Том вельми здивувався.

— Що саме Шрiвери розповідали про мене?

— Вони казали — гадаю, вони трохи перебільшили, — що ви з Річардом були близькими друзями. Тому вони й були впевнені, що ви з ним листуєтесь. Бачте, я майже не знаю друзів Річарда… — Він глянув на склянку Тома, ніби хотів бодай запропонувати йому щось випити, але Томова склянка була майже повна.

Том пригадав, як колись разом із Дікі Ґрінліфом був на коктейльній вечірці в Шріверів. Напевне Ґрінліфи більше товаришували з ними, ніж він сам, і з цього усе й почалося, адже Том бачився зі Шріверами лише кілька разів. А під час їхньої останньої зустрічі, подумав Том, він допоміг Чарлі Шріверу впорядкувати його податкову декларацію. Чарлі був режисером на телебаченні й геть заплутався у своїх додаткових заробітках. Чарлі вважав Тома генієм, адже він зумів так підтасувати всі цифри, що сума вийшла меншою, ніж у самого Чарлі, і до того ж усе виглядало цілком законно. Можливо, саме тому Чарлі так гарно відгукувався про Тома й порекомендував його містеру Ґрінліфу. Під враженням того вечора Чарлі міг сказати містеру Ґрінліфу, що Том був розумним та поміркованим, сумлінним та чесним і завжди готовим прийти на допомогу. Однак він трохи помилявся.

— Підозрюю, що ви не знаєте інших близьких друзів Річарда, які б могли якось вплинути на нього? — жалібно запитав містер Ґрінліф.

Том подумав про Бадді Ланкенау, але не хотів уплутувати його в таку справу.

— Боюсь, що ні, — відказав Том, хитаючи головою. — А чому Річард не хоче повертатися додому?

— Він каже, що йому краще жити там. Але його мати серйозно занедужала… Утім, це сімейні проблеми, тож вибачте, що так набридаю. — Він ніяково провів рукою по своєму рідкому, але охайно причесаному сивому волоссю. — Він каже, що захопився малюванням. У цьому немає нічого поганого, однак у нього немає таланту до малювання. Зате він має талант до проектування кораблів, от тільки б він хотів цим займатися. — Він підвів голову, коли до нього звернувся офіціант. — Віскі «Дюарс» і содову, будь ласка. Ви будете щось замовляти?

— Ні, дякую, — сказав Том.

Містер Ґрінліф винувато глянув на нього.

— Ви перший із друзів Річарда, хто погодився мене вислухати. Усі інші думають, що я намагаюся втручатися в його життя.

Том міг зрозуміти їхню позицію.

— Мені б хотілося допомогти, — ввічливо відповів Том.

Тепер він пригадав, що гроші Дікі приносила суднобудівна компанія. Невеличкі вітрильники. Без сумніву, батько хотів, щоб він повернувся додому й узяв на себе сімейний бізнес. Том знічев’я посміхнувся містеру Ґрінліфу й спорожнив свою склянку. Він засовався на стільці, уже готовий попрощатися, але розчарування його співрозмовника можна було відчути на дотик.

— А де він живе в Європі? — запитав Том, хоча самому було начхати, де він там живе.

— У містечку Монджибелло, на південь від Неаполя. Він каже, що там навіть немає бібліотеки. Здебільшого він або плаває під вітрилами, або малює. Він придбав там будинок. Річард сам заробляє — небагато, але, вочевидь, на життя в Італії вистачає. Ну, в кожного свої смаки, але я у тому містечку не бачу нічого привабливого. — Містер Ґрінліф бадьоро посміхнувся. — Чи можу я пригостити вас, містере Ріплі? — додав він, коли офіціант приніс його віскі й содову.

Том хотів чимшвидше піти. Але його мучила думка про те, що він залишить містера Ґрінліфа наодинці зі свіжою порцією віскі.

— Дякую. Я не проти, — сказав Том і віддав офіціанту свою порожню склянку.

— Чарлі Шрівер казав, що ви працюєте у страховій компанії, — ввічливо продовжив містер Ґрінліф.

— Працював там раніше. А тепер… — Том не хотів розказувати, що працював у податковому відомстві, принаймні не зараз. — А тепер працюю у відділі бухгалтерії однієї рекламної агенції.

— Справді?

Якийсь час обидва мовчали. Очі містера Ґрінліфа прикипіли до Тома, його погляд був жалісливим, благальним. Що, у біса, він міг відповісти? Том уже картав себе за те, що прийняв запропоновану випивку.

— До речі, а скільки Дікі років? — запитав він.

— Двадцять п’ять.

«Як і мені», — подумав Том. Напевне, Дікі чудово проводить час у Європі. Гроші, будинок, вітрильник. З якого б це дива йому захотілось повернутися додому? Образ Дікі дедалі чіткіше вимальовувався у його пам’яті: у нього була широка посмішка, світле, трохи хвилясте волосся, безтурботне й веселе обличчя. Дікі дуже пощастило. А що він сам робив у двадцять п’ять років? Перебивався з тижня на тиждень. Не мав банківського рахунку. Вперше в житті переховувався від копів. У нього був талант до математики. Чому, в біса, він не отримував за нього грошей? Том раптово збагнув, що всі його м’язи напружились, а коробка сірників у його руці стислась так, що стала майже плоскою. Йому набридла ця розмова, чорт забирай, йому страшенно набридла ця розмова. Він хотів повернутись до барної стійки й побути на самоті.

Том ковтнув зі своєї склянки.

— Я з радістю напишу Дікі, якщо ви дасте мені його адресу, — похапцем сказав він. — Думаю, він мене пригадає. Якось вихідними ми зустрілися на вечірці на Лонг-Айленді. Ми з Дікі пішли назбирати мідій, а потім усі їли їх на сніданок, — Том посміхнувся. — Декого потім нудило, тож вечірка не зовсім удалася. Я пригадую, що Дікі розказував про свої плани поїхати в Європу. Мабуть, ото він і поїхав…

— О, я пам’ятаю! — перебив його містер Ґрінліф. — То були останні вихідні Дікі вдома. Він розказував мені про ті мідії. — І він голосно засміявся.

— А ще я кілька разів бував у вас удома, — продовжив Том, уживаючись у роль. — Дікі показував мені моделі кораблів, що стояли на столі в його кімнаті.

— Ет, та це лише дитячі спроби! — Містер Ґрінліф аж сяяв від щастя. — А він показував вам свої макети? А малюнки?

Не показував, але Том весело відказав:

— Аякже! Звісно, показував. Чорнильні малюнки, написані пером. Деякі з них були просто вражаючі. — Том ніколи їх не бачив, але зараз уявив ці точні креслення, де чітко промальовано кожнісіньку лінію, кожнісінький болт і гвинтик. Уявив усміхнене обличчя Дікі, який тримає їх перед ним, щоб Том міг добре все роздивитися. Він міг ще довго описувати всі деталі, аби потішити містера Ґрінліфа, однак вирішив опанувати себе.

— Так, у Річарда талант промальовувати всі, навіть найдрібніші лінії, — задоволено підтвердив містер Ґрінліф.

— Це точно, — погодився Том. Ця розмова все ще здавалася йому набридливою, однак тепер щось змінилося. Він і раніше помічав за собою таке відчуття. Іноді це траплялося на вечірках, але здебільшого на різноманітних офіційних вечерях з людьми, з якими він узагалі не хотів спілкуватися, однак прийом ніяк не хотів закінчуватись. У таких випадках, якщо вже була така потреба, він міг годину-дві бути неймовірно люб’язним, а тоді щось усередині нього вибухало й він щодуху мчав до дверей. — Перепрошую, однак зараз у мене є деякі справи, інакше я б залюбки поїхав туди й спробував особисто вмовити Річарда повернутися. Можливо, мені б вдалося на нього вплинути, — сказав він лише тому, що саме це хотів почути містер Ґрінліф.

— Якщо ви справді вважаєте, що… тобто, якщо ви збираєтеся до Європи…

— На жаль, ні.

— Річард завжди піддавався впливу своїх друзів. Якщо б ви або хтось такий, як ви, зміг узяти відпустку, то я б з радістю відправив його до Європи поговорити з Річардом. Гадаю, від цього було б більше користі, ніж якби поїхав я сам. Утім, наскільки я розумію, ви, мабуть, не зможете узяти відпустку зі своєї теперішньої роботи?

Зненацька серце Тома підстрибнуло. Він удав, що замислився. Це була нічогенька можливість. Щось усередині нього відчуло її ще до того, як він устиг усе обдумати, і щосили вчепилося в неї.

Насправді в нього не було роботи. Може, незабаром йому й так доведеться покинути місто. Він і сам хотів поїхати з Нью-Йорка.

— Можливо, зможу, — обережно сказав Том із тим же задумливим виразом, наче перебирав у думках сотні маленьких мотузочків, які його стримували.