Я його зустрів. Зустрів Маркуса. Він мене не вбив, хоч мені навіть на думку таке не спадало, але, враховуючи його репутацію, можна було очікувати чого завгодно.

Більшість свого дитинства я вірив у те, що Маркусу на мене начхати, та виявилося, що він постійно думав про мене, як і я про нього. І він завжди хотів допомогти мені. Він розшукав мене. А тоді зупинив заради мене час, що, мабуть, не так уже й легко, навіть для нього. Він виконав церемонію Дарування: дав мені випити своєї крові і вручив три дари. А золотий перстень, його власний перстень, що його він дав мені, тепер на моєму пальці, і я можу обертати його, підносити до вуст, відчувати його вагу і смак металу. Куля, що її з мене витягнув батько, зачарована куля Ловця, лежить у моїй кишені. Інколи я також її обмацую, хоч і не певен, що взагалі хотів би її зберігати, адже вона належала Ловцю. А третій Дар, отриманий від нього, моє життя, ще й досі належить мені. Я не певний, чи це насправді враховується, бо ще ніколи не чув, щоб Дар не був фізичним предметом, але ж він — Маркус, і, припускаю, він знає, що робить.

Я вижив завдяки батькові. Завдяки батькові я володію Даром, і цей Дар такий самий, як у нього. Більшості чаклунів доводиться докладати зусиль, щоб знайти свій Дар, щоб визначити його, і це може тривати рік або й довше, а я навіть не мусив його шукати. Він сам мене знайшов. І я не знаю, добре це чи ні. Краще думати про щось інше…

Роздуми про мою родину — позитивні. Згадуючи сім’ю, я рідко маю негативний настрій. Я й далі тужу за Арраном, хоч і не так жахливо, як тоді, коли був в’язнем Селії. Упродовж тих перших тижнів у клітці мені страшенно бракувало брата. Але це було рік тому… навіть два роки, здається. Рада мене забрала якраз напередодні мого п’ятнадцятиріччя, напередодні Арранового Дарування. Так, відтоді вже минуло понад два роки, але я знаю, що з ним усе гаразд, і з Деборою теж. Еллен, моя Напівкровна приятелька, зустрілася з Арраном, показала йому мій малюнок, а я побачив відео з ним і почув його слова, звернені до мене. Проте я знаю, що їм буде ліпше без мене. Я вже ніколи не зможу їх побачити, але це не страшно, бо їм відомо, що я живий, що я втік і що я вільний. Я намагаюся робити позитивні речі, а бути від них якомога далі — позитивно, бо так буде краще людям, про яких я дбаю.

Іноді я сиджу біля входу в печеру або ж лягаю там і трохи дрімаю, але мені погано спиться, і, взагалі-то, я волію чекати на дереві, звідки мені все добре видно. Тут доволі стрімкий схил гори — нікому не стрілить у голову прогулюватися поблизу знічев’я. Але хто його зна. Ловці мають добрий нюх. Намагаюся менше думати про Ловців, хоч і вдавати, ніби вони взагалі не існують, також не надто розсудливо. Отож, я сиджу на дереві, а коли довкола темрява, як оце зараз, можу дозволити собі поринути у спогади про давні часи, ще до того, як мене забрала Рада, до Селії, до того, як мене запроторили у клітку.

Мій найулюбленіший спогад про те, як ми з Арраном гралися в лісі біля бабусиної хати. Я заховався на дереві, а коли Арран нарешті мене побачив і поліз до мене, я почав дряпатися вище й вище тоненькою гілкою. Він благав, щоб я зупинився, тож я спустився назад до нього й сів, майже як тепер, простягнувши ноги вздовж гілки і притулившись до нього спиною. Чого б я тільки не віддав, щоб мати змогу ще з ним так посидіти, відчуваючи спиною тепло його тіла. Вгадувати за порухом його грудей, що він усміхається, прислухатися до його дихання, відчувати, як його рука лежить на моєму плечі.

Але краще не думати про це забагато. Краще не думати про те, що мені недоступне.

А ще я згадую бабусю, з її бджолами, чобітками й курчатами, з брудною кухонною підлогою. Востаннє я бачив бабусю, коли мене забирали. Я був у будівлі Ради, і мені сказали, що Селія буде моєю «опікункою і вчителькою». Я тоді вперше побачив Селію, вперше почув її Дар — шум, від якого мені паморочилося в голові. Це все було немовби в іншому житті. Селія звалила мене з ніг своїм шумом, і мене віднесли геть, а я востаннє побачив постарілу й перелякану бабусю, яка самотньо стояла посеред кімнати, де проходило моє Оцінювання. Згадуючи про це тепер, думаю: бабуся знала, що більше ніколи мене не побачить. Селія сказала мені, що вона померла, і я знаю, що вони змусили бабусю накласти на себе руки, так, як зробили це з мамою.

Я тепер знаю…

Що це?

Кроки! Вночі!

Відчуваю викид адреналіну.

Опануй себе! Прислухайся!

Легенькі кроки. Легкі, як у Ловця.

Поволі повертаю голову. Нічого не бачу. Хмарний покрив густий, і місячне світло зовсім не проникає сюди, у ліс.

Ще кроки. Ще адреналін.

Чорт! Це не просто адреналін — це звір у мені.

А тоді я бачу її. Маленьку сарну. Боязку.

Тваринячий адреналін готовий вибухнути, звір у мені прагне напасти.

Спокійно! Спокійно! Дихай поволі. Рахуй свої подихи.

Перший повільний вдих і повільний видих.

Другий повільний вдих… затримка дихання… і повільний видих.

Третій повільний вдих… відчуваю це в крові, як вона закипає… і повільний видих.

Четвертий повільний вдих, і це звір у мені, той, що примушує мене змінюватися.

Сарна віддаляється і швидко зникає в мороці. І я далі тут, я людина, і сарна не загинула. Я можу контролювати свій Дар. Принаймні зупиняти його. А якщо я можу його зупинити, то зможу, мабуть, і задіяти.

Шкірю зуби. Уперше за багато тижнів я відчуваю приплив по-справжньому позитивної енергії.

Сьогодні я добре попрацював, дотримався рутини, не піддався негативним емоціям. Можу винагородити себе кількома приємними думками, які приберігаю для особливих випадків. Моя улюблена — думка про Анналізу. І ось що я пригадую…

Ми удвох сидимо на піщаниковому уступі, наші ноги звисають з краю кручі. Анналізі п’ятнадцять років; мені щойно чотирнадцять. Моя нога майже торкається її ніг. Пізня осінь. Упродовж останніх двох місяців ми тут зустрічалися щотижня. Відколи це почалося, я тільки раз до неї доторкнувся, під час другої нашої зустрічі. Взяв її за руку й поцілував пальці. Досі не можу повірити, що я це зробив. Я був, мабуть, у якійсь ейфорії. Тепер весь час про це думаю, тобто справді весь час, та не можу наважитися це повторити. Ми з Анналізою розмовляємо, лазимо скрізь, бігаємо, але навіть тоді, коли ганяємося одне за одним, я ніколи її не ловлю. Підбігаю до неї, але схопити не можу. І їй ніколи не даю себе впіймати.

Вона розмахує ногами. Її сіра шкільна спідничка чиста й акуратно випрасувана. Шкіра на ногах гладенька й ледь засмагла, а волосинки понад колінами тонюсінькі й світлі. Моя нога на відстані якихось міліметрів від її ніг, але я знаю, що не годен підсунути її ближче. Примушую себе відвернути голову й дивитися на щось інше.

Круча стрімка, і до землі далеко, та стрибнути можна, бо приземлишся на піщаний ґрунт. Верхівки дерев погойдуються й шелестять, немов розмовляють між собою й діляться плітками, а листя опадає маленькими купками. Один такий жмуток опускається до нас, і хоч Анналіза ще не рухається, я знаю, що вона спробує його впіймати. Анналіза простягає руку й нахиляється цілим тілом понад краєм кручі. Їй нічого не станеться, якщо вона впаде, хоч, може, мені варто схопити її, втримати. Але я не рухаюся. Вона регоче, ще більше нахиляється й ловить листочок, одночасно хапаючись за мій рукав, але я так і не торкаюся до неї. Відвожу назад руку, щоб їй було безпечніше, проте до неї не торкаюсь.

Вона впіймала листочок. Маленький і рудий березовий трикутничок. Тримає його за стебло й вертить ним перед моїм обличчям.

— Зловила. Але ти не допоміг! Я мало не впала.

— Я знав, що тобі нічого не станеться.

— Справді? — вона торкає листочком мого носа, а її пальці так близько від моїх губ. Я відвертаю від неї голову.

— Це тобі. Ось, тримай.

Я кажу:

— Це просто листок. Їх тут повно.

— Простягни руку. Цей листок особливий. Я його впіймала, ризикуючи життям, для тебе.