Я не припиняю вправлятися навіть зараз, під час бігу: стаю невидимим; стріляю блискавками з лівої руки, а тоді з правої; вивергаю вогняний струмінь з рота. Досі єдиним батьковим Даром, який я використовував під час сутичок з Ловцями, була невидимість, хоча минулого разу мене таки трохи зачепила куля — я не сказав про це Габріелю. Мені знадобилося кілька годин, щоб видалити отруту з того місця, де куля роздряпала шкіру. Але цей досвід мене дечому навчив, тож Селія мала б тішитися. Я був занадто повільний. Залишався на тому самому місці на півсекунди довше, ніж треба. Цього більше не станеться. А тепер я вже готовий пускати блискавки, лишаючись невидимим, щоб не було потреби наближатися на небезпечну відстань. Звісно, це викаже моє розташування, тож, вистріливши блискавкою, я мушу відразу переміщуватися деінде. Я шугаю спалахом з лівої руки, тоді стрімко перекочуюся праворуч, одночасно шугаючи спалахом з правиці.

Тоді повторюю це ще раз. Швидше і потужніше.

І знову.

Я вправляюсь аж до настання темряви, а потім влаштовую собі табір біля струмка, тобто перестаю рухатися та лягаю на землю. Я голодний. Виблював учорашні суп і сир, а відтоді не мав ані крихти в роті. Та перш ніж думати про харчі, я повинен зробити ще дещо: спробувати знову зупинити час. Я прокручую все в голові, пригадуючи, як Маркус водив руками по колу, розтираючи долоні. Я пробую зробити так само, уявляючи, як усе довкола вповільнюється, а потім зупиняється. Дерева в лісі не шелестять, і я затамовую дихання, намагаючись зрозуміти, чи мені вдалося. Але я знаю, що ні, не вдалося; коли зупиняється час, усе довкола застигає зовсім по-іншому. От якби ж запитати в батька, що я мушу зробити, щоб дістати доступ до цього Дару. Багато чого я хотів би в нього запитати. Понад усе я бажав би побути з ним хоч трохи більше часу.

У мене на пальці золотий перстень, подарований батьком, я прикладаю його до вуст і цілую. Наш спільний час був надто нетривалий, але дивовижний. Я стільки всього навчився, наслідуючи батька. Я обертався на орла, і ми разом літали, і разом полювали. Ці кілька днів були безцінними. Перебуваючи з ним, просто спокійно сидячи біля нього, я відчував, що добре його знаю, а він знає мене.

Я роблю ще одну спробу зупинити час, але нічого не виходить, і мені треба щось з’їсти. Я мушу обернутися на звіра. Бодай цей Дар, мій власний Дар, дається мені тепер легко і без зусиль, хоч я й не часто ним користуюся. Він мене вже не лякає, як раніше, але я усвідомлюю, що стаю завдяки йому цілком інакшим. Звіру начхати на людські турботи, на Анналізу і навіть на мого батька. Пригадую, як я починав освоювати цю трансформацію, як кричав на звіра, сподіваючись, що той мене послухає і зрозуміє. Хоча насправді то я мав би його слухати й розуміти. Тепер я ставлюся до нього з повагою, до свого звіра, до себе інакшого. Він жорстокий, стрімкий і дикий, але він ладнає з самим собою та зі світом.

Мені не треба роздягатися перед своїм перетворенням. Я просто стою, набираю повні груди повітря, уявляю вовка і…

Ми — моя звіряча подоба — впіймали борсука. Добра їжа. Я міцно спав години, мабуть, чотири. Без снів. А тепер я знову біжу в людській подобі, випробовуючи свої Дари, почуваючись сильним і швидким. Десь пополудні я досягаю того місця, де вбив двох Ловців. Уповільнююсь, наближаюся до галявини й обходжу її.

Там пласка місцина. Дерева старі й розлогі, земля під ними гола. Галявина утворилася природним чином; велике дерево, падаючи, звалило ще два, і тепер на землі лежать три здоровенні стовбури. Вони впали, мабуть, ще восени, а нині, взимку, тут багато простору і світла, а повітря здається чомусь холоднішим. Тіла Ловців зникли.

Я поки що не виходжу на галявину. Обходжу її скраю, тримаючись про всяк випадок поза деревами. Нічого не знаходжу. Я впевнений, що, крім мене, тут нікого немає. Досить упевнений. На дев’яносто п’ять відсотків.

Тепер я поволі й обережно підходжу туди, де лежали тіла. Там багато слідів, причому не тих, що лишили загиблі Ловці перед смертю, натомість мені здається, що це сліди живих Ловців, і ведуть вони на північ від галявини. Вони забрали тіла. Розглядаючи сліди, я припускаю, що тут було щонайменше троє, але щонайбільше семеро Ловців, а отже, їх було четверо або шестеро, адже вони завжди працюють парами. Хоча, правду кажучи, я не так уже й добре читаю сліди, тому це тільки мої здогади. І я, звичайно, не можу визначити, наскільки давні ці відбитки, але Ловці загинули лише три дні тому, тож я припускаю, що їхні тіла забрали звідси недавно. Зовсім недавно.

Я намагаюся йти по слідах, але гублю їх, тож мушу повертатися і знову придивлятися до відбитків. Цього разу я помічаю всередині відбитків чобіт ще один слід. Він інакший: немовби від кросівки, точно не від ловецького чобота. Моє серце починає калатати.

Анналіза?

Ідіотська думка. Чого б це їй тут бути? Імовірність мізерна.

Ну, але ж мізерна — це не нульова.

Я йду слідами Ловців, заглиблюючись у ліс, і невдовзі знову помічаю відбитки кросівок. Прямую за ними, але це повільний процес. Не можу просуватися швидко, боячись загубити сліди, та й тут немає прокладеної стежки. Хоч як це дивно, але я зрадів би, якби зі мною був Несбіт. Він найкращий слідопит у Альянсі, але його ніколи немає поблизу, коли він справді потрібен.

Я йду лісом по слідах аж до вечора, аж доки сонце починає заходити. Уже надто темно, слідів не видно, але мені цього вже й не потрібно. З верхівки положистого схилу, що веде в іншу долину, я бачу дещо цікавіше: тоненьку цівку диму, яка снується з-під крон дерев.

Вони настільки розслабилися, що розпалили вогнище.

Або ж це пастка.

Мені вчувається голос Селії, яка каже: «Ловці ніколи не виявили б себе так близько від того місця, де вони втратили двох бійців».

Я не певний, скільки їх там. І вони теж можуть ставати невидимими, завдяки Волленду та його чарам. Вони вдавалися до невидимості під час ББ, і серед упійманих мною відтоді Ловців багато хто був на таке здатний. Але ж я теж на це здатний. І я хочу пробратися в їхній табір. Там з ними ще хтось є. Я переконаний. І, можливо, це Анналіза. Їх там, мабуть, не більше шести. Шестеро для мене — не проблема, я впораюся.

Шестеро плюс Анналіза. Може, вони її знайшли та взяли в полон. А може, й ні. Імовірно, вона їхня героїня: вона ж застрелила Маркуса; і Габріель, певно, мав рацію, припускаючи, що вона була їхньою шпигункою. Можливо, саме вона розказала Ловцям про квартиру в Женеві та про розколину, що вела до Меркуріїного котеджу.

Мушу придивитися зблизька.

Я поволі й безшумно рухаюся долиною, петляючи поміж деревами. Місцями земля оголена, але деінде мені заважають продиратися поміж тонкими деревами кущі ожини. Уже доволі темно, ледь чутне шипіння в моїй голові від мобілок гучнішає, тож я стаю невидимим і беззвучно прямую далі.

Відтак я бачу першу Ловчиню, вартову. Стежу за нею одну-дві хвилини. Вона не міняє пози, вдивляючись у ліс.

Якщо Ловців шестеро, я припускаю, що двоє стоять на варті, а решта тим часом відпочиває, вечеряє або вже навіть спить.

Я відступаю назад і обходжу колом табір, шукаючи другу вартову. Вона на краєчку маленької галявинки. Двоє вартових, як я й думав. Я рухаюся далі колом, наближаючись до першої вартової, аж раптом чую шипіння мобілки. Третя вартова! Але я її не бачу. Невидима.

Отже, троє вартових. Я обійшов ще не весь табір, тож продовжую йти і раптом знову чую шипіння від ще однієї невидимої вартової. Їх четверо.

Я проминаю її та повертаюся до першої Ловчині, видимої. Знаходжу місце для спостереження і знову стаю видимим. Через одну-дві години я чую кроки — це п’ята Ловчиня, яка підходить до першої ззаду. Вона старша за віком. Наближається до першої Ловчині та каже їй кілька слів. Молодша жінка киває та повертається в табір. Я не бачу полум’я або диму від вогнища, але припускаю, що до нього десь тридцять або трохи більше метрів. Старша Ловчиня поводиться розслаблено, але не ліниво — так, ніби вона вже тисячу разів робила щось подібне. Уже глупа ніч, і вона, мабуть, страшенно втомлена, але Ловчиня обводить усе довкола поглядом, дивиться в мій бік, і моє серце починає шалено калатати, я відчуваю приплив адреналіну. Чи вона мене зауважила?