Через шість місяців після від’їзду Юрґена вона шукала пакет для сміття і знайшла оболонку Цікі. Можливо, з її боку було помилкою розстібнути замок, подумала вона. Можливо. Про такі речі важко сказати напевно. Того ж таки вечора, коли вона чистила зуби, вона пригадала той поцілунок, той біль від уколу. Вона промила рот великою кількістю води і поглянула у дзеркало. У неї досі зберігся шрам, і коли вона його уважно обстежила, то помітила маленький замочок під своїм язиком. Елла нерішуче торкнулася його пальцем і спробувала уявити, яка вона всередині. Це вселило в неї велику надію, але й також страх. Переважно через веснянкуваті руки й суху шкіру. Вона подумала, що, можливо, в неї було татуювання троянди. Їй завжди кортіло його мати, але завжди бракувало мужності. Вона думала, що її сильно болітиме.

У двері постукав увічливий хлопчик. Його батьки були надто зайняті тим, що сперечалися, хто з них відповість, і, постукавши кілька разів, він усе одно ввійшов.

— Помилка, — сказав батько матері, — ось ми хто, помилка, як на тих картинках, де зображено заборонені речі. Ось ми хто — оте велике «Ні!» внизу і обличчя, перекреслене великим «X».

— Що ти хочеш мені цим сказати? — запитала матір у батька. — Тобто про все, що я скажу, я згодом шкодую.

— Кажи, кажи, — промимрив батько. — Навіщо чекати, якщо можна пошкодувати вже зараз?

Ввічливий хлопчик тримав у руці модель літака. Він змайстрував його сам. Інструкція була написана незрозумілою йому мовою, але там були вдалі картинки зі стрілками, і ввічливий хлопчик, чий батько завжди казав, що в нього золоті руки, зумів впоратись із завданням і збудував модель літака без допомоги дорослих.

— Я колись сміялась, — сказала мама. — Я сміялася багато і щодня. А тепер... — вона розсіяно погладила волосся ввічливого хлопчика. — І все, більше я не сміюсь.

— І все? — гаркнув батько. — І все? Оце твоє «Пізніше я пошкодую про сказане» — «Я колись сміялась»? Обана, яка новина!

— Який гарний літак, — сказала мама і дуже рішуче відвела свій погляд від батька. — Чому б тобі не вийти з ним погратися надвір?

— А можна? — запитав увічливий хлопчик.

— Звісно, можна, — посміхнулася мама і знову погладила його волосся, як ви гладите собачу голову.

— І скільки мені можна побути надворі? — запитав увічливий хлопчик.

— Скільки хочеш, — випалив батько. — А якщо тобі подобається надворі, можеш взагалі сюди не повертатись. Просто час від часу відповідай на дзвінки, щоб мамуся не хвилювалась.

Мама підвелась і з усієї сили ляснула батька. Дивна ситуація, тому що виглядало так, немовби цей ляпас лише розвеселив батька, і чомусь саме мама зайшлася плачем.

— Ходи, ходи гуляти, — сказала мама ввічливому хлопчикові між поривами плачу, — ходи і грайся, поки світло надворі, але повертайся перед смерканням.

«Можливо, в нього обличчя тверде, як камінь, — подумав увічливий хлопчик, йдучи сходами, — і тому, коли ти вдарила його, заболіла рука».

Ввічливий хлопчик запустив модель літака якомога вище в повітря. Модель зробила петлю, трохи спланувала паралельно землі і вдарилась у фонтан з питною водою. Трохи погнулося крило, і ввічливий хлопчик силкувався його виправити.

— Овва, — сказала веснянкувата дівчинка, яку він досі не помічав, і простягнула свою веснянкувату руку, — який кльовий літак. Можна я його запущу?

— Це не літак, — виправив її хлопчик, — а модель літака. А літак — це тоді, коли є двигун.

— Та ну, дай мені спробувати, — наказала дівчинка, не опускаючи руки. — Не будь скупердяєм.

— Спочатку я повинен відремонтувати крило, — заперечив хлопчик. — Хіба ти не бачиш, що крило вигнуте?

— Ти — скупердяй, — сказала дівчинка. — Бажаю, щоби з тобою трапилися всілякі страшні речі. — Вона наморщила чоло, намагаючись вигадати щось конкретне, і коли їй вдалося, вона посміхнулась. — Бажаю, щоби твоя мама померла. Так, бажаю твоїй мамі смерті. Амінь.

Увічливий хлопчик не звернув на неї уваги, бо його вчили на таке реагувати. Він був на голову вищим за неї, і якби захотів, міг би дати їй ляпаса, і дівчинці точно було би боляче, набагато більш боляче, ніж йому, тому що її веснянкувате обличчя точно не було зроблене з каменю. Але він цього не зробив і не штовхнув її, і не кинув у неї камінь, і не сказав їй нічого страшного у відповідь — тому що він був увічливим.

— А також бажаю смерті твоєму батькові, — додала дівчинка слова, які немовби спали їй на думку запізно, і забралась.

Увічливий хлопчик запустив модель літака ще кілька разів. Під час найкращого запуску модель зробила три повних петлі в повітрі, а потім сіла на землю. Сонце також почало сідати, а небо навколо ставало все червонішим. Батько сказав йому одного разу, що якщо дуже довго дивитися на сонце не кліпаючи, можна осліпнути, а тому ввічливий хлопчик кожні кілька секунд старанно заплющував очі. Але навіть із заплющеними очима він міг бачити червінь небес. Це здавалося дивним, і ввічливому хлопчикові дуже кортіло зрозуміти це краще, але він знав, що якщо вчасно не повернутися додому, його мама хвилюватиметься.

«Сонце завжди сходить, — подумав увічливий хлопчик про себе і нахилився підняти модель з газону, — а я ніколи не запізнююсь».

Коли ввічливий хлопчик повернувся додому, його мама все ще плакала у вітальні, тримаючись за руку. Батька там не було. Вона сказала, що він спить у спальні, тому що прийшов із нічної зміни, а вона йде готувати ввічливому хлопчику на вечерю Яєчний Сюрприз. Двері до спальні були прочинені, і ввічливий хлопчик легким рухом їх відчинив. Батько лежав на ліжку одягнений і взутий. Він лежав на животі з відкритими очима, і коли ввічливий хлопчик зазирнув усередину, він запитав, не підводячи голови з ліжка:

— І як модель літака?

— Добре, — відповів ввічливий хлопчик, а коли відчув, що сказаного недостатньо, додав: — Справді добре.

— Ми з мамою іноді сваримось і говоримо одне одному образливі речі, — сказав батько, глянувши на підлогу, а потім на нього, — але знай, що я завжди любитиму тебе. Завжди. Незалежно від того, хто б і що не казав. Розумієш?

— Так, — кивнув ввічливий хлопчик і заходився зачиняти за собою двері. — Я знаю. Дякую.

Чоловік, який знав, що я збираюся сказати, сидів поряд зі мною в літаку з дурнуватою посмішкою, приклеєною до обличчя. В ньому дратувало те, що, не будучи розумним чи навіть чутливим, він знав геть усі слова, що я збираюся сказати, і зумів промовити їх на три секунди раніше за мене.

— Ви продаєте «Ґерлен Містік»? — запитав він у стюардеси за хвилину переді мною, і вона відповіла йому ортодонтичною посмішкою, сказавши, що залишився тільки один флакон. — Моя дружина божеволіє від цих духів. Якщо я повертаюся з подорожі і не привожу їй флакон «Містік» із дьюті-фрі, вона каже мені, що я більше її не кохаю. Якщо я наважуся прийти додому бодай без одного флакону, у мене будуть проблеми.

Все це мали бути мої слова, але чоловік, який знав, що я збираюся сказати, вкрав їх у мене. Він не проґавив жодної деталі. Щойно шасі торкнулися землі, як він за секунду переді мною ввімкнув свій телефон і сказав своїй дружині:

— Я щойно приземлився, — сказав він їй. — Вибач. Я знаю, що це мало бути вчора. Вони скасували рейс. Ти не віриш мені? Сама перевір. Зателефонуй Ерікові. Я знаю, що не віриш. Я можу дати тобі його номер просто зараз.

У мене теж був турагент на ім’я Ерік. І він мені теж збрехав.

Поки літак їхав до терміналу, він усе ще розмовляв, відповідаючи на запитання, на які мав відповідати я. Без тіні емоції, як папуга у світі, де час тече у зворотному напрямку, повторюючи те, що збираєшся сказати, замість того, що вже було сказано. Його відповіді були найкращими з усіх можливих в обставинах, що склались. Його ситуація не була аж надто серйозною, вона зовсім не була серйозною. Моя ситуація також такою не була. Моя дружина не встигла відповісти на мій дзвінок, але, слухаючи чоловіка, який знав, що я збираюся сказати, мені закортіло перервати дзвінок. Просто слухаючи його, у мене склалося враження, що яма, в якій я сидів, була настільки глибокою, що якби я зумів звідти виборсатись, то потрапив би в іншу реальність. Вона б ніколи не вибачила мені і ніколи б мені не повірила. Ніколи. Відтепер кожна подорож була би пеклом на землі, а час між подорожами — навіть іще гіршим. Він вів усе далі й далі, видобуваючи з себе всі ті речення, які я придумав, але ще не висловив. Вони просто витікали з нього. Тепер він завівся, підвищивши голос, як потопельник, що відчайдушно намагається втриматися на плаву. Люди почали покидати літак. Він підвівся, не припиняючи розмови, згріб свій ноутбук вільною рукою і попрямував до виходу. Я побачив, як він залишив пакет, який він сховав у багажному відсіку над головою. Я побачив, що він його забув, і нічого не сказав. Я просто залишився на місці. Поступово літак спорожнів, у ньому зосталися лише огрядна релігійна жінка з цілим виводком дітлахів і я. Я підвівся і відчинив багажний відсік, немовби це було для мене найприроднішою справою у світі. Я взяв пакет із дьюті-фрі, немовби він завжди належав мені. Всередині був чек і флакон «Ґерлен Містік». Моя дружина божеволіє від цих духів. Якщо я повертаюся з подорожі і не привожу їй флакон «Містік» із дьюті-фрі, вона каже мені, що я більше її не кохаю. Якщо я наважуся прийти додому бодай без одного флакону, у мене будуть проблеми.