою, аж кривлячись від болю, натомість на мене удар узагалі не справляє враження, а він так нічого й не може второпати. Я думаю, що тепер він нарешті заспокоїться, але це його ще більше розлючує, тому, щоб не марнувати часу, я сам його б’ю, і він падає непритомний.

Я кажу Селії:

— Ловці мертві, але вартові тільки паралізовані. Думаю, вони скоро почнуть очунювати, — і я їй показую, де вони лежать.

— Треба знайти для них камеру, — каже Селія.

Я підходжу коридором до найпершої камери та дивлюся у вічко. Звичайно, вона зайнята, і коли я зазираю всередину, то починаю думати, що нам, мабуть, таки треба буде покінчити із тими вартовими.

У камері майже нічого немає, крім тоненького матрацика, ковдри, параші та власне ув'язненої. Це страшенно худа і дуже бліда жінка. Має очі Білої відьми. Вбрана вона в яскраво-жовту арештантську робу.

Я йду коридором, шукаючи порожню камеру, але всі вони зайняті й однакові на вигляд: маленькі голі кімнатки з матрацом, парашею, ковдрою та в'язнем у жовтій робі. Понуре враження. В останній камері в'язень сидить і дивиться на мене. Він якось дивно всміхається, коли я зазираю у вічко. Він постарів і схуд, але я зразу його впізнаю. Не мушу навіть вітатися з ним, принаймні не на повний голос.

За допомогою Меркуріїної шпильки я відмикаю двері до камери, входжу та стаю перед ним навколішки. Він сидить на матраці, притулившись спиною до стіни та загорнувшись у ковдру. Його голі ноги бліді й посинілі. Він неймовірно худий, хоча він ніколи і не був товстим. Поволі кліпає очима та дивиться на мене.

— Чи я вже на небесах, прегарний хлопче?

Я хитаю головою.

— Ну, тоді це направду приємна несподіванка, — голос у Боба не змінився, так само сильний, і це вселяє надію. Я тільки раз із ним зустрічався, зовсім ненадовго, коли він допомагав мені знайти Меркурію. Я сподівався, що він вислизнув від Соула й Ловців, але очевидно, що йому це таки не вдалося. Тепер, коли я вже до нього наблизився, то бачу збоку на його шиї пурпурові синці, що сягають аж до плеча.

— З вами все гаразд? — запитую я, почуваючись ідіотом, бо ж видно, що він аж ніяк не в порядку.

— Я старий і втомлений, а ще й трішки пошарпаний. Але зараз, побачивши тебе, почуваюся набагато краще, — він намагається підвестися, та заслабкий для цього.

— Не треба рухатися. Залишайтеся тут. Вам краще поки що побути тут. Я вже знешкодив вартових.