— Добре.

А тоді додає:

— Ловчині, які мене впіймали, були жахливі… страшні. Вони натягли мені на голову каптур і запхали кляп у рот, а потім немовби забули про моє існування. І… вони казали всяке різне. Казали про пастку, яку вони влаштували для відьмака на ім’я Натан. Він відомий. Син Маркуса. Напівчорний і Напівбілий відьмак. Казали, що він убив багатьох Ловців. І ще казали, що хоч який він відомий, та супроти них шансів не має. Двоє з них явно належали до якоїсь спеціальної еліти. Пастка полягала в тому, що на вигляд там мусило бути тільки четверо Ловчинь, тож він мав подумати, що легко з ними впорається. Але вони всі могли ставати невидимими, а одна з них володіла тим химерним Даром, що змушує людину корчитися від болю, а ще одна могла осліплювати. Тож вони збиралися його впіймати, а потім відправити нас обох у Раду, де нас стратили б, — вона зиркає на мене, а тоді відводить погляд. — У будь-якому разі, хоч той хлопець Натан, схоже, дуже страшний, але він на боці Альянсу, тому я рада, що він не потрапив у пастку, і дуже вдячна тобі, Фредді, за те, що ти мене знайшов і врятував.

Я тру собі чоло, ховаючи усмішку:

— Ага.

— Хай там як, я знаю, що ти мені не довіряєш, і це нормально. Я розумію. Але все одно тобі вдячна.

— А чи згадували вони про якихось інших Ловців неподалік?

— Ні. Ну, тобто вони не казали, чи є Ловці неподалік, чи нема. Вони згадували про якусь «базу», і про передавання на базу різної інформації, і про всяке подібне, але я не певна, наскільки близько та база розташована.

— Нам треба рухатися. Хоч де вона є, це занадто близько.

Ми знову вирушаємо в дорогу. Ще тільки надвечір’я, але дуже похмуре. Починає дощити, і дощ дуже швидко перетворюється на мжичку. Дерева нас трохи захищають від паскудної погоди, та все одно довкола багнисто, волого й холодно. Якби не Донна, я вже був би біля Габріеля, але тепер у найкращому разі ми доберемося туди лише завтра ввечері. І в цій багнюці просто неможливо не залишати слідів.

Коли стає вже темно, я знаходжу місце для нічлігу. Дощ ущух, але все довкола мокре. Найменш вологе і багнисте місце — під великим деревом. На певний час воно стає нашим прихистком, ми сидимо на землі, але Донна починає тремтіти.

— Нам треба хмизу для багаття. Ходімо, — я підводжу її на ноги.

— Я дуже втомлена. Може, я зачекаю тут?

— Ні. Ти мусиш допомогти мені й мусиш рухатися, аж поки ми розпалимо вогонь.

Ми йдемо разом, і Донна таки допомагає, невдовзі назбирує цілий оберемок. Але я їй кажу:

— Занадто мокре.

— Краще, ніж нічого, — відповідає вона, дивлячись на мої порожні руки. — Я піду віднесу.

Дозволяю їй піти і продовжую пошуки. Знову починається дощ, ще сильніший, ніж доти, і я усвідомлюю, що нічого не знайду. Сухого хмизу тут немає.

Я повертаюся до нашого укриття під великим деревом. Донна схилилася над рюкзаком, запхавши туди руку. Деякі речі вивалилися на землю. Біля Донни лежить пістолет. Я кидаюся до неї, стріляючи блискавкою в землю біля її ніг. Вона затуляється.

— Що ти робиш? — кричу я.

— Шукаю їжу! Вмираю з голоду.

Я важко дихаю. Вона дивиться на мене.

— Я просто голодна. Тут тільки сушені харчі. Думала, може, знайду якийсь батончик або шоколад.

Я брудно лаюся, хапаю її за зап’ястки та зв’язую їх стяжкою в неї за спиною.

— Щоб більше ніколи не рилася в моїх речах.

Складаю все назад у наплічник, намагаючись відчистити речі від бруду. Усі набої аж на дні. Усі пістолети розряджені. Може, Донна хотіла знайти заряджений пістолет? Або шукала набої? Чи, може, справді просто нишпорила, вишукуючи їжу?

Я відбираю найменш вологе галуззя і розпалюю вогонь полум’ям зі свого рота. Донна відсовується від мене подалі. Вогонь ледве жевріє. Я розмочую сушені продукти в теплуватій воді. Вони огидні, але я з’їдаю половину, а рештою ділюся з Донною.

Вона неговірка, лише постійно вибачається. Я не відповідаю на вибачення, натомість прив’язую її до дерева і знову вирушаю назад, щоб перевірити, чи ніхто не напав на наш слід. Нічого такого. Повертаюся до вогнища і цілу ніч залишаюся насторожі. Дощ то припиняється, то знову падає. Коли починає світати, я намагаюся закип’ятити воду й готую в ній ще одну страву. Тушонку на сніданок. Я розрізаю стяжку, звільняючи Донні руки, та ділюся з нею їжею.

— Дякую, — вона крадькома зиркає на мене. — Я більше не робитиму дурниць. Вибач.

— Заткнися.

— Фредді, я справді…

— Я сказав, заткнися.

Вона замовкає, я дивлюся на неї і бачу, що вона знову заливається сльозами. Загашую вогонь, збираю рюкзак, підводжу її на ноги, і ми рушаємо далі. Холодно й волого, тож бодай трохи розігріти кості можна тільки рухаючись. Донна йде доволі швидко і не розмовляє.

Уже пізно пополудні, коли ми нарешті дістаємося до табору номер три з половиною. Габріеля ніде не видно, і таке враження, що його тут не було вже кілька днів: вогнище давно охололо, а мої п’ятдесят два камінці так і лежать у багнюці ще відтоді, як їх порозкидав ногою Габріель. Мабуть, він у таборі номер три разом з Ґрейторекс. Він чекатиме там, сподіваючись, що я до нього прийду. Таким чином він намагається змусити мене прийти й побачитися з Ґрейторекс. Ну, власне кажучи, я однаково збираюся це зробити.

Донна сідає на землю біля загаслого вогнища, а я їй кажу:

— Через десять хвилин вирушаємо.

— Я думала, ми тут заночуємо.

— Ти помилилася.

— Я втомлена.

— Не тільки ти.

— Але ж ми вже майже прийшли? — вона всміхається і дивиться на мене, усвідомлюючи, мабуть, що говорить, як маленька дитина.

— Скоро будемо в таборі Альянсу.

— Справді? — Донна підбадьорюється, але потім дивиться на мене з підозрою: — Скоро — це через годину чи через день?

— У моєму темпі — через годину. А в твоєму може бути і через три дні.

Вона трохи опускає плечі, але каже:

— Спасибі, Фредді. За те, що взяв мене з собою. Бо міг би й залишити там.

Я відпиваю кілька ковтків води, а тоді передаю їй флягу зі словами:

— Заткнися і пий.

Вона теж робить кілька ковточків і каже:

— Фредді, я…

— Можеш перестати мене називати тим сраним Фредді?

Вона легенько всміхається.

— Звісно. Це ім’я тобі не пасує. Ти явно не Фредді, — робить ще кілька ковточків, а тоді додає, тихенько й обережно: — Але навіть якщо ти вибереш собі краще ім’я, мені здається, я знатиму, хто ти такий. Бо ти відомий, сам знаєш. Я була з тобою чесна. Я рада, що зустріла тебе і справді тобі вдячна… Натане.

— Ага.

Вона хитає головою.

— Ти відомий тим, що твій батько — Маркус. Відомий тим, що ти Напівкодовий. Відомий тим, що ти зловісний… лихий. Страшенно лютий.

— Ти намагаєшся мене роздратувати?

— Я намагаюся з тобою поговорити, — і вона знову легенько всміхається.

— Ну, але я не в гуморі для розмов. І, так, здебільшого я лютий. Іноді лихий. І роблю інколи погані речі. Тобі краще пильнувати, щоб я не зробив нічого лихого тобі. Тому раджу заткнутися й рухатися далі.

— Тобі краще бути поганим, так? Так тобі легше.

— Мій батько ще там у таборі перерізав би тобі горло. А Ловці відвели б тебе до Білих чаклунів, які катували б тебе і вбили.

— Натякаєш на те, що ти добрий хлопець?

— І не забувай про це.

— Не забуду. Я згодна. Ти мене врятував, і я тобі вдячна. Але тобі просто зручно бути поганим.

— У мене й досі є кляп, не забувай. Здається, тобі теж було з ним зручно.

Вона регоче й каже:

— Бачиш, саме це я й мала на увазі. Тобі подобається бути лихим.

— Не патякай багато, бо захрипнеш. Ходімо.

Я знову підводжу її з землі, і ми рушаємо.

Коли ми підходимо до табору номер три, вже темно і падає дощ. Попереду вартова, і я кричу їй, наближаючись:

— Це я, Натан. Пароль: «Пояс Оріона».

Лунає постріл, куля влучає в дерево ліворуч од мене.

Я штовхаю Донну на землю і перекочуюся праворуч. Стаю невидимим і підбігаю до вартової, вибиваю в неї з рук пістолет і притискаю її до землі. Вона намагається підвестися, але я вдаряю її в обличчя руків’ям пістолета — і вона падає горілиць, а з носа в неї тече кров.