— Чому?

— А ви як вважаєте?

Усе було очевидно.

— Я мала десь помилитися, засумніватись у своєму здоровому глузді…

Голос Майї поплив. Вона дивилася повз них, у лобове скло пікапа. Ізабелла та Гектор глянули на неї, тоді повернулися до того, що привернуло її увагу.

Там, просто перед пікапом Гектора, стояв Шейн.

— Тільки поворухніться, — сказала Майя Гектору й Ізабеллі, — і я вас застрелю.

Вона відчинила задні двері, вийшла й забрала з собою Ізабеллину сумочку.

Шейн просто стояв і чекав на неї. Очі в нього були червоні.

— Що ти робиш? — спитав він.

— Вони мене підставили, — сказала Майя.

— Що?

— Гектор одягнув речі Джо. Хтось прифотошопив його обличчя з іншого відео.

— Так Джо…

— Мертвий, так. Як ти знайшов мене, Шейне?

— GPS.

— У мене з собою нема телефону.

— Я поставив трекери на обидві твої машини, — сказав Шейн.

— Навіщо ти це зробив?

— Бо ти діяла нелогічно, — сказав він. — Навіть до тієї історії з камерою. Визнай це.

Майя промовчала.

— Так, це я зателефонував доктору Ву. Подумав, може, він умовить тебе повернутися до терапії. І так, я поставив трекери на твої автомобілі, на той випадок, якщо тобі знадобиться допомога. Тоді, коли Кірс зв’язався зі мною через ті балістичні тести, а ти не відповідала на дзвінки…

Вона подивилась на пікап. Жодного руху.

«Дихай глибоко…»

— Я мушу дещо тобі розповісти, Шейне.

— Про балістичну експертизу.

Майя похитала головою.

«Напруження, розслаблення…»

— Про той день в Аль Каїмі.

У Шейна був збентежений вигляд.

— А що з ним?

Майя розкрила рота, знову закрила.

— Майє?

— Ми тоді вже втратили людей. Хороших людей. Я не могла дозволити нам втратити ще більше.

Її очі почали заповнюватися сльозами.

— Знаю, — сказав Шейн. — Такою наша місія і була.

— А тоді я помітила той позашляховик. І от я слухаю, як наші хлопці благають про допомогу, і він на них несеться. Ми націлилися. Ми оголосили це. Але нам не дозволили вистрелити.

— Так, — сказав Шейн. — Вони хотіли, щоб ми переконалися, що це не цивільні.

Майя кивнула.

— Тож ми чекали, — сказав Шейн.

— Поки хлопці благали врятувати їм життя.

Кутик рота Шейна смикнувся.

— Це було важко слухати, знаю. Але ми вчинили правильно. Ми чекали. Ми йшли за протоколом. Не наша провина, що цивільні загинули. Коли ми отримали підтвердження…

Майя похитала головою.

— Ми ніколи не отримували попередження.

Шейн зупинився й подивився на неї.

— Я відключила твій сигнал.

— Що?… Що ти…

— Центр командування наказував чекати.

Він похитав головою.

— Що ти таке кажеш?

— Вони не дали добро. Вони вважали, що принаймні одна людина в тому позашляховику — цивільний, імовірно — неповнолітній. Вони передали, що в тому позашляховику ворог із вірогідністю п’ятдесят на п’ятдесят.

Дихання Шейна збилося.

— Але ж я чув…

— Ні, ти не чув, Шейне. Я тобі передала, пам’ятаєш?

Він стояв мовчки.

— Ти думав, що те аудіо нам зашкодить, бо ми святкували знищення цілі. Але Корі не це на мене мав. Він мав радіодзвінок, де мене попереджали, що в авто можуть бути цивільні.

— І ти все одно вистрелила, — сказав Шейн.

— Так.

— Чому?

— Бо мені було байдуже до цивільних, — сказала Майя. — Для мене були важливими наші хлопці.

— Господи, Майє.

— Я зробила вибір. Я не збиралася більше втрачати наших. Не в мою зміну. Не тоді, коли я могла цьому зарадити. І якщо тоді помруть цивільні, якщо це будуть супутні втрати — так тому і бути. Мені було байдуже. Ось вона, правда. Ти думаєш, у мене ці жахливі флешбеки тому, що я почуваюсь винною в смерті цивільних. Усе зовсім навпаки, Шейне. Вони переслідують мене, бо я не відчуваю провини. Ці смерті мене не переслідують. Те, що мене справді переслідує, Шейне, те, що живе в мені, — знання того, що, якби я знову опинилася там, я б зробила те саме.

Тепер у Шейна в очах бриніли сльози.

— Не треба бути мозкоправом, аби все зрозуміти. Я змушена щоночі переживати те, що сталося, але я ніколи не зможу змінити наслідки. Тому флешбеки ніколи не полишать мене, Шейне. Щоночі я знову на тому вертольоті. Щоночі я намагаюся знайти спосіб врятувати тих бійців.

— І щоночі ти знову вбиваєш тих цивільних, — сказав Шейн. — Господи…

Він підійшов до неї з розкритими обіймами, але вона відштовхнула його. З цим вона ніяк не могла впоратися. Швидко розвернулась і глянула за спину. Ізабелла з Гектором сиділи, як і сиділи.

Час рухатися далі.

— Шейне, що тобі сказав Кірс?

— Джо та Клер вбили з однієї зброї, — сказав Шейн. — Ти це вже знала, так? Кірс тобі сказав.

Майя кивнула.

— Але мені ти не розповіла, Майє.

Вона не відповіла.

— Ти розповіла мені все, крім результатів балістичної експертизи.

— Шейне…

— Я зрозумів, що ти сама працювала над тим, аби знайти вбивцю Клер. Копи виявилися нікчемними. Я зрозумів, що ти дещо знайшла.

Майя не зводила очей з пікапа. Не так для того, щоб стежити за Гектором й Ізабеллою, як для того, щоб не дивитися на Шейна.

— Ти дала мені ту кулю до того, як убили Джо, — сказав Шейн. — Ти попросила перевірити, чи вона з тієї ж зброї, з якої вбили Клер. Усе зійшлося. Ти не повідомила, де ти дістала її. Тепер я знаю, що з тієї ж зброї вбили ще й Джо. Як це може бути?

— Є лише одна відповідь, — сказала Майя.

Шейн похитав головою, але він уже зрозумів. Вона зустріла погляд Шейна й витримала його.

— Я вбила його, — сказала Майя. — Я вбила Джо.

Майя вдягнула бейсболку й сиділа за кермом пікапа Гектора. Вона прямувала до головного будинку Фернвуда через задні ворота. Стемніло. Охоронці були на місці, але доволі розслаблені. Ніхто не дивувався, побачивши знайомий «Dodge Ram», і не намагався його зупинити.

Шейн притримував Гектора й Ізабеллу, щоб переконатися, що вони нікого в маєтку не попередять. Майя подзвонила в «Шкіру й мереживо» з одноразового телефона, попросила покликати Лулу.

— Я більше не зможу допомогти, — сказала Лулу.

— Я гадаю, зможете.

Повісивши слухавку, Майя припаркувалася збоку від головного будинку. Довкола було темно. Вона обережно пройшла назад, смикнула кухонні двері. Незамкнені. У будинку порожньо й тихо. Ніде не горіло світло. Майя підійшла до каміну й завмерла. Тоді сіла, сама, у головній вітальні й чекала. Минав час. Очі звикали до темряви.

Вона бачила минуле серією кадрів, але саме перший, відкритий сейф для зброї, змінив усе. Вона саме повернулася додому після тривалого перебування за кордоном, уперше після смерті Клер. Відвідала її могилу. Джо відвіз її туди. Він поводився дивно, але це її не надто стривожило. Хоча тоді вона почала розмірковувати про нього — про те, як мало часу вони насправді провели разом, про їхній пристрасний роман, її службу, його роботу, але це тоді нічого для неї не означало.

Чи припускала вона, що насправді погано знає цього чоловіка? Ні. Вона подумала про це тільки зараз, заднім числом.

Саме відкритий сейф для зброї все змінив.

Коли йшлося про зброю, Майя була дуже акуратною. Вона зберігала її в повній чистоті, тож, діставши свої «Smith&Wesson 686», дещо зрозуміла.

Одним із них, тим, котрий вона зберігала в потаємному відділенні, користувалися.

Коли вона повернулася, Джо знову завів розмову про свою ненависть до зброї, як йому нецікаво ходити з нею на стрільбище, як він хотів би, щоб вона не зберігала пістолети вдома.

Коротше кажучи, він забагато протестував.

Тепер, зважаючи на це, було дивно, чому чоловік, якого зовсім не цікавила зброя, хотів, аби його відбитки внесли в базу сейфа. «Про всяк випадок, — сказав тоді Джо, — усяке може статися».

Бувають моменти в житті, коли все змінюється. Це теж подібне на ті оптичні ілюзії. Ти бачиш одне, а тоді зовсім трохи посунешся — і все змінюється. Так вона почувалася тоді, тримаючи револьвер, який намагалася почистити людина, яка явно не знала, як це робити.