— Та ну, місіс Дуґласс, ви хочете сказати, що ваш чоловік щодня повертався з роботи й нічого не розповідав про те, що відбувалося в його офісі?

Самотня сльоза скотилася по її щоці.

— Чим займався Том? — спитала вона, пошепки. — Прошу, скажіть мені.

І знову Майя засумнівалася щодо того, який шлях обрати, і вирішила зупинитися на найбільш прямому.

— Ваш чоловік служив у береговій охороні. Тоді він розслідував смерть юнака на ім’я Ендрю Буркетт.

— Так, це я знаю. Так Том познайомився з родиною. Їм сподобалося, як він провів ту справу. То коли він відкрив власний бізнес, вони найняли його.

— Мені так не здається, — сказала Майя. — Я вважаю, що вони хотіли, щоб він у доповіді назвав цю смерть випадковою.

— Чому?

— Про це я мушу питати вашого чоловіка.

Місіс Дуґласс сіла на канапу, наче в неї підкосилися ноги.

— Вони стільки років йому платили, стільки грошей…

— Гроші для Буркеттів не проблема.

— Але так багато? І так довго? — вона піднесла тремтячу руку до рота. — Якщо те, що ви кажете, правда, а я не кажу, що згодна з вами, тоді там щось серйозне.

Майя опустилася на коліна.

— Де ваш чоловік місіс Дуґласс?

— Я не знаю.

Майя чекала.

— Я саме тому вам передзвонила. Том зник три тижні тому.

Місіс Дуґласс звернулась у поліцію, але коли п’ятдесятисемирічний чоловік зникає і нема підозр щодо ймовірного злочину, поліція мало чим може зарадити.

— Том любить рибалити, — сказала вона. — Іноді їде на кілька тижнів. Поліція це знає. Я сказала, що він не поїхав би без попередження, але…

Вона безпорадно знизала плечима.

— Вони додали його ім’я в систему, що б це не означало. Один із детективів сказав, що можна відкрити повноцінне розслідування, однак вони не зможуть передивитися його робочі файли без судового ордера.

Майя пішла за кілька хвилин. Годі чекати. Вона зателефонувала колишній свекрусі. Через три гудки Джудіт неголосно відповіла:

— Я з пацієнтом. Усе гаразд?

— Треба поговорити.

Протягом незручної паузи Майя спитала себе, чи Джудіт зараз вибачається, ідучи з кімнати.

— Зустрінемось у моєму офісі о п’ятій, гаразд?

— Домовилися.

Майя поклала слухавку й подзвонила Едді, щоб забрати Лілі.

— Нехай лишається, — сказав він. — Вони там з Алексою дуркують.

— Ти впевнений?

— Або ти будеш частіше привозити до нас Лілі, або мені доведеться найняти чарівну дворічну дівчинку.

Майя усміхнулася.

— Дякую.

— Усе добре?

— Так, дякую.

— Не роби того ж, що й вона, Майє.

— Чого саме?

— Не бреши, аби мене захистити.

Едді мав рацію, але де б вони зараз були, якби Клер йому довірилася?

Біля її будинку стояло авто. Знайома фігура сиділа на лавці біля заднього входу, роблячи якісь помітки в жовтому записнику. Майя запитала себе, скільки ж він тут просидів. І ще: що він узагалі тут робив зараз.

Це все Шейн — чи черговий збіг?

Майя під’їхала, припаркувалася. Ріккі By і не глянув на неї, доки вона не вибралася з машини. Тоді, клацнувши, закрив ручку й усміхнувся. Майя не відповіла йому посмішкою.

— Привіт, Майє.

— Привіт, докторе By.

Він не любив, коли його називали доктором. Був одним із тих мозкоправів, які справді хотіли, щоб їх називали на ім’я. Майїн батько любив слухати пісню «Доктор Ву» групи «Steely-Dan» сімдесятих років. Цікаво, чи не тому він завжди трохи кривився, коли вона кликала його саме так.

— Я дзвонив і лишив кілька повідомлень, — сказав Ву.

— Так, я знаю.

— Вирішив, що краще буде самому заїхати.

— Справді, краще? — Майя відімкнула двері ключем, увійшла до будинку. Ву рушив слідом за нею.

— Хотів висловити співчуття, — сказав він.

Жінка поцокала язиком.

— Я здивована.

— Перепрошую?

— Не думала, що ви вирішите поновити наші стосунки пацієнта та психотерапевта, почавши з брехні.

Якщо By й образився, його посмішка ніяк це не показувала.

— Присядемо на хвилинку?

— Я краще постою.

— Як ви почуваєтеся, Майє?

— Усе гаразд.

Він кивнув.

— Нових епізодів не було?

«Шейн», — подумала Майя.

Він би не купився, якби вона наполягла, що все повністю минулося.

— Трохи було, — сказала Майя.

— Не хочете розповісти про них?

— Усе під контролем.

— Я здивований.

— Чим?

By вигнув брову.

— Не думав, що ви вирішите поновити наші стосунки пацієнта та психотерапевта, почавши з брехні.

«Туше», — подумала Майя.

By спробував м’яко посміхнутися. Майя вже збиралася його позбутися, коли раптом згадала вранішнє перелякане личко Лілі й здивувалася, коли сльози запекли їй очі. Вона відвернулася від By, намагаючись опанувати себе.

— Майє?

Вона ковтала сльози.

— Мені потрібно це припинити.

Психотерапевт підійшов трохи ближче.

— Що сталося?

— Я перелякала свою дитину.

Вона розповіла йому про події попередньої ночі. By слухав, не перебиваючи її. Коли вона закінчила, сказав:

— Певно, варто змінити ліки. Для пацієнтів, що страждають від подібних симптомів, останнім часом хороші результати показує «Серзон».

Майя більше не довіряла власному голосу. Вона кивнула.

— У мене в машині є препарат, якщо хочете.

— Дякую.

— Нема за що, — By підійшов ближче. — Можна поділитися спостереженням?

Майя насупилася.

— То в мене не вийде просто взяти ліки й мати спокій?

— Вибачте, Майє, завжди є якісь умови.

— Зрозуміло. То що за спостереження?

— Ви ніколи раніше не визнавали, що потребуєте допомоги.

— Гаразд, гарне спостереження.

— Це не воно.

— О.

— Ви нарешті це визнали, — вів далі він, — щоб захистити свою дитину. Ви робите це не для себе, а для Лілі.

— Так, чергове влучне спостереження.

— Ви не намагаєтеся покращити своє життя, а хочете захистити дочку, — By схилив голову, як часто роблять мозкоправи. — Коли ви припините так мислити?

— Коли я припиню мислити про захист своєї дитини? — Майя знизала плечима. — А коли батьки зазвичай припиняють?

— Туше, — мовив By, поклавши обидві долоні на стіл, — метка відповідь, і точно в ціль. Але послухайте мене. Буква «Р» у ПТСР означає «розлад». Не можна просто про це забути. Хочете, щоб ваша дитина була в безпеці? Тоді працюйте з цим.

— Я згодна, — відповіла жінка.

By всміхнувся.

— А це було просто.

— Я призначу зустріч.

— Чому б нам не почати просто зараз?

— У мене мало часу.

— О, перша зустріч не триватиме довго.

Майя подумала й вирішила — чому б ні?

— Це схоже на те, що зі мною було раніше.

— Тільки інтенсивніше?

— Так.

— Як часто трапляються ці епізоди?

— Ви постійно називаєте це «епізодами», а це ж просто ввічливе формулювання, правда? Це ж галюцинації.

— Мені не подобається це слово, не подобається конотація…

Майя перебила його.

— Можна дещо запитати?

— Звісно, Майє.

Спонтанне рішення, але вона вирішила пристати на нього. Він може чимось допомогти.

— Зі мною сталося ще дещо. Пов’язане з цим усім.

Ву подивився на неї й кивнув.

— Розповідайте.

— Подруга купила мені приховану камеру, — почала вона.

І знову Ву слухав не перебиваючи. Вона розповіла йому, як побачила Джо на лептопі. Обличчя Ву не виказувало жодних емоцій.

— Цікаво, — сказав він, коли Майя закінчила. — Це сталося вдень, так?

— Так.

— Тож не вночі, — повторив більше для себе, ніж для неї. А тоді знову: — Цікаво.

Годі цікавостей.

— Я хочу спитати, — сказала Майя, — це була галюцинація, розіграш чи інше?

— Хороше питання, — Ріккі Ву відкинувся на спинку стільця, схрестив ноги, навіть підборіддя погладив. — Звісно ж, мозок — штука цікава. І у вашій ситуації — ПТСР, убивство сестри, убивство чоловіка на ваших же очах, тиск ролі самотньої матері, ігнорування терапії — логічним висновком буде… Що ж, мені все одно не подобається конотація. Але, гадаю, більшість експертів дійде висновку, що ви уявили собі, або ж — так, мали галюцинацію з Джо на екрані комп’ютера. Простий діагноз часто буває найточнішим: ви так сильно хотіли побачити його, що справді побачили.