А правда полягає в тому, що Адамові хотілося потрапити на це шоу. Він ніколи не був на телебаченні, і знав, як хлопці з роботи будуть вражені, якщо побачать його на цьому ток-шоу, — вже не кажучи про клієнтів. Хоч це, може, й смішно, але він навіть не пробував сперечатися з нею. Тому що коли Мішель щось собі вбивала в голову, сперечатися не було сенсу: вона ніколи не прислухалась до думок інших людей. Зрештою, Адам потрапив на телебачення — у прайм-тайм, не менше, з трансляцією від узбережжя до узбережжя. Це був не студійний запис, але вони показали майже цілу хвилину домашнього відео, де його ще молодий тато грає в баскетбол із Тоддом. У тій сцені він махає рукою в камеру, і Тодд, скориставшись цим, забирає в нього м’яч і закидає його в кошик. «Навіть тоді можна відчути суперництво між ними», — зазначив диктор у студії. І річ не в тому, що між ними колись було яке-небудь суперництво, але саме так показали по телевізору. Вони там полюбляють для драматичного ефекту робити з мухи слона. І якщо вони не можуть знайти, з чого б це їм зробити з мухи слона, вони вдаються до вигадок.

В реальному житті Адам і Тодд насправді були в дуже добрих стосунках. В цілому обидві пари жили у цілковитій злагоді. Вони жили по сусідству і проводили разом вихідні. А коли вони почали планувати сім’ї, то навіть вирішили завести дітей більш-менш у той самий час, щоб ті разом росли. І ці плани, можливо, і збулися б, якби не сталося те, що сталось. І річ не в тому, що хтось когось у чомусь підозрював. Навіть озираючись назад, важко передбачити такі речі. І навіть якщо іноді сусіди бачили, як Адам і Нікі цілуються на вулиці чи на ґанку, вони, вочевидь, приймали Адама за Тодда, або вважали, що це, мабуть, Мішель.

Їхні стосунки пішли у цьому напрямку десь через рік. В певний момент вони навіть подумали зізнатися в усьому цьому перед світом, розлучитись і знову одружитись. Але Нікі знав, що це знищить Мішель, і Адам також почувався винним перед нею, а також перед Тоддом, оскільки навіть якщо Тодд колись у минулому його ображав і, можливо, неодноразово, він завжди любив Адама й бажав йому всього найкращого. І потім настав момент, коли Нікі запропонувала всім їм зупинитись. Це сталося тоді, коли вона подумала, що Тодд починає закохуватись. Нічого конкретного, вона просто так відчувала, і вони насправді тижнями не дивилися одне на одне, але потім знову зійшлися, оскільки з’ясувалося, що розлука — це не те, що жоден із них спроможний витримати.

Я зустрівся з Нікі через кілька років після сумного фіналу цієї історії. На той час Адам уже загинув, а Тодд уже довший час відбував за це покарання в тюрмі. Мішель не розмовляла з Нікі, відколи все це з’ясувалося, що в її випадку трапилось у день, коли Тодд випустив три кулі в Адамову голову впритул. Мішель ніколи не була з тих, хто таке прощає. Я прибув як запрошений лектор до університету, де Нікі працювала секретаркою на факультеті. Спочатку я почув її історію від іншого викладача, також запрошеного, з Туреччини, а вже потім від неї. Того року ми досить близько з нею зійшлись, і на певному етапі вона розповіла мені про це. Навіть ще до того, як ми з нею переспали.

Вона розповіла, що покинула Флориду, щоб утекти від усього цього, але насправді це не сильно змінило ситуацію, тому що всі тут також про це знали і всі розмовляли про це в неї за спиною. Вона розповіла, що якимось дивним чином, «збоченим»,як би її сестра Мішель, мабуть, назвала б його, їй по-справжньому бракує усіх цих близнючих штучок, того, як люди навколо плутали її з Мішель.

Пам’ятаю, як вона сказала мені якраз перед нашим першим поцілунком:

— Чомусь коли твоя сестра-близнючка мешкає з тобою в одному районі, ти почуваєш більше. Немовби ти більша за одну людину й отримуєш у користування більше за одне життя. Коли хтось каже тобі «Я бачив, як годину тому ти їла ванільне морозиво» або «Я бачив тебе на автобусній зупинці в рожевій сукні», ти, якщо хочеш, можеш пояснити, що це була твоя сестра, але чомусь це саме ти їла морозиво або стояла в рожевій сукні. Це дивне відчуття, немовби ти проживаєш ще одне життя і використовуєш своє додаткове життя для всіх таємничих речей, про які ти насправді ніколи не здогадаєшся.

Їй бракувало не тільки цього, а й також її чоловіка, а понад усе їй бракувало Адама — чоловіка, який був викапаною, найточнішою копією її ув’язненого чоловіка, чоловіка, якого вона любила набагато більше, хоч і не могла пояснити чому.

Тієї ночі я їй також розповів про своє життя і свій роман. І не з сестрою моєї дружини. А просто з дівчиною з роботи, яка була зовсім не подібною до моєї дружини і менш привабливою, але я відчував щось схоже до емоцій Нікі, немовби проживаю більше життя. І необов’язково краще життя і не більш перспективне життя, ніж те, що в мене вже було. Але через те, що я вважав це життя додатком, а не замінником, я пожирав його, ані секунди не вагаючись. В моєму випадку ніхто нікого не застрелив, і хоч моя дружина щось підозрювала, впіймати мене так і не змогла. Ми залишилися разом. Крім того, як і все в житті, що дістається безплатно, цей робочий роман також мені щось коштував. Коли мені запропонували роботу за кордоном на рік, вона вирішила залишитись удома. Офіційною причиною були діти і що переїзд, мовляв, буде для них важким, але правда полягала в тому, що, можливо, нам обом якийсь час слід пожити окремо. Я зустрів Нікі невдовзі після того, як пообіцяв собі більше ніколи не обманювати свою дружину. Але я все одно її обманув. І це не була якась велика любовна історія — нічого подібного. Просто шанс отримати трохи більше життя.

Є теорія, яка стверджує, що існують мільярди інших всесвітів, паралельних до того, в якому живемо ми, і що кожен із них трохи різний. Існують такі всесвіти, де ви ніколи не народитесь, і такі, де б ви ніколи не хотіли б народитись. Існують такі паралельні всесвіти, де я займаюся сексом із конем, і такі, де я виграю в лотерею. Існують всесвіти, де я лежу на підлозі спальні й помираю, повільно стікаючи кров’ю, і всесвіти, де мене з величезним відривом обирають президентом. Але тепер мене не хвилюють жодні паралельні всесвіти. Єдині всесвіти, які мене цікавлять, — це ті, де вона нещаслива у шлюбі і має маленького чудового синочка, і ті, де вона зовсім самотня. Я переконаний, що таких всесвітів чимало. І я намагаюся тепер думати про них. Серед усіх цих всесвітів є такі, де ми ніколи не зустрічались. Тепер вони мені по цимбалах. Серед всесвітів, що залишились, є такі, де вона не хоче мене. Вона мені відмовляє. В деяких з них вона робить це делікатно, в інших мені від її відмови боляче. І вони мені теж тепер по цимбалах. Залишилися тільки ті світи, де вона каже «так», і я вибираю один із них, десь приблизно так, як ви вибираєте фрукти в овочевій крамниці. Я вибираю найкращий, найстигліший і найсолодший. Це всесвіт, де досконала погода — не дуже спекотно і не дуже холодно, а ми живемо в невеличкому котеджі в лісі. Вона працює в міській бібліотеці, в сорока хвилинах їзди від нашого дому, а я працюю в управлінні освіти місцевої ради, у будинку навпроти її бібліотеки. Іноді з вікна мого кабінету можна побачити, як вона розкладає книжки на полиці. Ми завжди обідаємо разом. І я люблю її, а вона любить мене. І я люблю її, а вона любить мене. І я люблю її, а вона любить мене. Я б віддав усе, щоб опинитись у цьому всесвіті. А поки я не знайшов дорогу туди, все, що мені залишається — це думати про нього. Я можу уявляти, як живу там посеред лісу, — з нею і в абсолютному щасті. У світі існує незліченна кількість паралельних всесвітів. В одному з них я займаюся сексом із конем, в іншому я виграю в лотерею. Мені тепер не хочеться думати про них, але лише про той єдиний із котеджем посеред лісу. Існує світ, де я лежу з перерізаними зап’ястями на підлозі спальні, стікаючи кров’ю. Саме в цьому всесвіті я приречений жити, поки все не скінчиться. Я не хочу думати про це тепер. Я хочу думати лише про той інший всесвіт. Котедж посеред лісу, захід сонця, ми рано лягаємо в ліжко. Ми в ліжку, моя рука не перерізана і суха. Вона лежить на ній і ми обнімаємось. Вона лежить на ній так довго, що я її вже не відчуваю. Але я не рухаюсь, мені так подобається тримати руку під її теплим тілом і не перестає подобатися, навіть коли я перестаю взагалі відчувати свою руку. Я відчуваю її подих на своєму обличчі — ритмічний, постійний, нескінченний. Мої очі починають закриватись. І не лише в тому всесвіті, в ліжку, серед дерев, а і в інших всесвітах також, у тих, про які мені й думати не хочеться. Мені дуже приємно від знання, що існує одне місце, в самому осередді лісу, де я засинаю щасливий.