Брова намагається уявити, на що схоже життя Їфтаха Розалеса, якщо у свій вільний час він не знайшов нічого іншого, крім пошуку якогось хлопчика, який йому насправді ніколи не подобався і з яким він вчився у класі тридцять років тому.

Після кількахвилинного почуття зверхності перед Розалесом Брова почав думати про себе. А саме про те, що він робить зі своїм життям. Схиляється над смердючими ротами, свердлячи та пломбуючи порожнини у гнилих зубах.

«Це надзвичайно престижна професія», — так завжди казала його мама, коли розмова заходила про стоматологію.

Що там поважати? Яка насправді різниця між професіями стоматолога та сантехніка? Вони обидва працюють у смердючих дірах, просвердлюючи й пломбуючи отвори для того, щоб заробити собі на життя. Й обидва заробляють непогані гроші. Існує також велика ймовірність того, що ніхто з них насправді не отримує задоволення від своєї професії.

Крім того, що робота у Брови «надзвичайно престижна», для здобуття цього престижу Брова мусив покинути країну на п’ять років і поїхати на навчання до Румунії, тоді як сантехнік, мабуть, у свою професію інвестував трохи менше часу.

Сьогодні був по-справжньому найгірший день: операція на яснах цього діда, який безперестанку нив і стікав кров’ю, практично задихаючись від слиновиділення. І Брова, який постійно намагався його заспокоїти, не міг позбутися думки, що все це марно. Що цьому дідові знадобиться щонайменше рік страждань для того, аби звикнути до імплантів, і, мабуть, за два дні перед цим або після він помре від інфаркту або інсульту, або від чого ще помирають люди в його віці.

Знімаючи туфлі, він думає, що повинен бути віковий ліміт для пацієнтів. Ти просто мусиш їм сказати: «Ви вже достатньо нажились. Відтепер сприймайте все, що вам залишилося, як бонус, безплатний подарунок. Вам боляче? Лежіть у ліжку. Все ще боляче? Заждіть: або ви помрете, або воно пройде».

Цей вік, думає Брова про себе, чистячи зуби, наближається до мене галопом, як кінь, розбризкуючи піну з ніздрів. Незабаром і я лежатиму в ліжку, несила підвестись. І щось у цій думці його втішило.

Вперше і востаннє в житті Пніна дала ляпаса саме Авнерові. Це було сімнадцять років тому. Він іще не був багатим, озлобленим і лисіючим, але вже випромінював упевненість, що все належить йому. Це було їхнє перше побачення і вони пішли до ресторану.

Авнер нахамив офіціантові і змусив його забрати свою їжу, яка виявилася не фантастичною, а просто смачною. Вона не могла зрозуміти, що вона робить за одним столом із таким зарозумілим чоловіком.

Їх познайомила її сусідка по кімнаті. Вона розповіла Пніні, що Авнер — чудовий, а Авнерові сказала, що Пніна — чарівна, що з її боку було насправді певним способом назвати її гарною, не почуваючись при цьому шовіністкою.

Авнер цілий вечір розповідав їй про акції, вторинні цінні папери та інституційних інвесторів і не дозволив їй вставити ані слова у відповідь. Після вечері він відвіз її додому у своєму побитому білому «Autobianchi». Він зупинився перед її будинком, вимкнув двигун і запропонував піти з нею.

Вона сказала, що не думає, що це добра ідея. Він нагадав їй, що знає її сусідку і просто хоче піднятися сходами на хвилинку і привітатися з нею. Привітатись і подякувати за те, що їх познайомила.

Пніна ввічливо посміхнулась і сказала, що її сусідка повернеться пізно, тому що працює в нічну зміну. Вона пообіцяла переказати їй його вітання та слова вдячності й уже збиралася відчинити двері й заходити, але Авнер їх зачинив і поцілував її.

І не було жодних сумнівів, жодних питань, як на іншому боці цього поцілунку почувається вона. Це просто був поцілунок у губи, але здавалося, що це зґвалтування.

Пніна дала йому ляпаса і вийшла з машини. Авнер не намагався піти за нею або покликати її. З балкону квартири вона побачила, як нерухомо стоїть його «Autobianchi». Майже цілу годину. Вона й далі стояла там, коли Пніна йшла спати.

Вранці її розбудив кур’єр із гігантським і трохи позбавленим смаку букетом квітів. На картці було написано одне лише слово: «Вибач».

— Вибачте, — каже Вусань. — Я не те мав на увазі.

І Пніна могла бути суворою з ним, могла запитати його, що саме він мав на увазі, цілуючи її. Скористався її слабкістю? Проїхавши весь шлях до Герцлії з нею в машині, в якій пахне кокосовим освіжувачем повітря впереміш із потом? Але їй не хотілося нічого казати, вона не мала сили. Їй просто хотілося, щоб Вусань відвіз її додому.

— Можливо, нам слід піти в поліцію, — сказав Вусань. — Просто щоб перестрахуватись.

Але Пніна не погодилась. Авнер, урешті решт, повернеться додому, вона просто це знає, він не з тих, хто може вчинити самогубство або вбити когось. Після того, як Пластир сказав це, спочатку стало страшно, але тепер, коли вона намагається уявити, як Авнер встромляє пістолет у рот або підводить його до своєї скроні, то розуміє — хто завгодно, тільки не він. Дивлячись на свої руки, вона бачить, як вони тремтять, але її розум уже вирішив, що з Авнером усе гаразд.

Вусань не сперечається, а просто везе Пніну додому.

Бус обслуги бенкетів, припаркований неподалік із двома колесами на хіднику, досі блокує проїзд на вулиці. Бідні хлопці, вони чекали там увесь цей час. Вусань сказав, що вийде і поговорить з ним. Він хоче хоч якось їй допомогти, щоб якось реабілітуватися за те, що трапилось. Але вона не дозволяє йому. Не заради покарання — у неї просто немає сил.

Після того, як Пніна виходить з машини, він підзиває її. Лють, яку вона відчувала раніше, вже минула. Вона насправді більше не гнівається на нього. Він здається їй приємною людиною. А цей поцілунок... Можливо, для нього було вибрано трохи недоречний час, але вона відчувала від самого моменту його приходу, наскільки він хоче її, і значну частину вечора їй від цього було добре.

Вусань дає їй свій подарунок для Авнера і свою візитку, пояснюючи, що на цій картці є також номер його мобільного і вона може зателефонувати йому коли завгодно. Вона киває.

Вона не зателефонує йому, не сьогодні.

Пластир знаходить місце для паркування просто біля свого будинку. Але замість того, щоби піднятися на другий поверх, встромити ключ у замок, роздягнутись у передпокої і тихенько заповзти на свою частину ліжка, він кудись іде. Спочатку він не має уявлення, куди прямує: вулиця Штанд, Царя Соломона, Короля Ґеорґа, потім вулиця Дізенґофф. Лише на вулиці Дізенґофф він усвідомлює, що хоче вийти до моря.

Він продовжує йти, поки не доходить до набережної, а звідти спускається до пляжу. Він знімає туфлі та шкарпетки і просто стоїть, зачерпнувши ногами пісок. За спиною чути шум автомобілів і трансової музики, що, вочевидь, долинає з нічного бару. Перед собою він чує звук хвиль, які розбиваються об хвилеріз неподалік від нього.

— Перепрошую, — каже молодий хлопець із короткою армійською стрижкою, — ви тут живете?

Пластир киває.

— Чудово, — каже Стрижка, — то, може, ви знаєте, куди можна сходити розважитись?

Пластир може запитати його, який вид розваги він має на увазі: алкоголь? дівчат? таємничий вибух тепла, який наповнює твої груди? Який у цьому сенс, він не знає, де знайти всі ці речі, тому він просто махає головою.

Але Стрижка наполягає:

— Ви сказали, що живете тут, так?

Пластир не відповідає, просто дивиться в далеку точку, де чорнота моря зливається з чорнотою небес.

Цікаво, що сталося з Авнером, думає він. Сподіваюся, що все, врешті-решт, з’ясувалося.

Речення, які я пишу зараз, призначені глядачам Німецького державного телебачення. Репортерка, яка сьогодні прийшла до мене додому, попросила мене написати щось на комп’ютері, тому що авторське писання завжди забезпечує чудовий візуальний ефект. Це кліше, вона це розуміє, але кліше — це не що інше, як несексуальна версія правди, і її роль як репортерки — перетворити цю правду на щось сексуальне, зламати це кліше за допомогою освітлення та незвичайних ракурсів. А світло в моєму будинку падає ідеально, так, що вона не мусить навіть вмикати жодного прожектора, тому все, що мені залишається, — це писати.