Мікроба по своїй натурі теж була людиною незлобливою, незлостивою. Просто стрийна — згусток якоїсь загадкової, але неприкаяної енергії, яка вся і всіх навкруги запалювала, мучила нестерпним вогнем і врешті-решт запусто спопелювала. Щоранку Мікробу осявали якісь ідеї. Вона, агітуючи всіх ближніх, бралася ці ідеї втілювати в життя, готова була за них покласти голову. Під обід Мікроба помалу починала сумніватися у своїх задумах. А увечері вона вже готова була віддати життя, аби тільки занапастити ту ідею, з якою починала свій день.

Ось така колоритна, веселково-святкова, урочисто-піднесена родина нас і чекала на воротах. Стрийко Мусоліні згріб діда під пахву і з якоюсь медвежо-грубою ніжністю потер щоки об Соломонову голову. Це означало — вони кріпко поцюлювалися. Баба ж Фіскарошка і Чеська Мікроба солодко і граційно простягнули одна одній руки, немов індійські танцівниці, і сплелися шиями в затяжному родинному цілунку, як африканські кобри. Щоправда, ледь відійшовши від Мікроби, Фіскарошка старанно витерла кінцем хустини губи і гидливо сплюнула. Той же ритуал достоту виконала і Мікроба. Невістки не переносили одна одну навіть на дух, але героїчно терпіли — і не тільки…

— Йой, Анцьо дорога, хоть і довго не виділа тебе, айбо так, нівроку, випозіруєш, як майськоє сонечко, — каже баба, а сама думає: «Ти, повітрульо нечесана, лем ти віник хибить…».

— А ти, Марько кедвешна, тоже не бись старіла, а десь, до мари, випозіруєш все молодіше. Личками світиш, як божими ружами, — дарує у відповідь Мікроба Фіскарошці, а сама думає: «Ага… ти, килава чалапіндошко[41], так, небого, випозіруєш, як та зайчиха, що з вовком дві ночі переспала…».

Після таких сердечних компліментів заходимо до хати. Господи, як тут смачно пахне — одною слиною можна вдавитися. Як би наш челядник бідно не мався, а на храмове свято він навіть воші продасть, але зробить все, аби не тільки душі був храм, а й пузові свято.

Золотисті, як апельсини, запечені кури; рожева, як пелюстки магнолії, варена шинка; широчезні і могутні, як долоні стрийка Микули, свинні відбивні; сито-вдоволені, як гендлярі на базарі, гурки пузаті; як молочні поросята, голубці і котлети. А що вже говорити за тіста — горіхові, яблучні, сливові, макові. Все це лежало, красувалося на столах, полицях, печі, ліжках. Дивіться, мовляв, дорогі гості, які ми жертви принесли во ім’я ваших кендюхів!

«Дякуємо… красно дякуємо» — думаючи собі: нас двічі не треба просити, — і блискавично оцінивши обстановку, займаю найбільш вигідну позицію за столом, де всього повно. І дарма Фіскарошка, витираючи губи, масно говорить: «Анцьо ороньові[42], такі смакоти наготували’сьте, што лем би ангеликів частувати», а сама достоту думає: «Найся не приказує, абисьмо з Мішком по дорозі домів лем понос не дістали…». Мені то все до мачки. Я їм, як молотарка. Набиваю їдлами кендюх, аж очі за потилицю заходять.

— Аби лем не пошкодило тобі, Митьку, — пробує якось стлумити мене Фіскарошка, печучись не стільки про моє здоров’я, як про репутацію нашого сімейства. Хоча крадькома думає: «їж, їж, золота дитино, най борги вертають: Микула сам-самісінький у нас на Богородицю перемолотив стільки, що ми троє тут за тиждень не з’їмо…».

Природа наділила мене дивовижним даром: я бунтую і взагалі гостро реагую на світ до тих пір, доки не нажеруся. Як ситий, я починаю мислити вже не головою, а кендюхом. І тоді світ сприймаю навиворіт. Недавні люті вороги стають для мене доволі симпатичними, нестерпно-пекучі проблеми — дрібницями, трагедія вічного безгрошів’я — марнотою марнот. Так і тепер. Натішившись смачними наїдками, я, звісно, не забув і набити крадькома кишені. При цьому дербализнув потай і кілька погарів вина. А далі вийшов із-за столу, сів собі на скриню в куточку і впав, як пітон, у дрімоту. Я чекав на найцікавішу частину гостини. Бо із незапам’ятних часів у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині жодні гостина, весілля, хрестини чи уродини не обходилися, як казала баба Фіскарошка, «без ціркусів і хайдерів», тобто — мордобоїв. Це вже стало якимось атрибутом родинних торжеств — бити один одному писки. І часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на храмі в Лохові чи Бобовищах, дід Соломон прокидався із дрімоти і зацікавлено питав:

— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю потрощив?

— Ні, потятко[43], се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем ключицю потрощив, — відповідає баба позіхаючи.

Ось така собі родова історична пам’ять при відліку найпам’ятніших сімейних подій і торжеств. Якщо гостина завершувалася тихо, мирно, ніхто це за свято не вважав, а просто говорив, між іншим: «Малінько сьме ся зобрали, верли штось на язик, гертанку замочили і тихинько розойшлися». Але про таке ніхто не пам’ятав і не хотів згадувати.

І ось ця найбільш жадана для мене мить настала. Стрийна Мікроба вручила врочисто бабі Фіскарошці величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти. Фіскарошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід Соломон, намагаючись дістати руками до шиї Микули і «поцюлювати братика», випадково заглянув у спальню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і печального Миколи Чудотворця бовванів, як медвідь у гаврі[44], тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настирливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у партію і, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав від моди.

Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з дитячою безпосередністю вигукнув:

— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як шпікулянт із мукачівської торговиці. Никай, тварь має, як ракошинський м’ясник, а писок — як куряча гузиця.

— Неправда, Мішку, — заверещала хмільна Фіскарошка. — Не мукачівський шпікулянт, а гірше — воко у воко старий Наполійон! Усі дябли — Наполійони!

І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка Микули годився більше на популярну експозицію «їх розшукує міліція», ніж на почесне місце в хаті на стіні. Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити, замовляв лик Микити у пана Фийси, який, виявляється, вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським партєйцям їх отаманів. І дуже дешево: одна комуняцька пика — півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три головки часнику. На запитання, чому пан Фийса просить аж три головки часнику, відповідав, що часником він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється в нього під час роботи над писками комуністичних начальників.

— Ти, Мішку, нашого любимого товариша Хрущова якшто ще раз позлословиш, я тобі сідницю натягну на твій червоний ніс, — витягнув бичачу шию стрийко Мусоліні.

— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з ним і гримай ’го вмісто Анці, — щиро порадив дід Соломон.

По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми медвежими ручищами дрібненького Соломона і підняв аж до стелі. Дід тільки отетеріло, як ховрах, лупав очима навкруги й дригав, як лопухівська жаба, ногами. Стрийко Мусоліні, можливо б, і довбнув дідом об землю, але…

— Та ти, свинопасе короставий, через того килавого лисака підняв на мого Мішка руку?! — заверещала баба Фіскарошка і, притьмом підскочивши на стілець, вгостила стрийка пляшкою по тім’ю. Микула, немов бик, коли влуплять молотом у чоло, хитнув головою, і дід, вислизнувши з його рук, бехнувся на стіл межи голубці.

— Гойте, люди, жеброта вбиває істинних комунішту! — заволала істерично стрийна Мікроба.

І тут же, аби не залишитися в боргу, схопила величезну глиняну миску із галушками і насадила Фіс-карошці на голову — та вмить стала схожою на посуканого вояка. Баба, напихаючи рот галушками, — не пропадати ж добру, — хутко схопила зі столу варіху[45] і зацідила Чеській Мікробі межи очі. Дід, тим часом очунявши на столі, розліпив пульки, обзирнувся, кинув у рот голубця і почав належачки наливати собі сливовицю — за щасливе приземлення. Мусоліні, побачивши, як дідо, розтягнувшись на столі межи мисками, намагається випити, гепнув собою в кут і захлинувся гомеричним сміхом.