— Ну, а що далі робити думаєш? — глянув очікувально дід.

— Дамся на Станіславщину, у ліси, до такого ж падла, як і сам. Здихати, то вже із цимбалами.

На світанні старий випровадив вуйка Михайла за село. Прощалися холодно.

— Єдина безпечна дорога — через Чортів хребет, — показав на вершину далекої гори, що розпливлася у хмарах. — Туди рідко людська нога доходить. Там, видиться мені, й самі небеса уже мохом обросли. Ось і тримайся тої путі.

— Ну що, няню, будьте здорові, — вуйко обняв старого. — Якщо не звидимося більше на цьому світі, бог нас там розсудить, — звів очі і, ховаючись поміж габами ранкового туману, швидко зник у гущавині передлісся.

Дивлячись синові услід, старий стояв незрушно. Потім глянув на вершину Чортового хребта. Уже світало, і порослі мохом небеса над горою починали зелено розцвітати.

— Господи, — раптом прошепотів дід. — Дай йому легкої смерті, хай довго себе і людей не мучить. Обірви його життя одразу, як сонце росинку, як вітер павутинку…

Старий просив цього гаряче і пристрасно, як вимолюють батьки для своїх дітей великої і щасливої долі.

Вранці дід спитав мене:

— Добре виспався?

— Добре.

— І нічого не чув, не бачив?

— Нічого, — розгублено відповів я.

— Щасливий будеш. Я теж у дитинстві ніколи не бачив снів і спав, як мертвий, — мовив задумливо дід.

…Ми з братом Павлом звернули за ріг вулиці, опинилися перед дідовим двором. Ворота на обійсті були розчахнуті навстіж. Без шапки, в одній сорочці, дід нагрібав дерев’яною лопатою сніг, рвучко кидав його під вікно, на ту місцину, куди нібито у його снах приповзав вовком вуйко Михайло і страшенно вив. Земля тут гаряче дихала, диміла, а сніг миттєво плавився, як віск. Усе подвір’я було давно вже очищене, тому дід тягав сніги із вулиці, але й вони не могли вгамувати страшного жару невеличкого клаптика під вікном.

— Доброго вам дня, діду! — кричу якось боязко із розчинених воріт. — Віншуємо вам щасливий Новий рік, аби… — І затнувся.

Слова якось здавили горло, в грудях охололо, бо не знав, що жадати… А Павло — мале, то й дурне — від чистого серця вигукнув:

— …І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік співають красні рожі!

І малий розцвів у такій блаженній посмішці, ніби його ощасливили пригоршнею лісових горішків. Дід втомлено випростався над лопатою, витер спітніле чоло і тяжко зітхнув.

— Дивіть, діти добрі, — навіть не привітавшись, кивнув головою на швидко в’янучий сніг. — Уже скоро місяць, як Михайло коченіє в землі, а все одно кожної божої ночі приповзає в обійстя і виє тут під вікном. Прощення собі благає. А земля горить під ним. Он, позирайте, неборята, як димить. Думав нині: знесу під вікно всі сніги світу і втихомирю цей гарячий клапоть у дворі, але моці уже немає, — скаржився дід, поволі добуваючи слова із розіпрілих грудей.

Колись здоровий, могутній, широкоплечий, він був тепер геть безпомічним.

Хай і не наділяв мене ласкою, як інших своїх онуків, але десь потайки в душі я завше гордився, що в мене такий сильний дід. Бувало, причаївшись десь у хащі неподалік Віщунки, я міг годинами стежити, як дід на своїх полях косить, оре, жнивує, править кіньми. Тоді виділося, що міць його не підвладна часові. І до болю хотілось бути таким сильним, могутнім, як мій дід. А тепер жаль сплинув і здавив серце — від мого колишнього могутнього діда зосталась тінь. Він я помітив, але не хотів вірити, почав гаснути ще минулої весни.

…Це був один із небагатьох днів у році, коли батько зробив собі вихідний. До обіду порався по обійстю і підспорював йому Цар. Коли сіли за стіл, Штефан ненароком закинув:

— А няньо твій щось рано у цьому році вийшов орати.

— Куди? — насторожився батько.

— Звісно куди. Під Віщунку, на своє поле.

— Але ж землю в колгосп забрали?

— Знати — не знаю, але батько твій просив учора, аби ниньки зрання вийшов запомогти йому на оранці.

Батько відклав ложку, мовчки одягнувся.

— Господи, ти що надумав? — сполошилася мама.

— Скоро вернуся, — відповів, гамуючи роздратування.

— Коли б знав, слова б не прорік, — зніяковів Штефан. — Недарма кажуть: «Не твоє мелеться — свій міх не підставляй».

Однак батько вже не чув Штефанових слів. Гримнув дверима й через городи, навпростець, подався в бік Віщунки. Я — бігом за ним.

— Вернися! — наказав суворо.

— Раз у році тебе бачу, і то проганяєш від себе, — сльози застелили мені очі.

Батько байдуже махнув рукою й пішов далі.

Поминувши людські городи, ми спустилися у долину Віщунки.

Весна до нашого села оберталась чомусь не дуже сміливо і гостинно. Біжить-біжить із Дунайської низовини, галасує птахами, дихає вітрами, а потім на півдорозі зупиниться у якомусь селі і спочиває. Там, у долинянських селах, свої дні народження вже справляли сливи, яблуні — бралися легеньким туманом квіту, а в нас ще тільки на ліщині ледве прокльовуються зелені оченята. Але цього року яр-пора видалась газдівною і ніде не барилася. Прийшла нагально, хутко зігнала сніги, висушила дороги, поназбирувала повні небеса жайворів, мовляв, веселіть людей, кличте із землі трави, жито-пшеницю і всяку пашницю. Проте бувалі сельчани не вельми спішили в поле.

— Надто рання весна оманлива, — говорили газдове. — Зореш, посієш — матимуть потім чим жирувати заморозки.

Один тільки дід наважився вигнати плуг в поле. І тепер я не міг збагнути, чому батько так розсердився. Ще з осені в селі багато мовилося про колгосп, про те, щоб від діда і ще деяких газдів землю забрати. За це голосував і батько, але, як то насправді буде, ще ніхто не знав. А газди тим часом тихенько посмішкувалися і, не ховаючи глузування, говорили:

— Ми вже в один колгоз вступали, пережили його, то, ачей, і цей якось перебудемо.

При цих словах сміялися всі: тут мова йшла про колгосп, який ще влітку сорок п’ятого організовував Другий Фронт. Тодішній випадок налякав і навеселив багатьох у Черешневі, а вістка про нього розлетілася далеко по навколишніх селах.

А події тоді розгорталися так. Батько повернувся з війни наприкінці травня, а через тиждень, насампочатку літа, його обрали головою сільради. Секретарем і помічником заголосився бути вуйко Семен — Другий Фронт. На сільському сході гаряче доводив черешнівцям, що він теж страждав від хортіївського режиму за світлу ідею. Тут же перед присутніми закасав сорочку, аби добре розгледіли шрами на спині. Отже, має повне право на місце в новому уряді.

Черешнівці — народ поміркований, обачний: хтозна, як час поведеться, нікому не хотілося вельми пертися вперед, то й проголосували за вуйка Семена. Раз так чоловік хоче — хай буде. Другий Фронт — колишній завзятий політик, людина допитлива, хоч і не без дивацтв — на грамоті знався, і це всіх влаштовувало.

Наступного ж дня, тільки новий сільський уряд приступив до своїх повноважень, вуйко Семен категорично поставив перед головою сільради питання:

— Скажи мені, Андрію, як ми з тобою будемо вести село у світлу будущину?

— А як ти її бачиш перед собою? — зацікавлено усміхнувся батько.

— Найперше, я собі так думаю, у село треба завести електрику. Багато електрики! — сказав рішуче Другий Фронт. — Підключити її до кожної хижі, поставити стовпи на вулицях, і хай горить вдень і вночі. Най люди видять, що прийшло світле життя!

— З електрикою це розумно, — мовив нелукаво батько. — Може, не зразу, але вона у селі буде. Правда, треба подумати, чи варто її вдень палити…

— Ні, ні! — замахав руками Другий Фронт. — Раз ми з тобою боролися за світлу будущину, то най людям усюди буде ясно.

— Бог з ним, — кивнув батько. — Доживемо, якось вирішимо. Ну, а далі?

— Це не далі, а вже тепер, від сьогодні… — підняв вказівний палець вуйко Семен. — Нам треба колгосп організувати у селі. Я много начувся від наших визволителів про колгоспи… Та й ти жив у Радянському Союзі, видів на свої очі…